Ось і завершився черговий філармонійний сезон. Пригадуються концерти травня-червня – на фініші і Національний одеський філармонічний оркестр, і Камерний оркестр Одеської філармонії були в чудовій формі і виконували твори значні та складні. Найзначнішою роботою Національного філармонічного, керованого Хобартом Ерлом, – було, на мій погляд, виконання Четвертої симфонії Дмитра Шостаковича.
Симфонія писалася, коли над композитором згущувалися хмари, уже була опублікована у «Правді» сумнозвісна стаття «Сумбур замість музики». Але в музиці симфонії – нечувана свобода дихання, безстрашність і разюча душевна відкритість, як єдина форма самозахисту. У наступних творах – він буде стриманіший. А в цьому – немов вивергається вулкан. Симфонія грандіозна не тільки за масштабом оркестру, але і за масштабом думок і почуттів. Слухаючи її, ми ніби впізнаємо теми і характерні прийоми майбутніх симфоній. Неймовірний драматизм, протистояння життя і смерті. Про життя людського духу свідчить разюча лірика. Смерть же – в усьому, що пов'язано з несвободою. Б'є барабан, гримотить оркестр, і все це під якийсь лиховісний свист дерев'яних духових... Втілення сил зла за потужністю нагадує знамениту сцену навали із Сьомої. І фінал симфонії нетиповий – не перемога, а трагічне безсилля повисаючого в повітрі і гаснучого звуку. Закінчивши цю симфонію, Шостакович мав цілковите право вигукнути: “Сьогодні я геній!”. Але замість цього він змушений був заборонити її виконання – і вона залишалася незнайомою слухачам чверть століття. Але й сьогодні вона виконується дуже рідко – занадто важко впоратися з диявольськими складнощами партитури. Потрібно віддати належне Хобарту Ерлу і симфонічному оркестру – вони грали зі справжньою наснагою і перемогли.
Мені пригадується концерт, коли цим же оркестром диригував Ігор Шаврук – і виконувалася Дев'ята симфонія Шостаковича. Теж загадковий, не дуже зрозумілий твір. Від Шостаковича чекали симфонії про Перемогу. А замість цього – якась двозначна музика. Сприймані спочатку просто як вираження бадьорості музичні образи раптом гротескно спотворюються... Якесь бісівське дійство, грубе брязкання міді, і в уяві постають аж ніяк не святкові натовпи людей, яких підхопив вихор. Шаврук розгадав непросту суть симфонії. Оркестр грав чудово, і хотілося вслухатися в кожен такт, осягаючи неймовірне багатство цієї музики.
У другому відділенні щойно згаданого концерту виконувалася Рапсодія на тему Паганіні для фортепіано з оркестром С.В.Рахманінова. Партію фортепіано виконувала Ірина Арбатська. Вона ще студентка-вихованка одеської школи імені Столярського продовжує освіту в Московській консерваторії в класі професора С.Доренського. Не пропустіть її наступний виступ у філармонії рідного міста!
А напередодні Ігор Шаврук диригував Камерним оркестром, художнім керівником якого він є. Програма була незвичайною – наш відомий гітарист Анатолій Шевченко виступав у ролі композитора. Він солював на гітарі, але голос гітари цього разу підтримував весь оркестр, і ефект був дивовижний. Особливо запам'яталося Concierto flamenco для гітари, гобоя, кастаньєт і струнних, що виконувалося вперше. Анатолій Шевченко – визнаний знавець музики фламенко. Йому спало на думку поєднати різні жанри цієї музики в одному творі, створивши, таким чином, новий жанр – концерт фламенко. І концерт удався. Хтось зі слухачів від повноти почуттів навіть викрикнув: “Ось як треба складати музику!”. Воно і справді, у творах сучасних композиторів рідко почуєш такий неймовірно багатий і заразливий мелодизм.
Потрібно цінувати наш Камерний оркестр, у якому грають переважно молоді музиканти. Останній у цьому сезоні концерт оркестру, що відбувся наприкінці червня, був ознаменований відразу двома світовими прем'єрами – виконанням творів, які написали спеціально для цього колективу рижанин Андріс Векумнієкс і грецький композитор Леонідас Канаріс. І все-таки вершиною програми було виконання концерту № 9 для фортепіано з оркестром мі бемоль мажор Олексієм Ботвиновим. У рік 250-річчя з дня народження Моцарта – музика його звучала часто. Але ледве Ботвинов торкається клавіш, виникає відчуття, що чуєш автентичного Моцарта. Який красивий кожен звук! Яка бездоганна тонкість, добір¬ність, краса. Ботвинов «вигрався» у Моцарта, засвоїв його разючий артистизм. Моцарта грати найважче – отут потрібно захопитися не тільки музикою, але й особистістю композитора, його світовідчуванням. У грі Олексія Ботвинова – захват і хміль. І свобода. Та свобода, що нам сьогодні майже невідома – свобода граючої, переповненої буттям душі.
Вражаюча друга частина концерту – начебто звучить нічна пісня, згущуються солодкаві сутінки, некваплива мова фортепіано начебто творить простір, що шириться. От чого часом бракує сучасним композиторам! Моцарт – екзістенціальний, він говорить мовою самого життя, він творить життя. І виникає почуття досконалості, яке рідко відвідує нас. Повноти буття.
У третій частині – стрімка мелодія, грайливість. Як легко піаніст торкається клавіш, як мудро стримує силу звуку! Здається, він витягує з інструмента не тільки звук, але і світло. І це моцартівське світло опромінює нас.
Публіка довго не відпускала артиста. На “біс” він виконав твори Шопена і Рахманінова. І в них немовби спалахувало те саме світло. Ажурна в'язь Шопена, неухильна хода Рахманінова – і усе той же заклик до повноти буття.
