Сухорлявий, смаглявий від сонця та пилу механізатор потиснув руку голові:
– Що чути, Ілле Дмитровичу? Які будуть ціни на зерно?
– Щодо пшениці – поки що невідомо, а за ячмінь пропонують 53 копійки.
Хлібороб чортихнувся.
– І якого біса ми тут потом поля поливаємо?!
Далі пішов монолог, навести який дослівно на сторінках газети не видається за можливе. Можу передати тільки суть. Мешканець Ренійського району згадав недавні вибори, нардепів, що рвали на грудях сорочки за благо народне, а тепер тільки тим і зайняті, що ламають списи в міжусобних війнах.
– І це – держава? І це – державні люди? Коли цей розгардіяш в Україні скінчиться?! – обурювався трудівник.
У моій журналістській роботі ці жнива – двадцяті. І завжди золоті хлібні поля викликали почуття світлої радості. В репортажах зерно золотим потоком лилося в кузови вантажівок. На токах весело працювали колгоспниці, просушуючи гори хліба. І червонощока куховарка діставала з печі величезний коровай.
Сьогодні хлібне поле викликає зовсім інші асоціації. Дивлячись на туге колосся, я уявляю ще тужчого зернотрейдера, що вже полічив свій жирний навар. Хлібозаводчика, що купить зерно по 60 копійок і продаватиме хліб майже по 3 гривні за кілограм. Я бачу селянина, що в ці поля вклав стільки коштів і праці, а врешті одержить, даруйте, комбінацію з трьох пальців. Прибуток від продажу зерна піде на погашення кредитів, що бралися взимку для закупівлі запчастин, добрив, дизпалива. У найліпшому разі залишаться кошти для того, щоб засіяти новий озимий клин.
Такі думки, схоже, мучать і самих хліборобів: врожай цього року гарний, але не видно радості на обличчях.
– Торік ми продавали ячмінь по 60 копійок, зараз же нам пропонують 53 копійки. Тим часом за минулий рік тільки дизпальне подорожчало на 1,2 гривні, – говорить голова СВК “Долинське” Ілля Дмитрович Келіогло. – Полічіть: за 1 кілограм солярки ми мусимо віддати 7 кілограмів ячменю! Чи мислима така пропорція? Хіба можна продавати зерно по 53 копійки, коли його собівартість складає 40 копійок? Як ми впроваджуватимемо розширене відтворення? Купуватимемо нову техніку, добрива в достатній кількості, добре насіння? Щороку ми вирощуємо врожай, не знаючи, по-перше, скільки коштуватимуть ПММ, по-друге, почім нам запропонують добрива, по-третє, коли надійдуть обіцяні державні дотації, і, зрештою, за якою ціною ми продамо зерно? Мусимо розв’язувати задачу з чотирма невідомими!
Перш ніж продовжити розмову край поля, хочу відрекомендувати свого співрозмовника – Іллю Дмитровича Келіогло. Кілька років тому молодий керівник очолив СВК “Долинське”, – це господарство практично на ладан дихало. Голова зумів реанімувати кооператив. 2004 року було отримано чистого прибутку мільйон гривень, і вперше за багато років кооператив дозволив собі придбати нові трактори, реманент. Торік СВК “Долинське” купило новий комбайн “Дон-1500”, що йшов зі знижкою 100 тисяч гривень за обласною програмою. І навіть коли влітку 2005 року село Долинське, як і місто Рені, постраждало від повені, коли зливи завдали шкоди на 2,4 мільйона гривень, господарство зуміло обробити й засіяти всю землю, не залишивши “гуляти” жодного гектара.
Яким чином удається тримати СВК на плаву? Передусім коштом суцільного заощадження. Ілля Дмитрович обчислює вар¬тість кожного кроку. Особлив старанно добирається насін¬нєвий матеріал. Наприклад, господарство цілком перейшло на горох сорту “Мадонна”, який можна збирати прямим комбайнуванням, що вдвічі зменшує витрати ПММ і трудових ресурсів. Закупили належні агрегати для безвідвальної оранки землі – лущильники та плоскорізи майже втричі економічніші за традиційний плуг, не кажучи вже про ефективність такої технології для здоров’я поля. І таких нюансів у виробничому процесі багато. Але не про них сьогодні мова. Послухаємо, що турбує хліборобів.
