яку написала С.П. ПИПИЧ, директор Одеського вищого професійного училища сфери послуг
Взяти інтерв'ю напередодні ювілею – непосильне завдання для багатьох журналістів. Спробуйте впіймати, розпитати будь-якого керівника, заклопотаного лише одним – пам'ятати про все і про кожного...
Але мені пощастило, як і всім, кому судилося спілкуватися, співпрацювати зі Світланою Петрівною. До шістдесятиріччя рідного училища вона написала чудову книжку «А пам'ятаєш – було, а знаєш – буде...» (Одеса. Поліграф Атлант, 2006 р.). За жанром – це, мабуть, документальна лірика, тому що суворі накази (починаючи з 1946 року) чудово вживаються тут з віршами, у тому числі і написаними самою С.П. Пипич. Тут можна почерпнути відповіді на будь-які запитання, тому ми і домовилися з директором, що цього разу (через брак часу) інтерв'ю відбудеться за допомогою нової книжки.
– Який же перший наказ вдалося розшукати в архівах, коли з'явилася ідея відтворити історію училища?
– Без минулого немає майбутнього. Часто ловлю себе на думці: з таким минулим, про яке я розповіла, майбутнє не може бути похмурим... Так, історії не уникнути нікому, і часи, як відомо, не вибирають. Але я не вірю най¬страхітливішим прогнозам, якими нас лякають, особливо напередодні чергових виборів. Тому що завжди і скрізь, у кожній країні, будуть потрібні професії, яких ми навчаємо, починаючи з того дня, коли (16.01.1946 р.) і з'явився перший наказ про створення в Одесі навчально-виробничого комбінату в системі кооперації України. Його першим директором був М.І. Лозанов.
Країна відстояла своє право на життя, нехай і страшною ціною, і мріяла про красиве щастя своїх дітей і онуків. І інваліди, які повернулися з фронту, учасники війни освоювали на комбінаті мирні професії побутовиків. Курсанти зараховувалися індивідуально, оскільки прибували до навчального комбінату з різних міст і сіл України, групи створювалися навіть при госпіталі. І вже у червні 1946 року були випущені перші шевці, годинникарі, швейники – всього 66 чоловік.
– Звернула увагу на наказ 1950 року про закінчення занять у стахановській школі у групі з виготовлення... гумових чобіт. Доводилося і взуття робити по-стахановському...
– Так, під нові професії іноді навіть не було планів і програм, все створювалося на ходу, поспіхом, і лише спільна праця, чесна, відповідальна, перетворювала звичайне у незвичайне.
– Кажуть, життя не ті дні, що минули, а ті, що запам'яталися...
– Можна з цим і посперечатися. Коли я занурилася в історію рідного училища, то переконалася: кожний прожитий день тут гідний пам'яті. Але, звичайно, ближчий і зрозуміліший мені час, коли доля звела мене з цим ПТУ. Саме доля, адже я народилася у рік його народження і завжди мріяла навчати інших. У 1970 році вперше переступила поріг училища, досі пам'ятаю запах лаку і фарби нового корпусу по вул. Мой¬сєєнка. А коли стала директором, то прийняла в руки не лише величезне господарство, але і великий досвід, напрацьований моїми попередниками. І насамперед ідеться про Михайла Абрамовича Фінгергуту, який завжди мріяв, щоб це училище було і залишалося кращим серед «побутовиків» в Україні.
– Схоже, ці мрії втілилися в життя...
– Так, наше училище завжди виділялося серед інших. І не лише завдяки майстерності і професіоналізмові своїх випускників. Тут був найкращий вокальний ансамбль «Глобус» (кер. З.А. Міль¬ман), переможець фестивалів у далекому та близькому зарубіжжі, ансамбль української пісні «Мрія». А театр «Епос», створений Михайлом Маргулісом... Він був керівником фізвиховання, але коли були здобуті всі спортивні призи і нагороди, взявся за театр. Обласна газета «Знамя коммунизма» захоплено писала про прем'єру «Антигони», – “відкритий урок античності, великої давньо¬грецької міфології...» А Спілка письменників СРСР нагородила народний театр «Епос» дипломом за участь у фестивалі народної творчості. Сьогодні Михайло Семенович, відкривши у передмісті Лос-Анджелеса спортзал, несе фізичну культуру в маси. Сподіваюся, він прилетить до нас на ювілей.
– Але цьому святу передували і важкі роки – перехід до ринкових відносин...
– Так, побутовикам було нелегко вписатися у нову економічну систему. Пізніше розпочалася активна приватизація ательє, салонів, перукарень. Розпочався повний розвал побутової служби в цілому по країні. Галузь з планової перетворилася у безгоспну, нікому не потрібну. На узбіччі опинилося і училище – без звичного фінансування, тепла, стипендій і зарплати. Але будь-яка перешкода – це пробний камінь покликання. І після нетривалого трансу ми розпочали шукати нові форми господарювання і виживання. Ми зрозуміли, що повернення до старого не буде, і потрібно шукати нові шляхи: самим заробляти гроші і з користю витрачати зароблений прибуток. Перша ж госпрозрахункова ділянка «Елайс» виявилася успішною. Сьогодні на базі нашого училища працюють академія краси і ювелірна, створена торік. Так, були моменти (вони є і зараз), коли можна опустити руки, шукати винних… Але ми ніколи не опускалися до цього… І хоча вкрай важко замість звичних базових підприємств мати справу з приватниками, акціонерами, ми завжди знаходимо вихід з будь-якої кризової ситуації. Останнє десятиріччя стало іспитом на нашу силу і міцність, згуртованість і запал. В даний час наш колектив адаптований до нових умов і міцно стоїть на ногах.
– Не випадково у 2002 році навчальному закладові присвоїли статус Одеського вищого професійного училища сфери послуг… Але ж є і скептики, мовляв, для чого ПТУ найвищий статус?
– Відповідаю: до того, щоб зберегти систему професійної освіти, повернути їй друге дихання. На жаль, був період, коли всі ринулися готувати юристів, економістів, забувши, що економіка країни – це насамперед професійні кадри у промисловості і сільському господарстві, побуті і будівництві. Сьогодні всі шукають слюсарів і токарів, малярів і швачок... Прозріли, хоча і пізненько... Проте атака на профтехсистему триває. Витають ідеї про передачу училищ місцевим бюджетам, яким не потягнути цей вантаж. І ми своєю невпинною, копіткою роботою повинні довести, як потрібно готувати кравців і закрійників, перукарів і радіомеханіків. Не на «липових» курсах, де авантюристи викачують гроші з довірливих абітурієнтів, а в сучасних кабінетах і майстернях. Сьогодні наше училище – це центр навчально-виховного процесу, конкурентоспроможний на ринку праці. Понад тридцять років тут трудяться О.П. Абрамов, П.А. Кондратьєва, Л.А. Михайленко, Л.Ф. Молодчая, Л.О. Іванова, С.П. Попова та багато інших. Зверніть увагу, всі 35 майстрів виробничого навчання – наші випускники. Звичайно, газета – не книжка, і всіх не перелічити. Але ми навчилися дивитися вперед і віримо у майбутнє.
