Як ми вже повідомляли, нещодавно відбулася прес-конференція заступника начальника Державного управління екології та природних ресурсів в Одеській області Валентини Іванівни Крутякової, під час якої серед інших проблем досить гостро постала і проблема збереження в області отрутохімікатів, добрив та інших шкідливих відходів. Сьогодні ми подаємо нотатки з цього приводу нашого спеціального кореспондента.
З цієї проблеми наша газета виступала вже не раз. Говорили ми і про шкідливість всіх отих сумішей, які перебувають зараз у складах на околицях багатьох сіл; і про те, що їх треба якомога швидше позбутися; і про необхідність провести аналіз грунтів поблизу цих, здебільшого вже безгоспних, сховищ. Ось чому, як і багато інших журналістів, що брали участь у цій прес-конференції, я з цікавістю допитувався: а що, власне, змінилося в цій ситуації за останній рік, в якому стані ці сховища-звалища знаходяться зараз?
Як з’ясувалося, ситуація якщо і покращилася, то не настільки, щоб можна було зітхнути з полегшенням. Ось вам кілька цифр і фактів. За офіційними даними, якими володіє Держуправління екології та природних ресурсів в Одеській області, зараз на просторах Одещини знаходиться – все ще знаходиться! – 1867,6 тонн усіляких, як було офіційно визнано в прес-релізі, підготовленому спеціально для цієї прес-конференції, “непридатних, заборонених та непізнаних сумішей хімічних засобів захисту рослин (ХЗЗР), що зберігаються з порушенням порядку зберігання”.
Зверніть увагу на ці визначення: “непридатних, заборонених та непізнаних”. Що за ними приховується? А те, що значна частина усіх тих отруто¬хімікатів, добрив та інших сумішей, якими нагородили нас господарники минулих літ, не придатна для використання, оскільки або давно минув термін їхньої придатності, або ж вони зберігалися під відкритим небом чи в якихось недостатньо захищених від негоди приміщеннях, і давно не відповідають ні стандартам, ні вимогам до їх використання. До того ж окремі з цих речовин вже давно заборонені для подальшого використання, оскільки завдають непоправної шкоди і природі, і нам із вами, і в усіх розвинених країнах від них відмовилися.
Гаразд, скажете ви, ці два визначення зрозумілі, а що приховується під терміном “непізнані суміші”? Фахівці пояснюють це таким чином. Виявляється, чимало складів вже десятиліттями не мають господарів, оскільки всі ті орга¬нізації, які займалися поставками отрутохімікатів, добрив та інших хімічних речовин у колгоспи та радгоспи, розпалися ще десь в середині дев’яностих років, услід за ними зникли і самі колгоспи, радгоспи, лісгоспи... Досить часто різні речовини зберігалися під одним дахом, або й без даху; вони змішалися під зливами та вітрами і, залишившись без будь-якої тари чи упаковок, перетворилися на суміші, які вже справді не мають в науці певної назви. І від цього вони стають ще небезпечнішими, тому що ні хіміки, ні агрономи, ні медики не мають чіткого уявлення: що це за речовина, як з нею поводитися, як зберігати, а головне – які наслідки будуть, коли вона потрапить в орга¬нізми людей, тварин, у грунт; до яких генних змін та яких мутацій це може призвести?
Ця небезпека тим більш загрозлива, що, як визнає сама Валентина Крутякова, один із керівників екологічної служби області, “більшість із наявних в області складів залишається фактично безгоспною, тобто неможливо з’ясувати, хто її господар”. Й ось тут я хотів би заперечити. Ми раз і назавжди повинні позбутися цього поняття: “безгоспний”, особливо коли йдеться про смертельно небезпечні отрутні речовини та ще й у таких величезних кількостях.
Що значить – у них нема господаря? Гаразд, тих організацій, які колись володіли цим “добром”, зараз юридично і фізично не існує. Але ж склади знаходяться не в Антарктиді і не на Марсі. У нас нема жодного клаптика землі, який би не підлягав певній сільській, селищній чи міській раді. Ось вам і господар. І саме ці органи влади повинні нести відтепер повну відпо¬відальність за зберігання, збереженість і безпечність цих речовин.
Хтось може негайно заперечити мені, що, мовляв, у сільської/селищної ради нема коштів на те, щоб утилізувати ці речовини. Пробачте, це вже інша проблема. Якщо ми чітко і законодавчо визначимо, хто господар цієї отрути, тоді, по-перше, ми зобов’яжемо цього господаря домагатися від керівництва району, області, міністерства знищити чи на¬дійно “поховати” небезпечні суміші. А по-друге, за всієї нашої бідності, все ж таки в кожному районі знайдеться стільки сил і коштів, щоб відремонтувати дах і стіни складів, перекласти ці речовини у ящики чи мішки, відгородити дану територію так, щоб на неї не потрапляли люди, особливо діти, і худоба, і щоб самі ці речовини під час злив та буревіїв не потрапляли у грунт. Бо зараз виходить так, що всі ми називаємо склади “безгоспними” і розводимо руками: спитати ні з кого! А так бути не повинно. І вже тепер про це слід подумати керівникам районів та сільрад у Великомихайлівському, Ізмаїльському, Ширяєвському, Котовському, Миколаївському, Овідіопольському та інших районах.
Пропоную ще один реальний вихід. Хіба наявність близько двох тисяч тонн отрутохімікатів та інших шкідливих речовин не становить реальної небезпеки для людей? Хіба вони не є елементом потенційної техногенної катастрофи (а скільки таких речовин лежить тепер по всій Україні!)? То, може, не варто чекати, поки ця катастрофа станеться, а підпорядкувати всі екологічно небезпечні склади Міністерству з надзвичайних ситуацій, з наказом якомога швидше ліквідувати загрозу. Ясна річ, подбавши при цьому про те, щоб підсилити фахівців з МНС відповідними коштами та іншими необ¬хідними засобами. Крім того, МНС має право залучати та координувати зусилля місцевих господарств та органів влади.
Або ось вам ще одна проблема, яка теж гостро постала під час прес-конференції. Лише в Одесі щорічно утворюється близько 800 тисяч тонн твердих побутових відходів. В цілому ж по області таких відходів налічується понад 4 млн м3. Хтось може нагадати мені, що для відходів існують спеціальні полігони. Згоден, існують. Але в якому стані?
Щоб не бути голослівним, знову ж таки пошлюся на офіційні дані. Ось вони, убивчо лаконічні: “Серед 584 полігонів твердих побутових відходів, які існують зараз на території області, практично відсутні такі, які б відповідали санітарним та екологічним вимогам”! І все. Зрозуміло, що слід негайно будувати сміттєпереробний завод, який обслуговував би хоча б Одеський мегаполіс, тобто Одесу, Іллічівськ, Южний, Теплодар, Хлібодар... Ясна річ, одним заводом області обмежитися важко, але з чогось же треба починати. Адже подібні заводи та відповідні технології вже існують у багатьох європейських країнах. Причому ще ніхто з закордонних сміттєпереробників не скаржився ні на відсутність сировини, ні на збитковість їхніх підприємств. А ми чого чекаємо? Поки перетворимо всі околиці наших міст і селищ на величезні смітники?
