Нещодавно вся культурно-мистецька громадськість України відзначала День слов’янської писемності та культури, День слов’янських першопросвітителів Кирила і Мефодія. І на цій хвилі увагу шанувальників сивої давнини знову привернула дивовижна історія, пов’язана з появою серед пам’ятників української старовини рукопису «Велесової книги», яку вже введено в навчальні програми шкіл та вузів, але з приводу якої серед науковців східнослов’янського світу й досі точиться уперта полеміка. І зокрема, з приводу автентичності тексту цього давнопису, тобто підробка це чи не підробка; хто й коли написав її, якого вона жанру та яке її призначення? Сьогодні з цього приводу розмірковує відомий письменник, академік, почесний професор Університету «Львівський Ставропігіон» Богдан Сушинський, автор власного перекладу на сучасну українську літературну мову «Велесової книги» та власної версії щодо її походження, викладеної в його книзі «Велесова книга предків».
“Велесова книга” – це та па¬м’ятка давньоукраїнської історії та писемності, котра ось уже понад півстоліття збуджує творчу уяву багатьох дослідників нашої давнини – істориків, філологів, етнографів, орфографів, палеологів – власне, всіх, кому не байдуже оте одвічне питання усього освіченого слов’янства: “Хто ми такі, якого роду-племені; звідки походимо і куди йдемо?”
За повідомленнями першовід¬кривачів, ці, за одними даними, дубові, за іншими – березові дощечки з текстами, які набули назви “Велесова книга”, було знайдено ще в 1919 році полковником-білогвардійцем Алі Ізенбеком (Олександром Ізен-беком, Ізенбековим), який, за його твердженням, і гадки не мав, що до рук його може потрапити одна з найбільших таємниць сло¬в’янства. “Це, здається вперше після понад тисячолітнього мовчання залунав до нас голос наших забутих предків, – сповіщав емігрантський світ у “Календарі канадійського фермера” за 1970 рік один із першопоціновувачів “дощечок” та їх популяризаторів М. Шкавритко. – Що це таке “Влес-книга”? Це найстарший і дотепер майже невідомий старовинний літопис дохристиянської Русі – України, випалений старим українським письмом на дубових дощечках-плитках, які... припадково знайшов полковник Ізенбек в одному дощенту зруйнованому будинку, правдоподібно, князів Куракіних, неподалік від Курська”.
Ну, де саме знайшов Ізенбек цю купу дощечок – так і залишається нез’ясованим, оскільки сам він не зміг точно назвати ту місцевість. Не викладатиму, за браком місця, і всієї історії появи дощечок на українському небосхилі, оскільки полковник Ізенбек емігрував зі своєю знахідкою до Західної Європи, де й помер у бідності. Відтак з’ясуємо, що оригіналів дощечок не існує, як не існує і їхніх копій, крім фотографії однієї-єдиної дощечки. Всі інші тексти ми знаємо лише з розшифрованих публікацій. І вже це породжує у багатьох дослідників почуття підозри. Як підозріливим видається і той факт, що ні попередні володарі дощечок, ні їх останній володар – полковник так і не звернулися до фахівців з проханням прочитати текст дощечок, визначити їх цінність і взагалі, вони так жодного разу і не оприлюднили сам факт існування подібної “книги”.
Першу спробу дешифрувати і водночас перекласти дощечку на сучасну українську мову зробив Андрій Кирпич, доробок якого опубліковано було в журналі “Дніпро” (№ 4 за 1990). Далі був ритмований переклад Бориса Яценка, який переклав усі відомі тексти дощечок. Про здійснений А. Кирпичем переклад Б. Яценко висловився так: “Наше видання включає всі відомі тексти “ВК” з архіву Ю. Ми¬ролюбова, які вперше були опубліковані М. Скрипником у Голландії (1972, 1975) і згодом передруковані у Росії (1990). Попередні публікації – першодрук у США (1957 – 1959), передруки в Голландії (1968), в Канаді (1970) – містили проміжковий варіант розшифрування “ВК”. В цьому ще були сотні пропусків і неправильних прочитань. Осмислити такий текст було неможливо.
