Катерок розтинає води Дунаю. Біосфера мчить в обличчя, і, здається, потоком свіжого вітру можна захлинутися. Він пахне водоростями й трохи рибою. Хвилин тридцять шляху, і збудеться моя давня мрія – побувати в самому серці Дунайської дельти, на острові Анкудінов.
У нижній течії Дунай аж ніяк не блакитний – він сіро-коричневого кольору. Вчені стверджують, що за кількістю зважених часток ця річка на першому місці в Європі. У кожному кубічному метрі води міститься в середньому 325 грамів намулу, а це – 45 – 65 мільйонів тонн на рік. З намулу Дунай створює дельту. Родючий ґрунт, достаток води й південного сонця перетворюють його в райське місце. Тут, у Бога за пазухою, знехтувавши благами цивілізації, з середини XVII століття мешкають старообрядники, а також нащадки донських і запорізьких козаків. Переслідувані за релігійними, політичними мотивами, вони оселилися в нижній частині дельти Дунаю. Місце обрали на низьких наносних берегах, які при нагінних вітрах і повенях затоплялися водою. Виникла необхідність у підмощуванні місць під житло, господарські будівлі й городи. Ґрунт брали тут же, прокопуючи навколо захоплених ділянок канали й єрики. Вони служили межею між земельними ділянками господарів і проходами для човнів.
…Все чіткіше обриси берега, який заріс вербами. Крізь крони біліють маленькі хатинки. На пристані нас зуст¬річає засмаглий, хоча літо тільки почалося, чоловік у картатій фланелевій сорочці – Михайло Авакумович Смирнов.
Колись на острові Анкудінов мешкало близько ста сімей, тут навіть працювала початкова школа. Був на острові й монастир чоловічий.
За останні роки молодь роз'їхалася, середнє покоління воліє жити у Вилковому, а в дельті залишилися переважно старі.
Одну з садиб переустатковано для прийому туристів, яким пропонують найтихіший із екстримів – віддатися на кілька годин ідеальному спокою, побути наодинці із Природою – прекрасною й мудрою.
У нас на обід, звичайно ж, буде юшка. Великий казан вже охоплюють язики полум'я. Обробляючи чудового товстолоба, Михайло Авакумович, який побудував собі будинок на острові, охоче розповідає про життя острів'ян і відповідає на запитання.
– Михайле Авакумовичу, Ваш город впирається в стіну очерету. Що за ним?
– А що ж там може бути – плавні. Живність різна водиться. Два тижні тому я у своєму городі дикого кабана застрелив. Навесні, коли повінь, звірові в плавнях харчуватися немає чим, і він робить набіги на городи. Гризе корені винограду, полуниці, молоді пагони яблуньок. Мій сусід розлютився й три ночі сидів у засідці із рушницею. На четверту кинув: «Не піду, – говорить. – Комара надто багато». Вранці виходить з хати, як глянув – а там знову ось-так-ось перерито! Виноград кабан поїв – господар тонни дві вина недобере.
– І як же звіра вистежили?
– Дружина моя помітила. Біжить, кричить: "Кабан у городі хрюкає!" Я рушницю схопив – і в город... Худенький був кабанчик, видно, після зими не відійшов. А з ним троє поросят – втекли в очерет. Дружина як довідалася, що то мати їхня була, – у сльози! А я звідки ж знав? Сама бігла, кричала, я й розбиратися не став.
– І що зробили з кабаном?
– Борщ варили. Сало солили. Воно, щоправда, трохи жорсткувате, але нічого.
– А що, місцеве населення посту дотримується?
– Аякже!!! У мене бабуся була, 93 роки прожила. Цілими днями, що б не робила: "Господи, помилуй! Господи, помилуй!" До речі, дуже грамотна була, сім класів царської школи, це як у нас нині інститут. Воду пила тільки з каналу, дунайську. Водичка через плавні проходить, через травичку – вважай, фільтрація.
– А коли не піст, яке м'ясо їсте? Поросят не тримаєте, птицю теж – хіба що гусей трохи.
Схоже, Михайло Авакумович, не зрозумів, про що я запитую. Довелося пояснювати, що я, наприклад, купую м'ясо на ринку. А сільські жителі самі вирощують – овець, бичків, свиней, розводять кролів, курей, качок, гусей. На острові ж Анкудінов цієї живності я не побачила. Михайло Авакумович загадково посміхнувся:
– Пішли, покажу.
За сараєм на сонці висіли снасті. За конструкцією одна сітка на іншу не схожа.
– У нас тільки не лінуйся! Увечері сіточку закинув, вранці-раненько – свіжа рибка тобі. Ловиться всяка – сом, сазан, севрюга, оселедець, осетр, білий амур, товстолоб, судак, щука, пелінгас. Продаємо трохи. Якщо постаратися, на гривень 200 – 250 за тиждень продати можна.
Колишній рибалка почав пояснювати призначення кожної зі снастей і принцип дії. Зізнатися, я нічого не зрозуміла у тонкощах рибальської справи, у якій старообрядники – неперевершені майстри й знавці.
