Своє сімдесятиріччя відомий скульптор Олексій Володимирович Копйов відзначає персональною виставкою. Факт сам по собі не дивує, якби виставка не була першою... Але ж ще дев'ять років тому, у статті, присвяченій творчості О.В. Копйова, журналіст Олександр Щербаков писав, що давно назріла необхідність його персональної виставки, “де він міг би постати перед глядачами не лише як скульптор-портретист, але і графік, і майстер малої пластики...”.
Цілком згодна з колегою: бажання, щоб роботи Олексія Копйова побачили якнай¬більше людей, звичайно виникає після особистого знайомства з ними у майстерні скульптора. І це при тому, що там зберігається лише мала частина того, що було створено за сорок років. І не оригінали, звичайно, а їхні гіпсові копії. Скульптурні портрети Олексія Копйова вражають... Це живі обличчя! Чим довше перебуваєш у їхньому товаристві, тим сильніше відчуття, що вони все бачать, все чують, все розуміють... Їхню сутність, характер можна прочитати по їхніх обличчях. А характер, як відомо, це доля.
…Якщо перелічити роботи Олексія Володимировича Копйова, то виявиться, що вони добре знайомі мешканцям Одеси та області. Отже... Пам'ятники герою-підводнику О. Маринеску і творцеві першого російського підводного човна С. Джевецькому, герою-прикордоннику П. Державіну, народним артистам України М. Огреничу, М. Водяному і М. Дьоміній, Т.Г. Шевченку у Білгороді-Дністровському, О.С. Пушкіну у Болграді, С. Олійникові в селі Левадівка Миколаївського району, монументи “Захисникам Батьківщини” у Теплодарі, на честь визволення Одеської області від німецько-фашистських загарбників у селі Владичень Болградського району... Є монументальні скульптурні твори Олексія Копйова в інших областях України, Росії, Молдові, інших країнах СНД. А якщо додати до переліку барельєфи, меморіальні дошки, багато яких Олексій Володимирович передав місту у дарунок... От лише деякі з них – поету І. Рядченку, розвідникові М. Гефту, колишнім начальникам ЧМП О. Данченку і С. Лук’янченку...
Кожний справжній художник – завжди загадка. Ми зачудовані його творчістю, і все намагаємося зрозуміти – як? Як з природного матеріалу – чи то глина, мармур, граніт – можна створити Обличчя, Особистість? “Відітнути все зайве”? Під час розмови з Олексієм Володимировичем Копйовим завіси над таємницею творчості відкриваються...
“Я народився у Харбіні, – у цих краях опинився мій дідусь, який будував Китайсько-Східну залізницю. Сім’я була культурною, вдома у нас бували цікаві люди. Я сидів на підлозі і малював. Мене ніхто ніколи не навчав... Бабуся моя закінчила Інститут благородних дівиць в Іркутську, займалася живописом, знала чотири мови. Це її освіта позначилася і на онуках, і на правнуках – вона встигла третє покоління виховати. Я ріс домашньою дитиною, – коли батько опинився у таборі у 1945 році, я залишився з мамою і бабусею. А що означає жіноче виховання для хлопчика?.. Але у подальшому я пройшов гарну школу життя, – на цілині у Казахстані, в армії. Після демобілізації працював на тракторному заводі у Челябінську, а вечорами ходив до клубу робітничої молоді – малював. Я без цього не міг. І мій учитель, Сильвестр Блажевич, поляк, – чудова людина, сказав мені: “Олексію, їдь до Одеси, там чудова школа”. І я поїхав.
Коли увійшов до художнього училища, дуже цікаве відчуття виникло. Ніби я вже був тут, вже знаю ці стіни. Зайшов як додому... І вступив. Навчався добре, а вечорами, ночами працював. Сторожував у дитячому садку – і шафки дітям розмальовував. Опалювачем працював, потім на заводі... Одеське художнє училище закінчив у 1967 році.
Майже усе своє творче життя я присвятив військовій темі, створенню портретів героїв минулих років і наших сучасників. Коли я працюю, ніби потрапляю у якийсь простір. Не чую нічого, нічого не бачу, – крім того, що роблю. І я знаю, що потрібно саме такий ніс виліпити, – не більше, не менше, такі очі. Я не вимірюю лінійкою, тому що мене одразу це відтинає від справжньої творчості. Я люблю надивитися, надивитися, а потім ліпити... Я нещодавно виліпив портрет художника Альбіна Гавдзинського... Він одного разу до мене приїхав. Я сказав: Альбіне Ста¬ніславовичу, спасибі Вам велике, я надивився”. І більше його не тривожив. Мій улюблений матеріал – мармур. У ньому можна досягти глибин психології. Я люблю портрет психологічний, а не просту фотографічну подібність. Але я, звичайно, не досяг досконалості...
Розставатися зі своїми роботами – ніби розставатися з рідною людиною. Навіть коли я завершив роботу у глині... Ось я виліпив, а потім зняли форму, зробили скульптуру в іншому матеріалі і відвезли. І потрібно на глину підняти руку, вдарити обличчя, яке я ліпив, створював, мало не розмовляв з ним. І раптом потрібно підняти руку...
Я графіку свою не відокремлюю від скульптури, це ніби продовження творчості. Можливо, те, що я не можу висловити у скульптурі, – є композиції, у скульптурі неможливі, або для їхнього створення потрібні величезна праця, матеріал, час, – я висловлюю у графіці. Причому, графіка для мене – відпочинок і якесь надвідчуття волі. У графіці я вільний, у скульптурі більше затиснутий у якісь рамки. А роз¬кріпачення і свобода – основа творчості”.
А на сакраментальне запитання “про відсікання скульптором зайвого” Олексій Володимирович Копйов відповідає так: “Якщо він досяг тієї досконалості, яка може відітнути зайве, тоді я вірю в це. А якщо ні, то можна відітнути не тільки зайве, але і те, що потрібно”.
На ювілейній виставці Олексія Копйова, яка відкривається сьогодні у виставковому салоні правління ОНСХУ (вул. Торговельна, 2), показані його скульптурні портрети, графічні аркуші, дрібна пластика. Не минуло і десяти років...