1967 – 1968 А. Кирпич спробував перекласти на українську мову саме цей текст (іншого в нього не було) і, звичайно, зазнав невдачі. На жаль, журнал “Дніпро” (1990, № 4) опублікував переклад проміжкового варіанту. Бус Кресень (О. Асов) уже мав можливість перекласти повний текст “ВК”, опублікований в “Трудах отдела древнерусской литературы”, однак теж вибрав для перекладу дефектний текст. Тому обидва переклади – як А. Кирпича, так і Буса Кресеня – не мають реальної цінності”.
Ну, заяву Б. Яценка щодо того, що перший в світі переклад на українську мову “Велесової книги”, здійснений Андрієм Кирпичем, “не має реальної цінності”, ми залишимо на совісті самого Б. Яценка. Досить звірити так званий автентичний текст, який видається за повний, із перекладом А. Кирпича, щоб побачити значні масиви розшифрованого, розтлумаченого та вправно перекладеного на українську мову тексту, яким мав змогу користуватися і сам Б. Яценко. В тому числі і для звірянь та порівняння, що в дослідницькій роботі теж важливо. То в чому провина А. Кирпича? Що він не мав такого “повного” тексту, яким користувався Б. Яценко? А якщо завтра по архівах та приватних колекціях віднайдеться ще з десяток дощечок, що тоді, оголошувати, що “переклад Б. Яценка не має реальної цінності”? Неетично, братове перекладачі-дослідники! Вважаю, що в історії пізнання “Велесової книги”, в її “україністиці”, першопереклад А. Кирпича повинен посідати належне місце, і на відповідному етапі пізнання цієї пам’ятки історії є річчю самодостатньою.
Одразу слід сказати, що у “Велесової книги” від дня її публікації знайшлося чимало супротивників. Серед особливо авторитетних опонентів “ВК”, які, коли не найпереконливіше, то, принаймні, найаргументованіше доводять, що маємо справу з підробкою, є російські вчені, доктори філологічних наук Л. Жуковська та О. Творогов. Саме на їх наукові експертизи, здійснені в різний час, посилаються зараз усі інші дослідники, зокрема, Олена Уханова, яка у своїй книзі “У истоков славянской письменности” (Москва, 1998) присвятила даній проблемі окрему розвідку, що, зверніть увагу, називається “Влесова книга та інші підробки давньо¬руських літописів”. Але спробуємо самі проаналізувати ситуацію.
Яценко і кілька інших дослідників “ВК” стверджують, що цю пам’ятку складено в ІХ ст., а переписано в ХVI чи XVII ст.ст., і саме в цьому, переписаному варіанті вона до нас дійшла. Але виникає питання: якщо пам’ятку було написано в ІХ ст. й азбукою кінця ІХ початку Х ст., то кому і навіщо знадобилося вже в XVI чи навіть XVII ст. переписувати, копіювати її в тому вигляді, в якому ми бачимо текст на фотокопії дощечки: без поділу на слова, зі скороченнями та пропусками, з фрагментарністю викладу і неточностями, які змушували науковців уже кінця ХХ ст. буквально розшифровувати цей текст? А й справді, кому в писемно розвиненому ХVI, чи тим паче XVII ст., спало на думку переписувати ці тексти без розшифровки, без поділу на слова, не турбуючись про те, щоб сучасники та нащадки вільно могли сприймати текст цих писань? А до того ж, переписувати це не на пергаменті чи папері, а на дерев’яних дощечках.
Хтось може заперечити, що, мовляв, переписувач намагався зберегти пам’ятку в її первісному орфографічному, словникову та стилістичному вигляді. Одначе таке твердження не витримує критики. Якщо переписувач прагнув донести до нас тексти в первісному мовному вигляді, тоді чим пояснити недбалість, з якою він вдавався до цього майже через вісім століть після появи оригіналу пам’ятки? Бо мав рацію дослідник Олег Творогов, коли писав: “Невипадково у “Велесовій книзі” зустрічаються постійні повернення до тих самих колізій, до тих самих імен та “фактів”... Важко знайти серед середньовічних хронік і літописів, навіть найбільш низького рівня, твори ж такі ж убогі за думкою з такою ж відсутністю логіки розповіді, такі ж бідні при звертанні до конкретних фактів, такі ж “безетюдні”, такі ж позбавлені топонімічних орієнтирів”.
