У голодний 1946 рік біля колгоспної комори, завжди юрмилася голодна дітвора. Щоденно тут наділяли голодаючих одним черпаком варева на чотири “роти”. Вистоявши довгу чергу зі своїм старшим братом Віктором і сестричкою Людмилою, отримував свою порцію нехитрої страви і п’ятирічний Сашко Котленко. Мати Катерина всю їжу розподіляла між дітьми, залишаючи собі якісь крихти.
А коли зародило в полі, і стала достигати кукурудза, діти нишком закрадалися в “закрома Родины”, щоб поласувати молочностиглими качанами. Навколо колгоспних нив щоденно і щонічно курсував на коні озброєний уповноважений, який відганяв від посівів зморених голодом людей. Часто він розважався тим, що, зловивши дитину, приставляв до голови свого нагана і погрожував розстріляти за крадіжку державного майна. Але загроза голодної смерті у той час навіть для дітей, була найстрашнішою, ніж пістолет грізного міліціонера. Правда, ніхто не пам’ятає, щоб когось було вбито.
– Ми, знесилені голодом діти, блукали селом без нагляду дорослих, вишукуючи щось поживне, – з гіркотою в голосі розповідає корінний любашівчанин Олександр Іванович Котленко. – Мене разом з семирічною Людмилкою оберігав і захищав наш дев’ятирічний брат Віктор, щоб нас не зобижали і не відбирали їжу старші діти. Люба¬шівка в ті роки немов вимерла. Знесилені люди лежали по хатах, а сильніші тяжко працювали. Не покладала рук і моя матуся, проста сільська трудівниця Катерина Герасимівна. Вона так і не діждалась мого батька з фронту, який героїчно загинув в Угорщині біля озера Балатон. Наклав головою і її рідний брат Федір Грищенко пропавши безвісти на турецькому кордоні. Один з батькових братів – Дмитро служив прикордонником і загинув у перші дні війни, а дядько Арефа, ще один батьків брат, згорів заживо з екіпажем під час жорстоких танкових баталій на Курській дузі.
Пам’ятаю, як тікали на захід німці. І коли вони проїжджали повз наше подвір’я, я, заглядаючи у вікно, з них глузував, за що мало не отримав кулю з гвинтівки. А знахабнілі румуни забігли у нашу хату і вимагали у матері молока та мамалиги. Звичайно, що в нас не було чим поживитися, бо ми самі, як кажуть, перебивалися затіркою із житньої муки та дерті. Не знайшовши їжі, розлючений бессарабець розтрощив кулаком фанерну стільницю і дременув далі. Стіл ми відремонтували, і він ще довго нам слугував у кращі часи.
Будучи у самому розквіті сил, Катерина Герасимівна Котленко у свої двадцять вісім років залишилася солдатською вдовою з трьома дітьми на руках і заміж більше не виходила. Все життя, а вона прожила довгих вісімдесят чотири роки, жінка свято берегла пам’ять про свого Івана, виховала і поставила на ноги своїх дітей.
О.І. Котленко змушений був заробляти на хліб, здобувши лише трикласну освіту. Спочатку він із сапкою допомагав матері, а у дванадцятирічному віці став пасти овець, телят та свиней. Бабуся Дарина пошила маленькому пастухові полотняні штани, які були такі шкарубкі, що під часу бігу на пасовищі натирали йому ноги до кривавих ран. У 1955 році Олександра Котленка зарахували у колгоспний штат, і відтоді він сорок років відпрацював їздовим на молочнотоварній фермі і в тракторній бригаді.
