ОСТРОВИ НАШОГО БУТТЯ
Земля… Упродовж віків і віків сама згадка про латку власної землі була для кожного шануючого себе українця отією святою заповіддю, за якою проглядалося геть усе, що визначало сутність його існування, його положення в суспільстві, стан його невпокійливої душі. Мозолі і піт трударя, кров і відчай захисника, еталон і мета соціальної рівності, перші поривання й остання надія – все у той чи інший спосіб було пов’язано з землею. Ні-ні, не лише з отією планетою Земля, яка для всіх нас стала космічним ковчегом, а за отим, іноді дуже маленьким, клаптиком землі, який був наділений тобі громадою, дістався у спадок, був викуплений на вінці та вістрі твоєї мрії про власний окраєць богами і предками освяченої землиці.
“…Мій батько переконаний, що ми, морави, нізвідки не прийшли на цей острів, а були на ньому вічно, бо зародилися у воді, так само, як він, і разом із ним. У Дунайцях, найближчому селі, з давніх-давен острівець називали Моравою, і літопис його старші люди укладали за життям і діяльністю моїх предків, хоча ніхто вже не наважувався визначити з певністю, що тут слід вважати первинним: чи то рід дав назву острову, чи острів – родові. Достеменно відомо лише, що, задовго до появи села, у густих очеретах острівця, й на тому ж місці, де тепер наша, стояла хатина перевізника. І що прозивали його теж Моравою.
Отже, морави походили з Дунаю. І люди, й острівець. День при дневі вони боролися за право існувати тут, поміж каламутних потоків гирла, де все зрадливе, де всім править стихія, з якої вони виникли, і в якій зрештою мали щезнути. Відтак, хто міг пояснити, коли і навіщо постали вони тут, посеред ріки, на межі моря і суші, і в чому сенс їхнього буття?
Куди б я не пішов на цьому острівці, в якій точці його не знаходився б, скрізь бачив і відчував плин велетенської ріки. Незміримі маси води навалювалися на острів і гнали його у світи, й ніхто не здатний був ні помітити цього руху, ані, тим паче, зупинити його. Наша хата видавалася мені мізерною тріскою на гребені водоспаду, що невідомо де зароджувався і куди зникав. Як ця тріска утримувалася тут упродовж стіль¬кох років – цього я вже, мабуть, не збагну ніколи.
Ріка давала нам життя, але тільки для того, щоб труїти його. Вона змивала нас повенями, стирала кригою і здувала вітрами, але, всупереч кожному з цих лих, ми якимось дивом знову й знову відроджувалися з її хвиль, примирені зі своєю долею і за віщось вдячні ріці.
Зараз, сідаючи в човен батька, я думав про те ж, про що думаю завжди, коли приїжджаю, або від’їжджаю з ост¬рівця. Чому стільки поколінь роду мого прожило тут у нестатках і надлюдській праці, потерпаючи від вогкості, спеки, комарів, крижаних вітрів й усьо¬го того, що лише може дати болото, ріка і стихія? І чи є сила, котра вплинула б на мого батька, і він погодився, що жити можна десь у іншому місці й зовсім не так тяжко, як тут. Яке закляття примушує наш рід триматися цього клаптика багнистої землі, на якому нічого не приходить без мозолів і страху за завтрашній день, і де біль у суглобах передається, мов неминущий спадок?
Ось і зараз… безжалісні вітри пошматували грунт. Ко¬рінці городини повипиналися із землі, як жили зі свіжих ран, а мати схилилась над тими ранами, мов сестра-жалібниця, і, як могла, запещувала їх затверділими від глини й роботи пальцями і, за звичаєм, щось нашіптувала над ними, наче замолювала їх…”
Так, це уривок з мого роману “Морава”, що свого часу з’явився друком у журналі “Молодая гвардия” (Москва) в перекладі внучки Сергія Єсеніна Марини Єсеніної і здобув дуже престижну на той час першу премію року цього журналу, а згодом значним тиражем був виданий в Києві. Роману, в якому я, людина, котра доти чимало разів виступала на шпальтах періодики з якимись конкретними больовими проблемами нашого сільського господарства, нашої землі, з проблем екології, – нарешті, зрозуміла, що головна проблема полягає не стільки у ставленні тих чи інших людей до того чи іншого селянського клопоту, а що вона значно глибша, що нам слід подбати про екологію нашої душі. Що ми втрачаємо Культ Землі, отой освячений віками і поколіннями Культ рідної землі, який робив наших предків відданими їй, перетворюючи на оратаїв і воїнів-захисників, на умудрених життям хліборобів й оспівувачів краси рідної природи.
