Як ми вже повідомляли, відбулася прес-конференція заступника начальника Державного управління екології та природних ресурсів в Одеській області Валентини Іванівни Крутякової. Темою цієї зустрічі одного з керівників екологічного відомства області було сформульовано лаконічно, але всеосяжно: «Соціально-екологічні проблеми регіону». Сьогодні подаємо нотатки нашого спеціального кореспондента з цієї прес-конференції.
Одразу привертає увагу, що проблеми названо “соціально-екологічними”. І це справедливо. Досить часто ми говоримо про проблеми екології так, нібито вони існують самі по собі, зринають десь там, поза межами наших інтересів, і цікавити й хвилювати повинні тільки екологів-фахівців та любителів із числа “зелених”. Але насправді все значно складніше: кожне бездумно зрубане дерево, кожне замулене джерельце, кожна занедбана криниця, кожен пакет сміття, полишений на березі ріки або й скинутий у неї, врешті-решт обертається для нас складною проблемою – екологічною, медичною, морально-етичною, а отже, і соціальною.
Під час самої прес-конференції спалахнула цікава і водночас тривожна дискусія з приводу ідеї забудови прибережних чорноморських схилів у межах Одеси, особливо в районі між Аркадією та Ланжероном, який віддавна є місцем масового відпочинку одеситів і котрим, зокрема, пролягає “дорога здоров’я”, за володіння якою зі змінним успіхом триває боротьба між залюбленими у спорт бігунами та велосипедистами – і лінькуватими “крутими”, які лінуються залишити свої джипи в місті і спуститися якусь сотню метрів до моря пішки. Причому думки розділилися і між самими журналістами. Одні категорично були налаштовані на те, що зелені приморські схили – це святе і непорушне, і ніякі бу¬дівельні та інші фірми зазіхати на них не мають права. Інші ж засумнівалися. Береги укріплювати треба? Треба! Чим швидше, тим краще. А хто інвестуватиме в справу берегоукріплення оті мільйони й мільйони гривень, як не будівельні фірми та володарі котеджів і всіляких закладів, які захочуть не просто вкласти свої кошти, а вкласти їх із гарантією, що все збудоване ними під тягарем цього ж таки збудованого та не попливе завтра в море? Як це вже не раз бувало і на Дачі Ковалевського, і в районі Крижанівки та Чорноморського.
Я особисто за те, щоб зелена прибережна зона залишалася незайманою. Але, по-перше, значна частина узбережжя уже й зараз активно забудовується безліччю всіляких шашличних, від чадного диму яких ідея “подихати морем” втрачає для кожного з нас будь-який сенс; усіляких ресторанчиків, кафешок та пивнушок. І бачать Бог та міське начальство, що забудова ця, особливо в районі Аркадії та Ланжерона, – бездумна, архітектурно не відкорегована, а головне, ніхто з володарів цих, здебільшого сезонних, забігалівок, які одначе останнім часом врізаються у прибережну смугу зі своїми фундаментальними і подеколи (як, наприклад, в Аркадії, з отією химерною “пірамідою”) грандіозними витворами надовго і грунтовно, ні до яких протизсувних заходів не вдається.
Проблема? Ще й яка! Та якщо вже міська влада вважає, що без забудови прибережної смуги не обійтися, то, очевидно, слід все сто разів виважити, науково виправдати й обов’язково скерувати значні суми забудовників на зміцнення берегової смуги, на протизсувні дії.
Хто не знає, що основними джерелами водопостачання нашого регіону слугують Дунай та Дністер? От тільки басейни обох цих рік з точки зору їх екологічного стану викликають тривогу і підозру. А все тому, що екологічний стан цей вже давно характеризується і вітчизняними та міжнародними експертами як... надзвичайний. Якщо великі промислові підприємства ще дбають про якесь там очищення своїх вод, то що діється на численних притоках цих річок, обліплених всілякими тваринницькими комплексами та малими підприємствами – цього не знає ніхто. Тим паче, що в басейн Дунаю входить чи не вся Західна Європа і його вже давно та з сумом називають “каналізаційною трубою Європи”.