Навряд чи за таку тяжку справу, як переписування сотні текстів на дощечки взявся б непрофесіонал. А професійний переписувач – таких, як ми знаємо, навіть у ХVII та ХІХ століттях ще було чимало – виконав би цю роботу сумлінніше. І, напевне, зробив би все можливе, щоб зафіксувати і джерело, з якого здійснюється цей список, і час переписування, а можливо, й ім’я переписувача. І вже в будь-якому випадку не став би нанизувати текст, без поділу на речення і навіть на слова, як ми це бачимо в одному – єдиному тексті, що дійшов до нас у фотографії.
Водночас, не можна погодитися і з таким твердженням Б. Яценка: “Велесова книга” являє собою збірник унікальних пам’яток, які з’явилися у дохристиянський період, до поширення церковнослав’янської писемної традиції на Русі. Записані з пам’яті, вони досить повно відобразили фонетичну систему й граматичні структури мови однієї із слов’янських спільнот на річці Прип’яті (із “племені Щеха”), яка з часом стала частиною давноукраїн¬ської народності”.
По-перше, посилання на “плем’я Щеха” нічого до пізнання цієї пам’ятки не додає. “Щех” у “Велесовій книзі” – всього лиш один із різновидів імені князя Щека, сина Орія. По-друге, не зрозуміло, коли саме цей збірник “унікальних пам’яток”, які з’явилися у дохристиянський період, до поширення церковносло¬в’янської писемності, був записаний з пам’яті? У дохристиянський період? До появи церковнослов’янської писемності? А як тоді бути з самими Б. Яценком задекларованими ХVI-XVII століттями? Якщо ж вони були записані в ІХ ст., то чому з такими помилками і нашаруваннями значно пізніших віків? А що означає “записані з пам’яті”, коли йдеться про “збірник унікальних пам’яток дохристиянського періоду”?
І потім, давайте проаналізуємо ідейну спрямованість даних текстів. Чому автор (чи автори) цих пам’яток так уперто обстоюють язичництво перед експансією християнства, якщо пам’ятки, як стверджує Б. Яценко, були створені в... дохристиянський період? А ми бачимо, що автор “дощечок” не лише картає своїх пращурів, а навіть погрожує їм усілякими карами, земними й небесними, за те, що відступилися від язичницьких богів.
Підсилюють підозру у опонентів “Велесової книги” у підробці і ті чернетки, які були знайдені в архіві Ю. Миролюбова, єдиного, хто бачив дощечки Ізенбека. “Головні протиріччя приховуються в іншому, – підводить нас до цих сумнівів О. Уханова. – Збереглося кілька копій тексту “Влесової книги”, виконаних Ю.П. Миролюбовим... одна з них опублікована в журналі “Жар-птица”, друга – машинопис, віднайдена в Сан-Франциско, і вона слугувала чернеткою, яку Миролюбов посилав О. Куру для публікації. При порівнянні цих текстів виявляється, що вони мають сотні відмінностей, котрі ніяк і не можна пояснити редакційною правкою.
Після аналізу двох копій “Велесової книги”, публікації та її чернетки, було зроблено висновок про те, що один із текстів носить сліди явної фальсифікації. У той час, як сама публікація, здавалось би, старанно відтворює поділ тексту “дощечок” на рядки, в її чернетці кордони рядків ніяк не помічені. В ряді випадків у публікації зазначені невеликі лакуни тексту: “текст зруйновано”, “текст сколотий”, “низка букв стерлася або ж зішкрябана”. Проте в чернетці Миролюбова в цьому місці читаються значні фрагменти тексту, які були втрачені під час публікації. Якщо спробувати вставити їх у публікацію на потрібне місце, то в ній порушується поділ “дощечки” на рядки, котрі вона нібито ретельно відтворює. Тому якщо текст дощечок відображає чернетку, то розбивки на рядки в публікації – фікція; якщо ж оригінал точно відтворено в публікації, то фікцією “зайвий текст” чернетки Миролюбова”.
За браком місця, я не буду й далі докладно аналізувати всю полеміку навколо “Велесової книги”, а подам свої власні версії, і щодо можливого автора цієї пам’ятки давнини – і щодо її жанру, суті та призначення.
