А якщо ні, то чому. Цього разу свою думку про зміни в освіті висловлюють ті, хто навчається
«Сім раз відміряй, а раз відріж» – звертається до homo sapiens народна мудрість, радячи не раз подумати перед тим, як наробити дурниць. Але чи то мудрість забуто, чи то до homo sapiens не доросли, тільки над державними мужами висить прокляттям наша відсталість від бабусі-Європи. Середній темп, взятий для розв’язання проблем національного масштабу, просто-таки призначений, щоб чорт голову скрутив. Добре б тільки чорт. «Справжній оптимізм базується не на переконанні, що все буде добре, а на переконанні, що не все буде погано», – сказав французький публіцист Жан Дютур. Мабуть, тому прогнози спеціалістів стосовно нововведення у сфері вищої освіти такі оптимістичні, що гірше все одно нікуди. Інакше чим пояснити стрімке впровадження Булонської угоди до нашої системи, поки що «совкового» типу?
Як відомо, Україна зобов’язалася до 2010 року виконати усі декларовані умови. Мета угоди – за 10 років створити єдиний освітній простір із встановленням зрозумілих кваліфікаційних стандартів, які взаємно визнаються. Для цього було запропоновано систему кредитів – одиниць трудомісткості, показник освоєних студентом знань. Досягши певної кількості кредитів студент може одержати диплом бакалавра або магістра. Для досягнення ступеня бакалавра необхідно одержати 120 кредитів, за часом це не менше 3 років навчання, для одержання диплома магістра необ¬хідно набрати ще як мінімум 60 кредитів. Привабливою рисою Болонського процесу є те, що при переході студента з одного вищого навчального закладу до іншого, кредити, одержані раніше, будуть зараховані без перездавання. До речі, міграція студентів передбачається і заохочується. Звичайно, обумовлюються права та обов’язки і студентів, і викладачів, але до України поки що такі тонкощі не дійшли: законодавча база для впровадження і в нас повноцінної Болонської системи поки ще не готова, у найближчому майбутньому навряд чи що зміниться.
Для Європи такий альянс – незаперечне благо. Для самих студентів – це узаконене право вибору предметів, які відвідуються. Звичайно, перелік базових предметів існує, і він обов’язковий. Але далі необхідні для обраної предметної сфери курси можна вивчати у довільному порядку протягом всього процесу навчання. Повністю уникнути прослуховування гуманітарних дисциплін для «технарів» або пропустити курс ознайомлення із точними науками гуманітаріям теж не вдається, але вибір дисциплін – справа смаку кожного. Головне – загальна сума кредитів. Якщо є бажання й можливості займатися далі науковою діяльністю, можна вступати до магістратури, хоча вибір предметів вже не такий вільний. Треба гризти граніт науки у обраній галузі. Допомагати цьому покликаний спеціальний куратор, який коригує індивідуальну програму навчання, щоб студент не витрачав сили на другорядне, але й не пропустив необхідне. Для викладачів же займатися зі студентами, зацікавленими в одержанні знань, теж набагато приємніше, аніж читати лекції потоку, де пріоритетність курсу для кожного індивідуальна і пошаною може не користуватися. І студенти, і викладачі можуть змінювати навчальні заклади: першим це полегшує пошук місця майбутньої роботи, а другі – шукають перспективне молоде покоління вчених, звичайно, не на шкоду своїм доходам. З усього видно: в Європі всерйоз поставили собі за мету підняти на нову, ще невідому у світі висоту планку вищої освіти.
Більшість же українських студентів знайома з цією системою поверхово. Якщо говорити точніше, то нам знайома «болонка по-українськи», страва гостра, яка викликає кольки у студентів і нервове тремтіння у викладачів. Бідолашних шукачів знань, які мали до цього всі два лиха – сесію зимову і сесію літню – поставлено перед фактом: давайте-но перейдемо до європейського зразка, впровадимо кредитно-модульну систему. І якщо для європейця звичайна річ відвідувати заняття, прагнучи не пропустити жодного, то для наших студентів обов’язкове ходіння на пари (інакше модуль нізащо не здаси, будь ти сто разів мудрий) – провісник Армагедону.
