НАТАЛЬЯ ЛОЗА. ЖИВОПИСЬ. АЛЬБОМ, ОДЕССА, 2005. ПРЕДИСЛОВИЕ ЕВГЕНИЯ ГОЛУБОВСКОГО
Творчість художниці Наталії Лози вже досить відома шанувальникам живопису за її персональними виставками в галереї «Острів скарбів» Одеського літературного музею; у виставковому залі Національної спілки художників та в галереї «Декор». Її картини експонувалися на виставці в Цюріху (поряд із роботами батька, народного художника Адольфа Лози) і в Потсдамі. Ця талановита художниця брала активну участь у роботі творчої групи «Крим. Бархатний сезон», у Гурзуфі та в мистецькому фестивалі «Подільський оберіг». Здобувши освіту в Одеському театрально-художньому училищі та на художньо-графічному факультеті Південно-Українського педагогічного університету за фахом “живопис”, вона й сама тепер є викладачем цього університету, поддаючи основи майстерності майбутнім живописцям.
Я невипадково окреслюю коло її творчих проявів та професійних інтересів, оскільки вже зараз про Наталію Лозу можна говорити не лише як про живописця, який має в своїй біографії кілька майстерно виписаних праць, а як про творче і громадське явище, про людину, яка своєю творчістю і своєю громадською діяльністю формує власне мистецьке біополе, під вплив якого підпадають не лише її студенти, най¬ближчі друзі та шанувальники, але й усі ті, хто залишається вірним реалістичному мистец¬тву, романтиці моря і вузеньких вуличок давніх приморських поселень; південно-степового краєвиду і мрійливим закуткам старої Одеси. Її полотна “Повернення в Балаклаву”, “Сині яхти”, “Будинок на набережній”, “Татарське село”, “Захід сонця на Херсонесі” – це той, витворений пензлем замріяного майстра світ, яким хочеться не просто милуватися, але й пройматися ним, вживатися в нього; в якому почуваєшся по-дитячому захищеним, як почуваєшся емоційно та мрійливо захищеним у власному, тобою самим витвореному острівці земномго буття.
Манера письма Наталії Лози справді реалістична, але ніхто не наважиться характеризувати її картини, як плоди фотографічного реалізму. Вона – не той художник, який прагне максимально точно відтворити обриси будівель і морських шаланд, постаті людей і колорит пейзажів. Її реалізм – це реалізм індивідуалізованого мистецького світобачення, у відтвореннях якого правду буття овіяно настроєвим сприйняттям і тлумаченням – епохи, місцевості, світло-фарбового та пейзажного марева. Так, щоразу – це суто індивідуальне відчуття кольору, настрою, пори року, форми і простору, одначе воно ніколи не буває настільки індивідуалізованим, щоб ставити нас перед вибором, як це роблять абстракціоністи, або як це тенденційно проявляється у Ван Гога, Сезанна, Гогена, у творчості багатьох сучасних майстрів пензля.
Відгукуючись на першу персональну виставку Наталії Лози в галереї “Острів скарбів”, одеський художник Ігор Божко, який і сам віддав належну данину творчим пошукам у глибинах модерну, писав: “Говорячи про творчість Наталії Лози, треба згадати і про її творця – народного художника України Адольфа Івановича Лозу, творчість якого так чи інакше позначилася на роботах його доньки. Її дитинство минало, якщо можна так висловитися, біля картин батька. Яскравих, емоційних, насичених розпеченим кольором, з тією дозою дисгармонії, яка робить його живопис живим, пульсуючим. І, звичайно ж, Наталія Адольфівна багато взяла від батька, від його творчої манери. На деяких спільних виставках вона, наприклад, мене як глядача вводила в оману: я бачив роботу А. Лози, – а підійшовши ближче, з подивом читав: “Н. Лоза”.
Ще не зовсім вийшовши з під впливу батька, Наталія торує свій власний шлях в мистецтві. Її манера письма поступово стає м’якішою, гармонічнішою жіночнішою. І це за тієї ж емоційної напруги форми та кольору... На відкритті виставки відзначали, що роботи Наталії Лози дуже реалістичні. До цього варто додати, що хороший реалізм вічний. Зараз у морі модерну він – як самотній човен, але це не так вже й важливо. Важливо інше – хто працює з тій чи іншій галузі. Чи є в художникові іскра Божа чи освітлено його ремесло вищим світлом?”
Стосовно Наталії Лози, можна з упевненістю сказати, що так, її праця цим, вищим, світлом осяяна.
Окраєць Кримських гір, окраєць селища з самотнім будиночком на вершині скелі, окраєць затоки з рибальським човном, що вторгається у поєднання цих стихій, на межі яких народжується осяяний м’якими, пастельними тонами ранкових фарб літній день (“Повернення до Балаклави”). Знову й знову змущує звертатися до свого сюжету полотно “Зустріч на Херсонесі”, на якому, серед руїн античного храму, овіяний грінівською романтикою хлопчина несподівано зустрічається з жінкою із давнини, що постає перед ним в образі еллінки, яка граціозно йде від джерела з глеком води. Зрозуміло, що така зустріч можлива лише під впливом юначих фантазій, що вона із циклу “фентезі”. Одначе художниця зуміла створити таку атмосферу світосприймання, такий напівкосмічний гогенівсько-чюрльо¬нісівський пейзаж, який, заполонюючи нас своїм маревом, приміщує піддаватися вірогідності подібної “зустрічі епох” на древні землі Херсонесу.
Кожне полотно Наталії Лози – це маленький Всесвіт мариністично-степової душі художниці, її опоетизована сповідь і перед красою півдня України, і перед своєю любов’ю до цього краю. І знайомлячись з картинами, репродукції яких відтворено на сторінках альбому “Наталья Лоза. Живопись”, доводиться лише шкодувати, що робіт цих як на художницю такого таланту занадто мало. Водночас дуже мудро вчинили і сама художниця, й упорядник цього видання, доповнивши галерею репродукцій відгуками про творчість Наталії Лози – Ігоря Божка, Тіни Арсеньєвої, Романа Бродавка, Бенедикта Сливи, Володимира Віленського...
Проймаючись роздумами та враженнями цих людей від мистецтва, будь-хто, навіть якщо він далекий від живопису, починає краще уявляти собі напрями творчих пошуків Наталії Лози, сприймати їх на тлі живописної класики і днів минулих, і сучасності.
Дехто з критиків полюбляє цитувати слова Наталії, які визначають глибинний сенс її життя: “Я виросла під мольбертом”. Мені ж хочеться побажати, щоб вона не просто “виростала з під мольберта”, але й, досконало оволо¬дівши його таїнствами, як селянин – таїнствами своєї родючої ниви, досягла на ньому коронної вершинності свого таланту.
