У багатьох людей викликав симпатію передвиборний кліп Партії зелених, де зі шпар висохлої землі тягнулися до сонця зелені пагони: її рейтинг тоді підскочив мало не втричі. Інша справа, що в активі зелених немає гучних справ і акцій, якими себе зарекомендували, наприклад, грінпісівці Заходу, тому й не перейшли тривідсоткового бар’єру.
Але я не про політику. Я вирішив написати про зелену траву. Хтось із братів-журналістів, що перебуває в усвідомленні власної значущості від залучення до державних справ і сильних світу цього та змальовує марні політичні баталії й підкилимові ігри наосліп, пхикне: писати про траву? Навіщо? Трава – вона й є трава, вона всюди в нас під ногами, було б на що витрачати своє дорогоцінне перо.
Не сперечатимуся, але, погодьтеся, недаремно ж Лєсков і Бунін, Прішвін і Паустовський, Єсенін і Смєляков, інші великі письменники й поети залишили нам такі натхненні рядки про наші рідні слов’янські трави.
Але я писатиму не про дикі смарагдові хащі на схилах Хаджибейського лиману, не про травнево-червневий розмай у задністровій Бессарабії, не про полудневі косовища, гудіння бджіл і запахи свіжоскошеного сіна, не про полєновські галявини в савранських лісах, не про зелені килими ще не випалених літньою спекою трав біля золотих пляжів Кароліно-Бугазу або Тендри. Авжеж, як піднесено можна змальовувати це бажане так зване лоно природи!
Ні, я вирішив написати про трави в місті – в одеських парках і скверах, на доглянутих клумбах і в рабатках навколо дерев уздовж вулиць, зелених джунглях довкола житлових будинків і в палісадниках біля них, на приморських міських схилах вздовж усього узбережжя. Південно-Західний район – одеські Черемушки – чудовий приклад для цього.
Наш зелений Південний Захід
Коли енергійний лідер Хрущов оголосив народові, що через 20 років “теперішнє покоління житиме при комунізмі”, почалося небувало швидке житлове будівництво, в містах з’являлися нові житлові райони, й за взірцем Москви повсюди їх називали Черемушками. Межа Одеси в степу тоді була на Ближніх і Далеких Млинах. Далі ще з царських часів було неозоре Стрільбищеве поле та розорані поля колгоспу ім. Карла Лібкнехта. Ось тут і вирішили будувати п’ятиповерхівки нового міста.
На рівному місці тодішні партійні керівники-романтики планували спорудити місто-сад. Одеські Черемушки такими й будувалися. Широкі вулиці-проспекти й сьогодні схожі на бульвари, навколо кожного будинку саджали сади, й досі район занурений у зелень, півстолітні вже дерева повиростали над п’ятиповерхівки, навесні квітнуть вишні й черешні, сливи й абрикоси (цього року їх побили морози), алича та яблуні, й там, де мешканці доглядають свою зелену зону, на огороджених клумбах від провесни до перших приморозків тішать око квіти. А яких тільки дерев не надибаєш тут! Біля нас ростуть навіть релікти, що жили за мільйон років до нашої ери, – гінкго. Можете шкіритися з приводу обіцянки скорого комунізму або скрипіти зубами скільки заманеться, але те, що малими силами так швидко з’явилася занурена в зелень і квіти нова Одеса, у наших попередників не забереш.
Та скільки ж можна писати про те, як окремі наші співвітчизники нищать усе це, хоча є екологічне законодавство? Комусь дерево затуляє краєвид із вікна, і його спилюють або обрізують кору шарами, щоб дерево всохло: “маю право!”, хоча права на вбивство ніхто не давав. Ще крутіші нові будівельники й нові капіталісти, нейтрально звані в нас підприємцями, – цим дерева заважають здобувати простір для роблення грошей, і тут усі засоби годящі: які дерева, які галявки для дітлахів, не смішіть нас! Довколишнім мешканцям лишається тільки збиратися на мітинги та перегороджувати собою дорогу бульдозерам, щоб захистити “зеленого друга”, та кликати на поміч телебачення й депутатів.
А що діяти з власниками автомобілів, що приїздять, наприклад, по діти до дитячого садка та школи, й запрасували шинами колись зелені галявки довкола, а в негоду перетворили їх на багнище? Колись на всіх доріжках усередині кварталів було поставлено залізні стовпчики, що перепиняють проїзд, але вони щезли, і сьогодні, мабуть для заощадження дорогого бензину, приватники пруть напролом по всіх газонах і дитмайданчиках: трави багато – сама виросте. Але такої, як на газонах старої доброї Англії, в цих “нових” не буде ніколи – адже доглядати траву треба 200 – 300 років, а ці живуть сьогоденням, про майбуття такі не думають.