Не меншою несподіванкою була необхідність присвячувати багато часу самостійній роботі, не годину і не дві просиджуючи в бібліотеці. Що стосується шкали оцінювання, то переваги віддаються стобальній і звичайній п’ятибальній шкалам. Але за звичкою багато хто й досі тяжіє до рідної, знайомої зі школи п’ятибальної системи як найбільш інтуїтивно зрозумілої. Плутанина зі шкалою оцінок може стати перепоною навіть під час переходу з вузу до вузу в межах одного міста, куди вже там до європейських стандартів. Своя підміна понять теж існує: наприклад, модулем у нас багато хто називає контрольну роботу, яка перевіряє ступінь опанування студентом нового матеріалу, але в жодному разі не сукупність дисциплін, поєднаних загальною предметною сферою. За результатами оцінок за здані модулі студент одержує «автомат» на сесії з цього предмету, у разі недобору балів – здає весь курс цілком. Кількість сесій залежить від конкретного вузу: від двох до чотирьох, буквально в кожного з них свої закони. Чехарда та й тільки, але до Болонської системи усі ці нововведення стосунку не мають.
Цікаво, за всіх своїх плюсів, Болонський процес мало зачіпає серця українських студентів: всіх лякає кількість годин, відведених на самостійну роботу. Багато хто сумнівається, що навіть за такого підходу диплом українського вузу, переведеного на «болонку», буде мати вагу в Європі. І чи збережуться бюджетні місця, скільки буде коштувати рік навчання? Рахуйте самі: у середньому навчання в Європі триває 5,5 року, за рік навчання плата приблизно від 1500 євро, а за кожний «зайвий» рік у бакалавраті – удвічі дорожче. Проста арифметика підводить до тих же простих і прозорих висновків: навчатися зможе не кожний.
Європейський рівень зарплат поки що до України теж не дістався. Хто буде платити? Державі невигідно, велика ймовірність того, що випускник на останньому курсі вибере собі іншу країну, за¬кінчить освіту там, а держава залишиться і без спеціаліста, і без грошей. Батьки студентів? Хіба що рівень достатку вищий за середній і заробіток стабільний. Студенти? А ви спробуйте попрацювати, коли в розкладі у вас перша, друга й шоста пари, або ще краще – перша, третя й п’ята.
По-іншому й бути не може: приміщень для малокомплектних груп буде не вистачати, викладачів – теж. Прогнозуємо ще й гострий дефіцит з навчальною літературою та посібниками. Більшість книг, доступних у бібліотеках, – це застаріла література, нової катастрофічно не вистачає. Викладання провадиться переважно саме за старими підручниками, а для технічної освіти, наприклад, це дуже відчутна втрата: матеріал 70 – 80-х років застарів безнадійно. Наука давно вже пішла вперед, а підручники так і не перекладено, і не надруковано. Ті книги, які все ж перекладено і видано, як правило, дорогі, на закупівлю літератури потрібні додаткові кошти. А таке «марнотратство» може дозволити собі тільки забезпечений вуз, в якому багато контрактників. Звичайно, якщо освіту зробити платною не для всіх, то тоді запити на навчальну літературу будуть покриті на 80%, а не 25-35%, але, швидше за все, це буде пов’язано із зменшенням кількості студентів.
Крім книг і методичної літератури, потрібні наочні посібники, прилади, матеріали для практичних занять, тому що слабка практична база – ахіллесова п’ята вітчизняної освіти. Перелік основних трат у сфері вищої освіти включає в себе ще й виділення коштів на підвищення рівня кваліфікації наукових працівників, що теж дуже важливо: на пари до викладачів, які ведуть предмет нудно, студентів і калачем не заманиш. Але багато хто з них не відступають від методів викладання, прийнятих ще в Радянському Союзі, а західні шаблони не придатні для нас у силу цілого набору причин. Менталітет не той, уявлення про гарне життя не те, та й три кити слов’янської життєвої філософії – «якось-то буде», «либонь» і «як-небудь» – могутні «володарі» дум людських і своє поки що не віджили.
Ось і маємо, що хочеться як краще, а виходить… Перехід до європейської системи вищої освіти формально розпочався і існує, але на ділі все інакше. Студенти, які набралися горя із впровадженням «болонки», борються за повернення на круги своя, викладачі чинять опір таким радикальним змінам, вважають їх передчасними й непродуманими. Досягнення Болонської системи незаперечні, але для її грамотного впровадження потрібні закони, додаткові кошти в бюджеті, розроблення нових методик навчання і повноцінна співпраця із західними вузами. А ще – прагнення стати повноцінними європейцями не тільки за рівнем доходів, але й за рівнем освіченості й культури. Залишилося вибрати, яким шляхом йти до мети: впроваджувати західну систему чи модернізувати свою, яку всі за звичкою називають «совковою». І нагадати хочеться: чи завжди добрі революційні зміни? Особливо різкі, з розмаху…