– Так, практика свідчить, що перша ціна на зерно завжди низька, – веде далі Ілля Дмитрович. – Багато сільгосппідприємств мають маленький запас міцності, і вони змушені продавати зерно відразу по збиранні за тими цінами, що диктуються – щоб погасити кредити, щоб поповнити запаси палива для подальшої роботи. Нам удалося запастися паливом – вистачить і на збирання, і на обробіток ґрунту під урожай наступного року. Тому своє зерно ми очистимо, засиплемо до складів і чекатимемо.
– Ілле Дмитровичу, не пробували якимсь чином самотужки шукати ринків збуту?
– Окремо самому підприємству це нелегко. Але в масштабах району цією роботою займатися потрібно. Цю місію могло б узяти на себе управління агропромислового розвитку райдерж¬адміністрарції, і керівники сіль¬госп¬підприємств, мої колеги, навіть згодні фінансувати роботу такого фахівця – був би результат. Треба починати працювати по-новому. Що стосується закордонних ринків збуту. Недавно приїздили до нашого району італійці, хотіли, щоб ми вирощували для них тверду пшеницю, потрібну для виробництва макаронів. Пропонували 700 гривень за тонну, тоді як фуражне зерно йшло по 400. Запитую: а які ціни на тверду пшеницю на світовому ринку? Мовчать. Пропоную: орієнтуймося на світові ціни. Поступимося вам на транспортних витратах, зважимо на всі інтереси. Гадаєте, погодилися? Німці приїздили, хотіли купувати в нас соняшник. Запитуємо, чому в себе не вирощуєте? Відповідають: землі немає. Начебто ми в школі географію не вивчали. Добре, ми дамо соняшник, купуйте по 2 тисячі за тонну. Ні, хочуть по 1,2 тисячі. За цією ціною, вибачте, я й у себе вдома продам!
– Отже, Ілле Дмитровичу, іноземцям, що явно хотіли одержати надприбуток, ви показали на ворота. Але ж вони не з доброго дива приїхали – знають, що в українському селі можна купити товар задешево.
– На жаль. Якби 60-70 відсотків наших сільгосппід¬приємств міцно стояли на ногах і могли б лише на один рік закрити зерно на складах!.. Не сумніваюся в тому, що вітчизняні зернотрейдери, які укладають величезні контракти на постачання зерна за кордон, приповзли б до нас на колінах і купили товар за тими цінами, які б ми, виробники, назвали.
– На мій погляд, Ілле Дмитровичу, у нас, в Україні, робиться все можливе, щоб селяни стояли саме на колінах. Мені здається, що закупівельні ціни ретельно обчислюються: щоб вистачило покрити витрати і залишилося кілька ко¬пійок для подальшого відтворення. Ще краще створити такі умови, щоб сільгоспвиробникові довелося брати кредит під новий врожай. Сьогодні багато комерційних структур просто гріють руки на хліборобі. Візьмемо, наприклад, комбайни, які вам доводиться залучати на збирання врожаю.
– За ті гроші, якими розплачуємося за залучені комбайни, протягом двох – максимум трьох – років можна було б купити новий “Дон”. Але ми змушені їх залучати – щоб не допустити втрат урожаю. Якби сільгоспвиробникові дали дешевий кредит на 10 років, то кожне господарство, зокрема й наше, змогло б придбати 2-3 комбайни. Але в нас, як ви знаєте, банки дають кредити під 22 проценти річних. У Голландії, куди група наших фахівців їздила по досвід, ми довідалися, що там фермер може взяти кредит на 25 років лише під 4 відсотки. Якби в нас була така змога, купили б нову техні¬ку, нагодували б землю як належить. Ті добрива, що ми їх вносимо – це крапля в морі. Якщо землі дати стільки, скільки їй треба, ми б зараз не по 30, а по 60 центнерів з гектара зерна одержували. Цей рік оголошений Президентом Роком села. Але ми досі не знаємо, що тут мається на увазі.