– Риба в нас завжди на столі. А схотілося борщу – бери рушницю, та качечку в очеретах підстрель.
Острів'яни беруть від природи рівно стільки, скільки потрібно. Електрики на Анкудінові немає, отже, холодильники, тут відсутні. Готують рівно стільки, скільки можуть з'їсти.
– А хто у вас сусіди? – кивнула я на будиночок, який стоїть неподалік. На жаль, моя спроба дістатися до нього городами не увінчалася успіхом – під час повені заповнені водою не тільки канали, але місцями й грядки.
– Там живе дід Кирило Лупанос зі своєю бабусею. Син його було до Вилкового забрав – там у нього будинок. Чого старому треба: живи спокійно, до церквочки ходи. Ні, затявся: хочу на острів, хоч ти лусни! Змусив сина, щоб його привіз назад. Дідові Кирилу років 95 буде, очі вже не бачать. Але в городі працює – на дотик травичку рве. Син з невісткою приїжджають, відвідують і товар забирають, щоб на ринок відвезти – полуницю, фрукти, вино. А що дідові з бабусею треба: ввечері гасову лампу засвітять та чай п'ють із варенням. Я коли у Вилковому буваю, їм хлібця привожу.
– А якщо хворість яка пристане? Ані телефону, ані "швидкої допомоги"?
– На човен – і до Вилкового, у лікарню. Але я щось не пам'ятаю, щоб наш дід Кирило хворів, і бабуся його до міста возила.
– Як бабуся? Жінка на веслах?
– А в нас так. Дружина на веслах, а чоловік править та із зустрічними човнами перегукується. "Привіт, Іване!" – "Здоров!" – "Ти куди зібрався?" – "Та ось, дружину до пологового будинку везу!". А вагітна дружина знай на весла налягає!..
Оскільки на острові немає електрики, немає тут і телевізорів. Напевно, тому анкудіновці відрізняються товариськістю, рівним настроєм та всепоглинаючою любов'ю до всього, що їх оточує. Добра вдача наклала відбиток на лексику. Зменшувальні суфікси острів'яни додають практично до усіх іменників. В Дунаї не вода – водичка. На город дід іде не з лопатою – з лопаткою. Господиня нарізала до обіду не хліб – хлібець. І навіть снопи з очерету, зв'язані за євростандартом для відправлення за кордон (ще один вид заробітку місцевого населення), називають пестливо "євриками".
Михайло Авакумович показав свою хату й город. Стіни будинків липовани будують із двох шарів дерев'яних рейок, між якими туго набивається очерет. Зверху таку стіну намазують намулом і білять. Виходить не будинок, а термос. Влітку в ньому прохолодно, а взимку довго тримається тепло. Але, головне, така будівля дуже легка. Цегельний будинок, говорить Михайло Смирнов, на хисткому ґрунті дельти може просісти, потріскатися.
Кожному, хто приїжджає на острів Анкудінов, демонструють рідкісний екземпляр – дерево хурми. Біологи, які заїжджають сюди, не вірять очам своїм – не може такого бути! Відповідно до місцевої легенди, дерево було посаджено королем Михаєм за часів, коли ці землі належали Румунії. За словами господаря садиби, хурма дає кожного року до трьохсот кілограмів плодів, щоправда, вони трохи менші за звичайні. Але не це головне: під кроною дерева можна загадати бажання, і воно обов'язково збудеться.
– Одна бездітна 60-річна німкеня-туристка під деревом постояла, а потім у неї з'явилася дитина, – запевняє Михайло Авакумович.
Довіряй, але перевіряй... Я про всяк випадок теж загадала бажання.
Із дивовижних рослин, яких у Придунав’ї не побачиш, на острові Анкудінов ростуть: текіла, інжир, китайський лимонник. Ну, а найпоширеніша тут культурна рослина – це, звичайно ж, виноградник сорту "Ноа", який виростає тільки в пониззі Дунаю.
Місцеві жителі вирощують на островах величезну кількість фруктів і овочів, які ціле літо човнами возять на материк. Це – ще одне джерело доходів. Землі тут родючі, а добривом служить намул.
І наостанок Михайло Авакумович продемонстрував те, що в обов'язковому порядку є в кожному дворі – маленьку лазеньку, яку можна швидко дуже жарко натопити.
Чистота душі, тіла, навколишнього світу – не дивно, що острів'яни живуть по 90 і більше років. Живуть як у Бога за пазухою.
Одне шкода – минає покоління, яке запросто може обходитися без телевізорів, без телефонів, без інтернету.
Напевно з роками, коли відійдуть у інший світ старожили, острів Анкудінов перетвориться з райського житлового куточка у базу відпочинку для іноземних туристів. А також вітчизняних VIP-Персон – вони полюбляють наїжджати до дельти Дунаю, щоб постріляти дичину і з графинчиком новака розслабитися вдалині від сторонніх очей.
