Нині у засобах масової інформації все частіше з’являються терміни: «титульна нація», «національні меншини»; стверджується, що білоруси з’явилися в Україні у ХVІІІ столітті як колоністи, що не відповідає дійсності, тому виникла необхідність розповісти про білорусів, які є однією з найбільших національних меншин в Україні.
Історичні долі білорусів та українців багато в чому однакові, і їхні життєві шляхи часто перетиналися.
Білоруси і українці належать до східноєвропейських слов’ян, які розмовляють мовою, що належить до індоєвропейських.
Літописець Нестор у “Повісті врем’яних літ” пише, що слов’яни з давніх часів мешкали у країнах дунайських і, витіснені з Мізії (північний захід Малої Азії), з Паноннії (частина території сучасних Угорщини, Югославії та Австрії) іншими народами, розселилися по території Центральної та Східної Європи.
Розселяючись на Північ, слов’я¬ни, як більш чисельний народ, асимілювали угрофінські та балтійські народи і стали називатися у літописах племенами радимичів, дреговичів, кривичів, полян, древлян, волинян тощо.
В результаті еволюції сталося змішання народів, тому чистих етносів на території Білорусі та України немає.
Численні загони варягів або норманів, які жили на Скандинавському півострові, рухаючись по річці Дніпро до Візантії (шлях з варягів у греки), часто нападали на прибережних жителів, забирали їх у полон і за велику ціну продавали у Костянтинополі.
Брали у полон і продавали у рабство білорусів уже пізніше татари, запорізькі козаки, про що будуть приклади нижче.
Починаючи з другої половини Х століття населення Середнього Подніпров’я почало називатися Руссю, руськими, а дреговичі, радимичі та кривичі почали називатися так у другій половині ХІІ століття.
Назва Біла Русь з’явилася в ХІV столітті.
Спочатку слов’яни жили общинами, кілька общин складали рід, а кілька родів – плем’я. Влада належала вождям, старійшинам. Важливі питання війни і миру розв’язувалися старійшинами. Цей період правління називається “військовою демократією”.
У подальшому, для боротьби з кочівниками, племена об’єд¬нуються у князівства. Князем обирається найавторитетніший вождь із свого племені. Такий порядок існував до князя Володимира (Красне Сонечко), який установив порядок призначення князів лише з осіб княжої сім’ї.
На території Білорусі найзначнішими були Полоцьке, Туровське, Новгородське князівства.
До найдавніших міст у Східній Європі, які згадуються вперше у літопису у 862 році, належить Київ та Полоцьк.
Звичайно, поселення людей на місці Києва і Полоцька були набагато раніше. Ці міста розташовані на річці Дніпро, тобто на шляху з варяг у греки, який був основним напрямом розселення і освоєння слов’янами північних земель.
Одним з найдавніших міст Білорусі є місто Вітебськ, яке розташоване на річці Західна Двіна. Засновницею міста Вітебська є київська княгиня Ольга, яка у 974 році розбила ятвигів, а після на цьому місці заклала замок, тут у Х-ХІ століттях виросло місто Вітебськ.
У 879 році новгородський князь Олег напав на кривичів і взяв їхнє місто Смоленськ. У 882 році він заволодів Києвом. У 907 році князь Олег разом з дреговичами та кривичами напав на Царгород.
У договорі Олега з Візантією серед міст, які мали право на данину, є і місто Полоцьк.
У 980 році князь Володимир Святославович силою взяв за дружину полоцьку княжну Рогнеду Рогвальд, вбивши її батьків та двох братів. У Києві вбив свого брата Ярополка, об’єднавши таким чином Новгородське, Полоцьке та Київське князівства у єдину державу Київську Русь, яка проіснувала до 1240 року, коли місто Київ було повністю зруйнование, а мешканці перебиті татаро-монголами.
У Рогнеди від князя Володимира було шестеро дітей, найвідоміші в історії: Ізяслав (князь Полоцький), Предслава та Ярослав Мудрий.
У подальшому, для організації відсічі на Заході німецьким рицарям, а на Сході – татаро-монголам, було організовано Велике князівство Литовське та Жемайтське (у ньому білоруси та українці становили 80% населення), яке існувало фактично як незалежна суверенна держава, а з 1569 року разом з Польщею утворило державу Річ Посполиту, яка проіснувала до 1795 року. У ньому Велике князівство Литовське існувало як одна з двох основних частин федерації.
Між князями часто виникали суперечки, сварки про права на престол, що призводило до воєн.
Так, наприклад, у 1067 році київський князь Ізяслав напав на місто Мінськ, спалив його, всіх чоловіків посікли, а жінок і дітей взяли у полон. Полоцький князь Всеслав (Чародій) та київський князь Ізяслав зійшлися у бою 3 березня 1067 року на річці Немизі. Ця битва добре описана у “Слові о полку Ігоревім”. Перша згадка у літописі – 1067 рік є роком заснування міста Мінська.