– А чого Ви сподівалися від цього року?
– Можна я відповім запитанням на запитання? Вибори в Україні відбулися 26 березня. Чим займалася Верховна Рада понад три місяці?..
– І все-таки, Ілле Дмитровичу, якої саме підтримки потребує вітчизняний сільгоспвиробник? В останні роки ж ідуть дотації тим, хто займається виробництвом м’яса, виноградниками, дотації на сівбу озимих тощо.
– Я вважаю, що це – подачки держави. Сільському господарству від держави потрібна інша підтримка. Треба створити умови для того, щоб у поставленій перед нами задачі не було невідомих. Ми, плануючи роботу, маємо знати, за якими цінами купимо ПММ, добрива та решту потрібного. Ми маємо знати, за якими цінами продамо свою продукцію – так, щоб отриманого прибутку вистачило на відновлення техніки, на розвиток. Я вважаю, що держава повинна взяти на себе контроль над цими питаннями. Мусить бути державне замовлення – доведіть до кожного підприємства завдання з розрахунку на кількість оброблюваної ним землі. Ми відмовилися від планового господарювання, тим часом нічого кращого не придумано, і дуже багато які країни свого часу запозичили в Радянського Союзу планову систему.
– Ви говорите про фіксовані ціни, про державне замовлення. Даруйте, а на що житимуть підприємці, бізнес яких зав’язаний на сільському господарстві?
– Ви б бачили, на яких автах їздять бізнесмени: це не машини – це літаки! І при цьому, зазначте, вони нічого не виробляють. Ви, напевно, чимало чули про те, якої якості сьогодні запчастини? Мій дід працював комбайнером, так ото ремінь на комбайні служив 2-3 сезони, а зараз – 2-3 дні. При цьому щороку запчастини дорожчають. І нікого це не цікавить. Скільки років ми говоримо про те, що треба врегулювати оподаткування. Торік була зустріч із міністром АПК України, на якій ми просили запровадити один-єдиний податок – на землю. Не таємниця, що дрібні фермери, нелегально використовуючи робочу силу, не платять податків. Доведіть нам одну цифру з розрахунку на умовний гектар – і ми все платитимемо, нарівні. Сьогодні кожне сільгосппідприємство змушене тримати цілий штат бухгалтерів, які щотижня їздять до райцентру зі звітами. Знову згадаю Голландію. Я у фермера запитав про одну-єдину річ: як у нього складаються відносини з податковою інспекцією? Він навіть не зрозумів, про що я говорю. Я коротенько пояснив, як нас, наприклад, перевіряє податкова. І, знаєте, такої здивованої людини я в житті не бачив!
Я не розумію, чому в нас не надають належної уваги агропромисловому комплексові. Зрештою, один працівник сіль¬ського господарства створює 8-10 робочих місць у промисловості: нафтопереробні підприємства, пекарні, млини, м’ясокомбінати, заводи хімічної промисловості тощо. А це, своєю чергою, – робочі місця, відрахування до бюджету, розв’язання соціальних проблем.
– Ілле Дмитровичу, що Вам і вашому колективу дає сили працювати?
– Мабуть, оце поле. Ми його засіяли – попри все. Щоб виростити цей урожай, пройдено силу-силенну труднощів, спалено чимало нервів. І коли бачиш підсумки своєї праці – більше радості немає.
Один із комбайнів, що за десять хвилин перед тим застряг посеред поля, трактор узяв на причіп і потягнув на польовий стан.
– Все, Ілле Дмитровичу, я, мабуть, напишу заяву. Терпець урвався! – розмазав пил по обличчю механізатор поламаної “Ниви”.
Як з’ясувалося, на ходу луснула якась деталь, і її осколками, як гранатою, розвернуло нутро комбайна. Щоб відновити машину, потрібно кілька днів. І мені здалося, ніби ця стара “Нива”, що працює на скін, уособлює все наше сільське господарство.