Первоквіти
Цього року весна йшла до нас довго, болісно довго. Перші зелені стрілочки трави з’явилися з промерзлої землі тільки наприкінці березня. Але пригріло наше південне сонце, й весна полетіла зі швидкістю кур’єр¬ського поїзда, їй тепер не заважали квітневі холоди. Перші зелені пагінці трави, такі зворушливо тендітні, хутко перетворювалися на густий зелений килим. Енергія життя вражала – трава могла ламати асфальт, аби пробитися до сонця! У книжці “Трава” В. Солоухін, захоплюючися цим дивом, так міркував: “Найбільше це схоже на потужний зелений вибух невідомої енергії, сконцентрованої та стиснутої, до часу запакованої в вельми портативну упаковку дрібнюсінької насінини”.
Для нас із онучкою Настусею, якій нема ще чотирьох років, кожен новий весняний ранок дарував приємні здивування. Якось я зупинився біля палісадника однієї з п’ятиповерхівок і побачив галявку синіх барвінків. Учора їх іще не було! Я приніс одну квіточку застудженій онучці, і вона замилувалася: “Яка красива краса!”. Вона знала, що це барвінок: її мама вчителька, і від неї дочка дізнається набагато більше, ніж від діда.
А через декілька днів Настя з прогулянки принесла квіточку фіалки і з потамованим чеканням зиркнула мені в очі. Я щиро подивувався й запитав, де ж тут у нас квітнуть ці чудові весняні квіти. Фіалкова галявина виявилася за тилом сусідньої п’ятиповерхівки. Фіолетово-вечірні пелюстки з блакитним блиском дихали лагідними пахощами, від яких аж млосно ставало.
Розповідаю Настусі, що фіалки квітнуть двічі на рік – напровесні та влітку. Мають дивовижну природу: весняні первоквіти тішать нас своєю лагідною красою й тендітним густим запахом. Але прекрасні весняні квіти безплідні. Розмножуються ті квіти, що влітку, – без пахощів і непишного виду. Природа нібито підтверджує узвичаєну між людей думку: одні жінки створені, щоб сяяти красою в оточенні захоплених поетів і музик, іншим же призначено в муках – за біблійною настановою – народжувати дітей.
Золота кульбабова пора
Так само скоро у квітні настав час кульбабок. Якось раптом, в один день, радо зазолотилися ці милі квіти повсюди навколо, й Одеса справді стала сонячним містом. Оскільки ми з Настусею не домовляючись спостерігаємо та вивчаємо природу, онучка й стала першовідкривателькою кульбабок – якось по ранковій прогулянці радо сповістила мене: “Дідуню! Зелена галявка біля нашого дому вся-вся золота від кульбабок!”. Між іншим, удосвіта їх іще не було. А на полудень усі довколишні галявки зазолотіли чарівними квітами. Щоправда, на вечір онучка засмутилася: “Дідуню, вже немає кульбабок, вони щезли всі-всі!”. Заспокоюю: кульбаби наніч згортають квіточки, аби вберегти від мокроти свій медвяний пилок для бджіл і джмелів. А назавтра по першому сонці яскраві жовті квіти знову розгорнуться в усій красі – недаремно Настуся лагідно зве їх “сонечками”.
Мине геть мало часу, й золотий килим перетворюється на ніжну прозору ковдру – кожна кульбабка стає пухнастою кулькою. Подме вітерець, побігом майне хвостом собака, продибає голуб, проскаче дитячий м’ячик, і від кожної кульки відірвуться й рушать у лет легкі парашутики, несучи навкруги насіння нових квітів. Багато які польові квіти вважаються бур’янами, і – змагаючись за життя – сіються самі. Одна ромашка, наприклад, або мак-самосійка дають до 50 тисяч насінин. Причім насіння або корені бур’янів утримують свою здатність проростати й через 30 років.
Та я хочу оспівати звичайну кульбабу! Її вважають непримітною та нікчемною, а між людей, що працюють із землею, – шкідливущим бу¬р’яном. Але для нас, городян, ця квітка приносить перше вітання весни. Настає час кульбабок, і навіть у місті їх можна надибати скрізь – у скверах і парках, на приморських схилах по всім узбережжі, на клумбах уздовж тротуарів, у палісадниках біля будинків, уздовж трамвайних колій, на цвинтарях, пустирах і поза двори. Здається, вони всюдисущі, вони всюди поряд із нами.
Пригадую, де тільки не милувався на їхнє злотоквіття за своє життя – на дачах у Підмосков’ї, вздовж лісових доріг Таруси, на зелених схилах Сигулди, а якось у травні їхав поїздом через усю Росію від Москви до Астрахані, то була направду золота дорога! І від волзького пониззя через Каспій, на узбережжі “російської” Персії – й там красувалися рідні кульбабки. Й на Уралі, і в Казахстані, й за Байкалом, і на Сахаліні. Ми вважаємо кульбабу своєю рідною слов’янською квіткою, а бачив я її і в садах Відня, в передгір’ї П’ємонту, на грецьких островах і за океаном – у парках і скверах Нью-Йорка, на фермах зеленого штату Нью-Джерсі, на берегах Меконгу у В’єтнамі, осмаленому американським напалмом... Василь Пєсков стверджував, що кульбаби ростуть навіть й в палючих пустелях, але, – зізнаюся, – не бачив.
