Людині властиво міркувати над тим, що було до неї і над тим, що може чекати її у майбутньому, замислюватися про те, що залишить нам після того, коли завершить свій земний шлях. Саме ця властивість, яка йде від причетності до вищого розуму, і стала творчим поштовхом для написання віршів Ігорю Олексійовичу Цабієнку, які об'єднала книжка "До і після", що вийшла у видавництві "ТЕС". Автор ішов до неї через участь у республіканських нарадах молодих літераторів, стипендіатство Українського фонду культури, публікації в журналі "Дзвін", "Українська мова та література в школі", "Жінка", "Літературна Україна", у колективних збірниках, через перемоги в обласних літературних конкурсах "Гроно-86" і "Море зовет". Вірші Ігоря Цабієнка публікувалися і на сторінках "Одеських вістей".

Головною темою віршів стала автострада життя, яка нестримно мчить від нашого всеохоплюючого, спільного й індивідуального авторського "до", "сьогодні" у ніким ще не поясниме "після", що настане тоді, коли ми підемо з цієї автостради, підвладні невідомим силам, що диктують правила всьому сущому, що живе під Сонцем. Поет рухається цією автострадою, слухаючи давні пісні, що звучать ліворуч, і плач неприкаяної душі – праворуч. І йому боляче від того, що за нескінченністю руху ми часто не чуємо ні пісень, ні плачу, ріжемо по-живому, притупляючи пам'ять про витоки наших джерел, забуваючи про свою людську сутність і своє призначення, дане Богом: робити добро, а не зло. Саме ідеєю добра пронизані і філософські роздуми Цабієнка ("Автострада, мов кордон, між "до" і "після", "Козацькі могили", "...а вам не хотілось ніколи зустрітись з Богами", "Життя відбулося, та тільки ніщо не забулось", "Не вирішую... не вирушаю"). І трепетна, пронизана світлим смутком лірика ("Був сад, як сад – веселий і п'янкий", "Час не прийшов, та груша відцвіла", "До серпня тихо горнеться тепло", "Новорічний роздум", "Метаморфози").

Особистісним поглядом на наше сьогодення, з чітко окресленими його віковими джерелами, про які "гудуть дроти, як струни дивних арф", і примарине майбутнє, що більше викликає тривогу, ніж впевненість, автор ділиться з читачами у поемі-фантасмагорії "Вік Христа". Його до болю хвилює те, що вимирає народ і що панує чорнобиль душ, і тому:

Прямо у центрі Європи і цілого світу

байдуже палять нащадки минуле своє...

І цілком зрозуміло невтримне бажання автора мислити загальнопланетарним масштабом і "поставити крапку, наче забити гвіздок" під всім тим, що несе у собі сатанинське начало і опирається всесвітлій і добронароджуваній силі Христа. А можливість загальнопланетарного благоденства і спокою він вбачає у відповідальності кожного з нас, сущого на рідній землі, цінувати те, що "Надвечір з хвиль виходять в небо зорі і сонця розливається вино...", і те, що "Прадавній явір нахилив чоло і щось шепоче до тополі тихо”. А також те, що "Достиглі груші заквітчали сад – мов ліхтарі між листям світять ніжно". І в цьому саду "в останній раз танцює серпень босий" свій останній літній вальс, і дерева напередодні осені "сльози струшують до ніг..."

Ці образи бальзамом, що лікують душу, відкладаються в аннали пам'яті, і не можна не розділити смуток Цабієнка про те, що:

Літа минають. Час минає.

Змінилося життя і ми...

Лише душа... Душа шукає

Шпаринку в літо – із зими...