– так називається художньо-документальна виставка, присвячена жертвам голодоморів в Україні, яку було відкрито 27 квітня в Одеському літературному музеї. Основу цієї виставки склали архівні документи, зібрані народним художником України Миколою Сядристим; документальні свідчення очевидців голодомору 1932 – 1933 років, історичні експонати, документальні фотографії цих років, плакати, картини, зібрані видатним громадським діячем Морганом Вільямсом (США), та цикл художніх творів на тему голодомору художника Валерія Франчука.
У відкритті виставки взяли участь завідувачка відділу розвитку музейної справи Міністерства культури і туризму України Любов Нестеренко; заступник начальника управління культури і туризму облдержадміністрації Дмитро Флоров; представники громадських, творчих та релігійних організацій і навчальних закладів Одеси.
...Саме так: не “голодомору”, а “голодоморів”, тому що їх було кілька. І на цьому акцентували увагу організатори виставки, зокрема, старший науковий співробітник київського музею Івана Гончара Володимир Рак, який супроводжує ці експонати містами нашої країни; про це ж свідчать і матеріали, зібрані в буклеті “Розгойдані дзвони пам’яті”, якого отримали всі учасники відкриття виставки; про це, зрештою, свідчать спогади тисяч і тисяч людей, які пережили ці жахіття.
Та якщо голодомори 1921 – 1923 та 1946 – 1947 років ще можуть мати якесь пояснення, з посиланнями на розвал господарства під час громадянської та Великої вітчизняної воєн, то штучний голодомор, організований комуністичним режимом в Україні в 1932 – 1933 роках, не має ніякого економічного та й взагалі гуманістичного пояснення. Це була заздалегідь спланована московською комуністичною верхівкою і так само жорстоко, безжалісно організована комуністичним активом на місцях, акція, метою якої стало планомірне винищення переважної більшості українського населення тієї частини України, яка перебувала тоді у складі Радянського Союзу.
Втім, і документи часів голодомору двадцятих та тридцятих років засвідчують, що в цей час тисячі тонн хліба, вирощеного в Україні, комуністична верхівка вивозила на експорт, а зароблена в такий спосіб валюта або ж осідала на закордонних банківських рахунках, або ж ішла на підтримку “всесвітньої революції”. А що стосується голодомору 30-х, то, запроваджуючи його, комуністичні ідеологи переслідували кілька важливих для них цілей. По-перше, тотальне винищення українського населення дозволяло, зберігаючи при цьому цілими, неушкодженими окремі населені пункти, переселити в них мільйони переселенців з Росії і в такий спосіб різко і навічно змінити ет¬нічний склад України. З офіційних архівних документів, опублікованих свого часу в московській пресі, ми вже знаємо, що було складено спеціальний графік, у відповідності з яким на кожне виморене голодом українське село вже були підготовлені до переселення жителі певного росій¬ського села (чи кілька сіл). Частково цей план комуністичному режимові вдалося здійснити, й українські села були заселені сотнями тисяч переселенців. Тобто ми з усією відповідальністю можемо говорити, що одним із завдань голодомору став етнічний геноцид українського народу.
Комуністичні ідеологи добре розуміли, що доки в Україні буде існувати міцне заможне селянство, доти там не утвердиться радянська влада, і доти там буде відчутним національних рух за незалежність. Це прямо випливало із застереження “вождя всех времен и народов, Красного Солнышка Кремля” Й. Сталіна: “Без крестьянства не может быть сильного национального движения. Национальный вопрос, это по сути, вопрос крестьянства”. А виступаючи в 1919 році в Києві, інший лідер комуністичного режиму та його ідеолог Лев Троцький напучував кривавих катів України: “...все должны быть зажаты в кровавую рукавицу, все пригнуты к земле. Кого можно – уничтожить, а остальных прижать так, чтобы они мечтали о смерти, чтобы жизнь была хуже смерти”.
Про спланований характер голодомору свідчить і той факт, що замість того, щоб допомагати голодуючим, спеціальні загони з комуністів та комсомольців проводили рейд за рейдом, відбираючи від селян усе до зернини. “Врожай був тоді непоганий, свідчить один із дивом уцілілих під час голодомору, - так що зголоду вмерти не повинні були. А які запаси в нас були, то власті забрали. Вигрібали все, де квасолину яку, чи крупи, нишпорили по всіх закутках...” А ось свідчення Петра Лучка з села Запруддя що на Київщині: “Спеціальні бригади були – червоні валки”, які витрушували хліб, і голова колгоспу разом з ними з “обрєзом” ходив. Людей і били, і на гарячі сковороди ставили, допитували, де хліб ховають. Корів, коней пооднімали, позганяли й голодом заморили”. Не менш моторошними видаються і спогади Галини Павлуй з села Киселівки на Чернігівщині: “Батька нашого посадили, бо не виплатили всі налоги. Мати осталась з 4-ма дітьми, просила милостиню. Мати плакала, у колиску малого Гаврила, під ряднину, всипала трохи зерна. Найшли й забрали. Обстукали своїми палками вони всі стіни, підлогу”.