Кульбаби вражають своєю життєтривкістю. Їх витоптують люди, плюндрують колесами авта, їх із апетитом поїдають корови, кози та кролі (вони поживні й геть нешкідливі), на городах і квіткових плантаціях їх виполюють і викошують, як бур’ян, а вже скільки вінків плетуть дівуні-красуні навесні – не злічити! Та настає нова весна, і знову все довкола нас укривається золотим килимом! Усе дуже просто: кульбаба має потужну кореневу систему, вона дістається на будь-яку глибину.
Не говоритиму про те, яка корисна кульбаба з точки зору знахарів і досвідчених аптекарів. У ній пов¬нісінько вітамінів і цінних для життя речовин – від заліза до міді та фосфору та марганцю. Не розповідатиму, як приготувати з листя кульбаби вишуканий салат (годину потримати в гарячій солоній воді), як із коренів кульбаби (посмаживши в духовці) приготувати запашну каву тощо. Скажу тільки, що дику в нас квітку культивують в Австрії, Німеччині, Голландії, Франції, Індії, Японії, США.
В Одесі кульбаби квітнуть і пухнатіють ціле літо. Рознесли довкола свої пухнасті десанти, і в зеленій траві з’являються нові золоті сонечка. Вже не так густо, як напровесні, але вони будуть поруч до останнього “бабиного літа” в листопаді. А в теплі зими зелена трава не вимерзає навіть під снігом.
Розмай зелених Черемушків
Згадав: в одеситки Віри Інбер є гарне оповіданнячко “Свет осенью” – про хлопчика на ймення “Свет”, що кохається на зеленому квіті. Він хотів, щоб усе довкола було святково зелене. Ось повзе гусінь. “Зиёная?”. Йде корова. “Зиёная?”. Хлопчик гірко плаче дощової осінньої ночі, його розраджують: не плач, любий, незабаром весна. І він із надією: “Зиёная?”.
Хлопчик був одесит, а тоді стара Одеса була доглянуте зелене місто, хоча на літо городяни все одно їхали на зелені дачі Фонтанів і Люстдорфу. Створюючи місто-сад, ми теж думали про якість міського життя. І гаразд, що зелень оточує нас на Південному Заході, як належить згідно зі своїм призначенням.
За моїми спостереженнями, протягом літа в усьому трав’яному розмаїтті кожна квітка має власне місце та власну пору розквіту. Ось виникли жовті ліхтарики чистотілу, і вже всюди навколо жовтіють високі та густі хащі. Потім солодкаво пахне біла кашка. Потім настає час ромашок, жовтців, дзвіночків тощо. Не треба їхати за місто, в нас на Черемушках у травах можна побачити й польові, степові, лісові, лугові квіти – такий чарівний мікроклімат. Тут ви надибаєте волошки, мишачий горошок, польові гвоздики, в’юнки, мак, конюшину, цикорій, безсмертник. Я не знавець трав, для вивчення та розпізнавання диких квітів користуюся “Атласом-визначником вищих рослин”. А от моя знайома, що розуміється на травах дуже добре, запевняє, що в нас на Черемушках ростуть і лікарські трави – звіробій, чабрець, вероніка, череда, не кажучи вже про всюдисущий подорожник, про полин та м’яту. Щоправда, пильнуйте: не можна збирати трави вздовж вулиць і довкола гаражів – там повітря затруєне викидними газами.
Саме перебування серед трав для людини чудодійно корисне – зелений колір угамовує, свіжі пахощі розмаю замирюють. Просто так, без певної мети, полежіть на траві, на світанні пройдіться босоніж по росяній траві – й ваше самопочуття помітно поліпшиться, й вас не полишить відчуття торкання до божественного дива.
Природа є мудра. Мій пес Джотто нестямно катається на спині у свіжій траві. Те саме роблять коти, інші тварини – навіть коні. Так вони набираються енергії життя. Собака, коли йому підказує інстинкт природа, знаходить і їсть потрібну йому травицю – лікується. Багато людей також використовують для лікування трави.
Зелена трава – головна прикмета нашої планети, символ життя людства. Недаремно вокальна група “Земляне” так співала про астронавтів на далеких планетах: “А снится нам не рокот космодромов, не эта ледяная синева, а снится нам трава, трава у дома, зеленая-зеленая трава!”. Доки росте трава біля нашого дому, земля не знелюдніє, не стане мертвою пустелею. Тому хай щовесни квітнуть кульбаби.