Мій герой народився на малесенькому острівці посеред гирла Дунаю, на тому острівці, який здавався йому прокляттям їхнього роду і з якого він рвався у світи, у велелюддя, до мрії і слави.
Але тільки ставши медиком-космонавтом, тобто досягши вершин своїх мрій, він раптом по-справжньому усвідомлює сенс святої заповіді батька: “Острів живе завдяки нам, а ми – завдяки острову”; усвідомив ту просту істину, що в кожного з нас на цій планеті має бути свій острівець – землі, душі, спадщини предків і нащадків.
Зараз, коли ми бачимо, як сотні сіл Одещини і всієї України старіють, знелюднюються і вимирають, ми повинні повернутися до культу землі – своєї, рідної, потом і кров’ю батьківськими политої. До культу отого поля, яке плодоносить завдяки нам, і на якому ми існуємо завдяки плодам його. Кожне наше село чи містечко, кожне улюблене нами озерце чи річечка, кожне велике місто чи мікрорайон у ньому; кожна латка землі, на якій ми посадили городину або деревце; на якій викопали криничку чи яку врятували від повені, – це і є отой острівець нашого буття; це і є те, що ми прийняли від дідів-прадідів наших і маємо залишити нащадкам.
Ми знаємо, як це легко – зізнаватися в любові до всього людства, і як важко навчитися людяності у поведінці з ближ¬німи твоїми. Так само легко зізнаватися і в любові до землі взагалі, до всієї планети; але важко пройнятися відповідальністю перед отим клаптиком землі, тим земним острівцем, що відведений тобі долею. А час, час уже пройматися… цією відповідальністю.
Богдан СУШИНСЬКИЙ, спецкор «Одеських вістей»
НАВЧИТЬ «ЗЕЛЕНА ШКОЛА»
Колектив вчителів та вихованців Одеської загальноосвітньої санаторної школи-інтернату № 6 І-ІІ ступенів для дітей, хворих на сколіоз, активно підключився до участі у Всеукраїнській акції «Зелений паросток майбутнього», яка проводиться з ініціативи Міністерства освіти і науки України.
Вихованці брали активну участь у таких напрямах, як “Чисте подвір’я” та “Живи, зелена хвиля подвір’я”, мета яких – утримання інтернатного подвір’я в належному стані та догляд за зеленими насадженнями, квітниками. З цією метою в інтернаті була організована робота “Зеленої школи”, яка передбачає не тільки розширену програму вивчення таких предметів, як екологія, краєзнавство, природознавство, але й безпосередню участь у благоустрої шкільного подвір’я, роботу на садових ділянках інтернату, підтримку доброзичливого ставлення дітей до природи, до всього живого.
Завдяки турботам садівника Ангеліни Сергіївни Каюк, вчителів біології Ірини Миколаївни Лібутіної та географії Олени Петрівни Авчіннікової садові ділянки інтернату нагадують казкові міста. Більше 60 видів рослин вирощується на території школи-інтернату. Зусиллями вчителів та учнів складена “Зелена книга” інтернату, в якій зібрана інформація про ці рослини: фото (або малюнок), гербарій, стисла інформація. Сьогодні збираються дані і про лікувальні властивості рослин. На подвір’ї інтернату знайшли собі місце гінгко-білоба, облепиха, малина, софора, липа, тополі, декоративна акація.
А взимку у їдальні палає квітами зимовий сад – більшість квітів до інтернату принесли батьки та учні. В кожному класі – свій садочок, а у коридорах навчального та спальних корпусів – безліч різноманітних квітів, які прикрашають життя дітей і дорослих.
Наш кор.