Загони чекістів-гепеушників,, “передового загону Комуністичної партії”, оточували окремі села, перекривали всі шляхи з районів, аби жоден житель з вимираючої зони не міг вийти з неї попросити хліба в родичів чи знайомих. Тих, хто проривався крізь ці зони, щоб, скажімо, виміняти трохи хліба в сусідніх районах, заарештовували і повертали назад або розстрілювали на місці. Істориками вже зібрано тисячі свідчень людоїдства, свідчень того, що спухлі від голоду люди поїдали котів, собак, ворон. Спеціальні похоронні команди з комуністичних активістів сотнями скидали вмерлих і ще живих людей у ями, перетворюючи їх на братські могили. А в цей час керівник українських комуністів С. Косіор офіційно на весь світ заявляв: “Любые разговоры о голоде на Украине надо категорически отбросить”.
Перед нами свідчення Андрія Ганченка з Софіївки на Чернігівщині, якому під час голодомору минав шістнадцятий рік: “У нашому селі понад третина померла. Мертві лежали по хатах, по вулицях, і ніхто їх не підбирав. Коли масово почали мерти з голоду, то за село почали відвозити померлих і там закопувати. За це давали пайок. Двоє дядьків привезли на возі мерців, почали скидати до ями. Деякі були ще живі...”
Упродовж кількох років студенти та викладачі історичного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка у співпраці з фондом “Україна-3000” записували свідчення про голодомор у багатьох областях України. Ці розповіді (значна кількість яких записана на диктофони), а також документи, з тих, які комуністичний режим не знищив, дають тепер історикам усього світу можливість досліджувати цеї злочин комуністів проти українського народу, а, отже, і злочин проти людства.
Недарма комуністичні ідеологи так полюбляли цитувати заповітні слова К. Маркса про те, що “Коммунисты вообще не проповедуют никакой морали”. А ще вони пам’ятали настанову Сталіна: “Сколько раз я вам говорил – делайте, что хотите, но не оставляйте документов, не оставляйте следов!” Відчуваючи, що Латвію та Естонію в межах радянської імперії втримати не вдасться, Ленін віддав наказ заступнику предвоєнради Ефраїму Склянському: “Принять военные меры, то есть постараться наказати Латвию и Эстляндию военным (например, “на плечах” Балаховича перейти где-нибудь границу на 1 версту и повесить там 100 – 1000 чиновников и богачей). Прекрасный план. Доканчивайте его вместе с Дзержинским. Под видом «зеленых» пройдем на 10 – 20 верст и перевешаем кулаков, попов, помещиков. Премия 100000 руб. за повешенного» В. Ленин, Цент¬ральный партархив (Ф. 2, оп. 2, д. 380).
Аналізуючи наявні документальні та усні свідчення, доктор історичних наук, професор кафедри етнології та краєзнавства Київ¬ського університету ім. Т. Шевченка Валентина Борисенко, що стала одним із авторів буклету “Розгойдані дзвони пам’яті”, пише: “Злочинна влада більшовицької Москви вдалася до небачених у світі розправ над працелюбними селянами-хліборобами України... Через тотальну конфіскацію у селян зерна, крупів, овочів, одягу, сімейних реліквій, прикрас, владою була відібрана будь-яка можливість на вижиття... Особливо нестерпно стало взимку 1932 – 1933 років. Через холодні умови було обмеженим використання в їжу рослин, кори дерев, птахів, плазунів. На грунті довготривалого виснажливого голоду у селян почалися психічні розлади... Облік померлих не проводився. Погосподарські книги тих років влада знищила... В роки радянської влади про голод не згадували, померлих не поминали, пам’ятних знаків, хрестів не встановлювали”.
До цього можна додати, що аж до 80-х років ХХ ст. будь-яка згадка про голодомор комуністичною цензурою була заборонена. А всіх, хто намагався розповісти правду, комуністи негайно оголошували “українськими буржуазними націоналістами” і вчиняли над ними розправу. Виставка “Розгойдані дзвони пам’яті”, яка проводиться під патронатом Президента України Віктора Ющенка, вже побувала в Сімферополі, Севастополі, Херсоні, Миколаєві. Далі скорботний шлях її проляже великими містами України – Дніпропетровськом, Харковом, Донецьком. Український народ має знати правду, він має право на цю правду, право на пам’ять про мільйони винищених комуністичним голодомором. І тепер уже ця пам’ять невмируща.