Дуже багато горя принесли білорусам татари. З 1500 по 1569 роки татари зробили 45 набігів на білоруські землі. У 1505 році татари дійшли до Мінська і взяли у полон майже 100 тисяч мирних жителів, яких продавали в рабство.
Полон жителів, руйнування їхніх жител тривало до ХVІІІ століття. Так, у 1600 році запорізькі козаки, повертаючись з війни з Ліфляндією за потребою короля Замойського, розграбували два містечка біля Могилева.
Микола Аркас в “Історії України-Русі”, виданої в Петербурзі у 1905 році (перевидана в Одесі, Маяк, 1994 р., стор. 164) перераховує награбоване і далі за текстом: “Брали вони в Білорусі (у Літовськой тоді землі) і людей в полон та коні, – кожен козак вів за собою по 8-12 коней, по 3-4 хлопят, по 2-3 жінки або девки”.
Козаків у цьому поході було 6000 чоловік.
На стор. 222 цієї ж книжки М. Аркас розповідає про похід наказного гетьмана Івана Золотаренка з 20000 козаків у 1654 році (після Переяславської ради) на Білорусь.
Далі цитую: “Похід Золотаренко разом із московським військом під проводом самого царя Олексія Михайловича був дуже корисний для Московської держави. У Польщи взято було городи: Вільну, Шклов, Могилев, Бихов, Ковно, Смоленськ, Вітебськ, Оршу, Полоцьк, Гомель, Гродно і др. Усю Білу Русь підгорнув Царь з поміччю українських козаков під свою державу і з того часу став писатись Царем Усії Великої, Малої і Білої Россії”.
З тих пір прижилася назва Біла Русь, а мешканців її називають білорусами.
Гетьман Богдан Хмельницький доносив Царю, що 17 травня 1654 року на Білорусь рушила 20-тисячна козацька кіннота: “По указу твоего царского величества... с ратными людьми Ивана Никифоровича (Золотаренко – авт.) полковника Нежинского, посылаем по боку твоего царского величества, которые люди чтоб... всех врагов под ноги твоему царскому величеству покоряли (Память, Дубровнен¬ский район, ч. 1, Минск, 1997 г., стр. 62).
У 1654 році було знищено 33 білоруських міста. Цар Олексій Михайлович забрав у полон 300 тисяч білорусів. Скільки взяли у полон козаки, – немає даних, але населення Білорусі з 2,9 млн чоловік зменшилося до 1,4 млн чоловік. У східній Білорусі загинуло 80% білорусів, тобто із 100 чоловік загинуло 80 чоловік.
Білоруси називають цю війну “кривавим потопом” за море пролитої крові.
З цих прикладів виходить, що на території України як полонені, а потім як кріпаки, слуги поміщиків, з’явилися білоруси. Звичайно, частина полонених продавалася у Криму і в Астрахані у рабство.
Внаслідок першого (1772 р.), другого (1793 р.) та третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої більшість територій Білорусі та України увійшли до складу Російської імперії.
Катерина ІІ широко використовувала для завоювання Криму та Північного Причорномор’я росіян, українців та білорусів. Так, при штурмі міста Ізмаїл, яке вважалося неприступною фортецею, брали участь білоруські війська. Особливо відзначився Полоцький піхотний полк, який першим увірвався до фортеці. Протоієрей цього полку Трохим Кучинський очолив атаку, коли вбило командира полку, а після відспівував вбитих. На захист і будівництво міста Одеси у 1794 році одним з перших прибув Вітебський піхотний полк.
За указом Катерини ІІ для заселення нововідвойованих земель з Білорусі примусово відправлялися кріпаки. Так, з міста Дубровно Вітебської області Катерина ІІ своїм указом звеліла фабрики (сукня¬-ну, годинникову, позументну та свічкових майстрів) переселити до Катеринославя (нині Дніпропетровськ).
У 1794 році могильовський губернатор доповідав начальству: “Имею честь... донести, что крестьянские семейства Дубровнен¬ской суконной, часовой и позументной фабрик и свечных мастеров, по открытии первого подножного корму, из прежних своих жилищ в Екатеринославль отправлены. Они разделены на пары и каждая из них, при именных всем людям списках, припоручена обер-офицеру из белорусских гарнизонных батальонов с данными им подробными на всякий случай наставлениями” (книга Ф.С.Кулакова “Дубровно”, Минск, Беларусь, 1983 год, стр.6).
Всього було переселено 1550 кріпосних білоруських селян, приписаних до фабрик у м. Дубровно. Переселення на відстань більше ніж 1000 км на конях, навантажених заводським майном, виявилося нелегкою справою. Багато селян померло у цьому поході.