Не краща ситуація і з Дністром, який теж став рікою міжнародного користування. Що там робиться у сусідів – справа міжнародна, а ось що стосується безпосередньо нашої території, то, як повідомила Валентина Крутякова, велике занепокоєння викликає Кучурганське водосховище, що розташоване на території Одеської області та Молдови. Побудоване воно ще в 1967 році, в руслі річки Кучурган, спе¬ціально для охолодження агрегатів Молдавської ДРЕС. А от в якому стані зараз саме водоймище, які відходи потрапляють до нього – це питання. Тим паче, що на території Біляївського району на площі 272 га розташовані золошлаковідвали цієї ж Молдавської ДРЕС, на які потрапляють відходи твердого палива, що застосовується на електростанції. От тільки відвали ці експлуатуються з явним порушенням технологічного регламенту. І, як мовиться з цього приводу у прес-релізі прес-конференції, основні порушення випливають із того, що “відпрацьовані секції золошлаковідвалів не рекультивуються, спостерігається значне розпилювання мілких фракцій з підсохлої поверхні полігону. Все це призводить до негативного впливу на стан прилеглої території ріки Дністер”.
До цього можна лише додати, що полігон розташований поблизу водоочисної станції “Дністер”, яка забезпечує питною водою Одесу та навколишні населені пункти. До речі, сама ця станція “Дністер” давно потребує грунтовної реконструкції, без якої говорити про забезпечення населення якісною питною водою не доводиться.
Словом, уже зараз назріла потреба в проведенні переговорів між трьома суб’єктами, які облягають Дністер: Україною, Молдовою і Придністровською республікою щодо єдиних критеріїв оцінки стану Дністра, спільних заходів екологічної безпеки, а головне, щодо створення міжрайонної організації, яка опікувалася б Дністром. І яка мала б для цього необхідні фінансові, правові та науково-технічні ресурси. Тобто Дністру потрібен реальний господар.
Якщо вже ми торкнулися водопостачання, то зауважу, що на сьогодні централізованим водогоном забезпечено лише 57% населених пунктів Одещини, але у 83% з них вода не відповідає вимогам державного стандарту “питна вода”. Й ось тут постає питання. З одного боку, існує прагнення централізувати водопостачання, оскільки, по-перше, це додає зручностей нашому побуту, а по-друге, дозволяє централізовано, на належному науково-технологічному рівні контролювати стан води і вживати заходів до її очищення. З іншого ж боку, що це за водопостачання, якщо майже 90 відсотків води не відповідає державним стандартам, які медики й так вважають заниженими через неможливість забезпечувати населення більш якіснішою питною водою?! Але вже зараз зрозуміло, що в населених пунктах області слід провести операцію під назвою “Криниця”. Де є така можливість, слід повикопувати нові криниці, прочистити і впорядкувати старі, взяти їх під державний контроль.
Хоча зрозуміло, що в багатьох регіонах і кринична вода буде неякісною. І не тільки тому, що вона буде засоленою чи гірчитиме. Річ у тім, що величезна кількість забруднених стічних вод потрапляє в річечки, водойми і просто в яри, в балки, у грунтові пустоти. Не кращий стан і з існуючими очисними каналізаційними спорудами. Ось сумна статистика: на сьогоднішній день понад сорок відсотків цих очисних споруд і їх мереж перебувають у незадовільному технічному стані, вони вже давно морально і фізично заста¬ріли, а 37 відсотків цих мереж і споруд взагалі в аварійному стані, що означає, що вони “ощасливлюють” нас і нашу природу частими аваріями, під час яких нечистоти потрапляють у грунт, а отже, і в грунтові води. Особливо складна ситуація з очисними спорудами в наших містечках, зокрема в Ананьєві, Кодимі, Рені, в Любашівці та Красних Окнах.
Природа облаштувала наше життя досить мудро, в ній все виважено, передбачено і дозовано; все розраховано на те, щоб забезпечити наше виживання і навіть оздоровлення. От тільки чи віримо ми в мудрість нашої Природи? А якщо віримо, то чому так бездумно поводимося і з нею, і з власним здоров’ям, з ареалом нашого обітування?
