Від першого до останнього дзвоника – у ці дзвінкі межі вкладається шкільне життя кожного з нас, зокрема й вчителя. За цими дзвониками багато хто з них відраховують прожиті роки, підбиваючи підсумки, оцінюючи, що вдалося, а що ні. І марно гадати, що до цих срібних трелей можна звикнути, ні, для справжнього вчителя останній дзвоник – не тільки удачі й досягнення, але і серйозні іспити, запитання, сумніви. Про це напередодні традиційного свята говорить викладач одеської загальноосвітньої школи № 72, її завуч С.О. КОПАЧ.
– Сергію Олександровичу, сьогодні чоловік у школі – це завжди благо для навчального закладу, але на жаль, молоді вчителі тут не затримуються. Напевно, залишаються тільки ті, хто не уявляє себе в іншому місці, хто завжди мріяв навчати…
– Про себе таке сказати не можу, оскільки не збирався працювати в школі. Можна сказати, потрапив сюди навіть випадково. Навчався в університеті заочно, і потрібен був виробничий стаж, як усім заочникам. Саме тоді в 72-й була вакансія фізика, я прийшов – думав, що тимчасово, а вийшло назавжди.
– Як Ви гадаєте, що при цьому було вирішальним – сімейні обставини, спілкування з учнями, колегами?
– Я б назвав це так – середовище перебування. Мені сподобалися обставини в школі, відносини між вчителями – щирі, доброзичливі. Особливо я дорожив підтримкою директорки школи Лідії Василівни Борисюк, дуже досвідченого керівника в системі освіти. До того ж, не забувайте, школа незважаючи ані на що, була і залишається духовним оазисом, майстернею гуманності. І якщо до того ж знати свою справу і любити дітей, то це, як кажуть, на все життя.
– Але ж не завжди діти відповідають взаємністю і прихильністю. Скільки прикладів, коли розумний, грамотний фахівець не знаходить з ними спільної мови…
– Ви праві, навчаються в того, кого люблять…Проте рідко буває, щоб всі учні ставилися до тебе однаково і як тобі хочеться. Але коли я чую дзвоник у двері своєї квартири, відчиняю їх і бачу на порозі своїх колишніх випускників, отже зусилля мої не пропали даремно. Дружина відразу накриває стіл, заварює свіжий чай і починаються тривалі бесіди. Не всі діти обрали фізику, а тим більше педагогіку, але нам є про що поговорити.
– Чи трапляються у Вас непорозуміння на уроках?
– Звичайно, як у кожного вчителя. Але якщо учню не подобаються мої уроки, а тим більше мій предмет, то я не роблю з цього трагедії. Отут спрацьовує принцип – дивлячись кому... У нас є випускник, який байдужий до точних дисциплін, але за активністю, організаторськими здібностями йому рівних немає. На всіх заходах він головний «заводій». Я його активно підключаю до «школи сприяння здоров'ю», інших акцій. У нас з ним цілковите взаєморозуміння. Адже для того, щоб навчати, немає необхідності сварити або до чого примушувати. Набагато краще чимось зацікавити. Я це особливо усвідомив, коли брав участь в обласному конкурсі «Вчитель року». За результатами цього турніру (2005 р.) серед фізиків Одеси посів перше місце.
– Такі акції потрібні усім вчителям, чи це – доля обраних?
– Такі конкурси необхідні всім педагогам, адже кожен з них може подати заявку, взяти участь. Для нас це – справжня втіха: і себе показати, і на інших подивитися.
– Ну а чим запам'ятається минулий навчальний рік, яку оцін¬ку Ви б поставили йому?
– За традиційною шкалою тверду «п'ятірку». Мені здається, наш колектив добре потрудився, адже ми лідируємо у районі за кількістю перших місць у предметних олімпіадах. А учасники Малої академії наук Владислав Вороб¬йов, Вікторія Іванова вирізнилися на обласних, всеукраїнських турнірах. Гордість нашої школи – мобільний комплекс, завдяки якому комп'ютер використовується на будь-якому уроці. Багато ка¬бінетів ми оновили, відремонтували самі. Але якщо класи пофарбувати свіжою фарбою, а все інше залишити по-старому, високих результатів не чекай. Тому ми намагаємося кожен з них «начинити» найсучаснішими посібниками, необхідним навчальним устаткуванням. Активно в цьому плані працює наш шкільний науково-методичний кабінет. Дуже ревно вболівають за свою школу мої колеги – подружжя С.Ю. і Л.М. Іванови, І.А. Мащенко, Н.І. Панасюк, Л.Л. Свищова, В.С. Камборова та інші.
Всі ми чудово розуміємо, що час змінює і нас, і наших учнів. Вчитель перестає бути єдиним джерелом інформації. У багатьох дітей вдома комп'ютери, доступ до інтернету і т.д. Гостро постає проблема мотивації навчання, поваги до вчительської професії. Особисто я бачу вихід зі становища в створенні авторських шкіл. Тільки такі школи здатні у вік інформтехнологій трансформувати освіту, зберегти її інтелектуальний статус, позбавити її від випадкових людей. Такі люди і самі не працюють і іншим заважають, провокуючи конфліктні ситуації.
– Колись я писала про школу на сімох вітрах, беззахисну перед численними комісіями, перевірками...
– Це теж проблема: усі, кому не ліньки, біжать перевіряти школу. Запитайте будь-якого директора, йому пальців на двох руках не вистачить, щоб перелічити всіх контролерів. Але ж роботу будь-якого колективу, рівень та якість навчання, легко встановити шляхом моніторингу. Ми, наприклад, впровадили в себе такий, внут¬рішньошкільний. Це, на перший погляд, складна система з численними показниками, зате вона цілком відображає працю будь-якого вчителя в будь-якому класі.
– У цьому навчальному році Ви одержали першу нагороду – «Почесна відзнака» голови облдержадміністрації. Як мені пояснили в райвно, за успішну інноваційну діяльність, впровадження нових методів навчання... Але ж і стара модель педагогіки вважається загальновизнаною (до того ж в усьому світі) і в неї чимало прихильників...
– Я ніколи не применшував достоїнств традиційної системи, у неї чимало плюсів. У той же час не зрозуміти тих педагогів, які не приймають нічого нового, наприклад, ті ж тести, або 12-бальну систему навчання. Наша мета – не просто сума знань, вмінь, а формування затребуваної компетентності, загальнолюдських цінностей. Потрібно активніше впровадити в школу толерантні, демократичні відносини між всіма учасниками навчального процесу, піклуватися про здорову психологічну атмосферу. У той же час я супротивник будь-якої політизації шкільного середовища, лобіювання чиїхось інтересів. І коли мене запитують, яку партію я підтримую, відповідаю – свою. А в мене одна партія – моя школа.