Отже, на Україні білоруси є одними з перших переселенців, які мали освоїти, а у подальшому і обороняти рубежі України. Тут доречно назвати А.І. Козарського (дубровненця), який у російсько-турецькій війні, командуючи бригом “Меркурій”, 26 травня 1829 року біля Босфора розбив два лінійних турецьких кораблі, які переважали за силою його бриг у 10 разів, і вийшов переможцем з бою. Цей подвиг назавжди увійшов до історії російського флоту. У Севастополі А.І. Козарському поставлено пам’ятник, на якому викарбувано слова: “Козарскому. – Потомству в пример”.
Під час Вітчизняної війни 1812-1814 рр. з Одеси було відправлено піхотний полк, який, проходячи по 30 верст за добу, встиг взяти участь у битві під Смоленськом, а у подальшому брав участь у Бородинській битві.
Під час французького нашестя білоруський народ втратив 1 млн чоловік, тобто 25% всього населення.
Під час І світової війни втрати білорусів становили 1,5 млн чоловік з 4-х млн загальних втрат Росії.
Під час ІІ світової війни втрати білорусів за уточненими даними становлять 3 млн чоловік (кожен третій).
У білоруських лісах під час Великої Вітчизняної війни билися з фашистами 374 тисячі партизанів, з них 10968 чоловік були українцями.
За визволення лише одного районного центру м. Дубровно (моя батьківщина) загинуло 23 тисячі радянських воїнів, з них 1260 чоловік, призваних з України. З’ясовано прізвища більш як 19 тисяч загиблих, їхні імена викарбувано на 170 плитах у меморіальному комплексі біля с. Раиленки.
Вдячні білоруси свято вшановують імена своїх визволителів. Всі полеглі поховані на центральних садибах колгоспів у 27 братських могилах, куди з’їжджаються родичі загиблих на День Перемоги з усіх міст СНД, є серед них і мешканці Одеси. Всього в Одесі нараховується до 600 воїнів, учасників визволення Білорусі у 1944 році. Почесним громадянином м. Дубровно є одесит Г.Ф. Кобилкін, начальник штабу 220 сд, яка у 1944 році визволила це місто.
У с. Редьки Дубровненського району установлено меморіальний знак на місці розташування командного пункту командувача 3-го Білоруського фронту генерал-полковника І.Д. Черняховського, на честь якого названо вулицю в Одесі і встановлено пам’ятник.
Переселення білорусів до аграрних та промислових районів тривало і за радянських часів, а особливо у післявоєнний час. Нині білоруси більш-менш рівномірно розселені на всій території України.
Згідно з переписом 2001 року в Одесі мешкає 6401 білорус, з них рідною мову своєї національності визнали 846 чоловік. Всього в Одеській області нараховується згідно з переписом 2001 року 12 322 білоруси.
У 1917 році в Одесі мешкало 20 тисяч білорусів, а в Одеській окрузі нараховувалося до 100 тисяч білорусів. 19 березня 1918 року Одеська організація “Білоруський гай” на засіданні військових рад Румунського фронту створила Білоруський національний комісаріат.
За кількістю населення білоруси перебувають на сьомому місці серед національностей, які мешкають на Одещині.
За даними останніх переписів в Україні кількість білорусів зменшилася з 440 тисяч до 275,8 тисяч, а українців у Білорусі – з 300 до 237 тисяч.
Таким чином, білоруси (кривичі, радимичі, дреговичі, пізніше вони ж – руські, русь, литвини) з незапам’ятних часів разом з українцями та росіянами відвойовували у численних ворогів сучасну територію, освоювали її і захищали до останньої краплі крові.
У даний час з метою об’єднання, дружби і співпраці між білорусами і українцями та іншими народами, які мешкають на Одещині, створено у 1999 році національно-культурне об’єднання громадян “Білорусь”, у якому нараховується 170 членів.
Активісти НКОГ “Білорусь” провадять роботу щодо створення умов для розвитку білоруської мови, культури, ознайомлення з традиціями та обрядами білорусів, розвитку національної свідомості.
За ініціативою правління НКОГ “Білорусь” у 2000 році відбулися Дні білоруської культури в Одесі, а в 2003 році – Дні слов’янської писемності. Створено колектив художньої самодіяльності, який бере участь в усіх обласних та міських заходах.
Філію НКОГ “Білорусь” відкрито у Білгороді-Дністровському, на черзі відкриття філії в Іллічівську та Балті.
Розглядається перспектива відкриття Генерального консульства Республіки Білорусь в Одесі, чому було присвячено візит до нашого міста радника – посланника Посольства РБ в Україні Віктора Гейсика та першого секретаря Посольства Галини Бурлак у травні 2006 року.
Головою правління НКОГ “Білорусь” в Одесі обрано Ковалевича Федора Павловича.
