Жителеві села Полянецького Савранського району Федоту Петровичу Гончаруку виповнилося 100 років
Коли щедре на тепло літнє сонце піднялося за древнім Савранським лісом і подивилося у водне дзеркало Південного Бугу, яке прохололо за ніч, Федот Петрович Гончарук вже обійшов неквапливо своє підвір’я, заглянув на город, що повеселів після рясного дощу, приніс води, нагодував кішку і собаку... Сторонньому навіть у голову не прийшла б думка про те, що цьому чоловікові вже виповнилося сто років. А він ще й дрова сам пиляє і рубає, відмовившись від допомоги, яку запропонували школярі за прикладом гайдарівських тимурівців.
Живе Федот Петрович у селі Полянецькому, де і з'явився на світ Божий у 1906 році. З малих років пізнав селянську працю. Про події Першої світової війни чув від калік, які повернулися з окопів. А про Велику Жовтневу соціалістичну революцію – від більшовиків і співчуваючих їм селян. Потім почалася громадянська війна, і Федот Гончарук, який зумів на той час обзавестися кіньми і плугом, боявся, що в нього відберуть з такими труднощами нажите добро, бо село опинялося то на території червоних, то денікінців, то отамана Заболотного... Але, як кажуть, Бог милував.
У колгосп пішов, сподіваючись на кращу долю, але вона чомусь частенько квапилася обійти його далекою дорогою. І нерідко бажана радість змінювалася на гірку тривогу. Але Гончарук ніколи духом не падав. І коли жив у Російській імперії, і коли у великому і могутньому Радянському Союзі вершив свою долю, і коли, уже будучи в пенсійному віці, одержав паспорт громадянина незалежної держави – Україна.
Його характер загартовувався і в пору колективізації, і в лихоліття голодоморів, і на фронтах Великої Вітчизняної. Коли в перші дні війни шоферів із усіх сіл зібрали в Саврані, Гончарук зрозумів – додому вже не повернутися. Пізніше довідався, що третього серпня 1941 р. фашисти увійшли у Саврань. А він, потрапивши під Тирасполь, повів свою стареньку полуторку по фронтових дорогах. Усяко бувало – і мінні поля на шляху пролягали, і під бомбування, артобстріли потрапляв, але не кидав “баранку”, виконуючи командирський наказ.
Це і про нього, Федота Петровича, було складено популярну задерикувату пісеньку: “Эх, путь-дорожка, фронтовая, не страшна нам бомбежка любая, помирать нам рановато, есть у нас еще дома дела...” Багато хто, з ким Гончарук відступав до Сталін¬града і наступав до рейхстагу, полягли на бойовиську за нашу свободу, а він вижив усім смертям на зло. І в самому лігвищі ворога, у поверженому Берліні, заглушив невтомний мотор своєї автомашини.
Повернувся до рідного села з бойовими нагородами і відразу ж у ліспромгосп, як і до війни, улаштувався водієм. Потім сів на “сталевого коня”. Став найкращим трактористом у МТС, гордістю села.
Отож, у праці, у повсякденних непростих турботах і жив фронтовик зі своєю родиною, шанований односільчанами. А коли пішла з життя дружина, Софія Степанівна, і раптово вмерла його надія і опора – син Василь, лікар, який рятував людей під час чорнобильської катастрофи, земляки не залишили ветерана наодинці з його горем. І невипадково першими привітали Федота Петровича зі сторіччям сусіди Павло Володимирович Рудяк, Анатолій Дмитрович Шмаленко, Лідія Василівна Ткачук. Сказали ювіляру добрі слова Дмитро Андрійович Кульков, Василь Павлович Финашин, Петро Архипович Кульчицький, Федір Михайлович Танасійчук, Іван Никифорович Киселевський. Усі вони одностайно вирішили обрати Федота Петровича президентом клубу за інтересами “Доміно” і вручили йому спеціальний диплом. Справа в тому, що у вихідні дні, коли жінки вирушають до церкви, на базар, чоловіки збираються у Гончарука і грають у доміно і шахи. Як сказали мені партнери ювіляра щодо спортивних баталій, його не так-то просто обіграти.
А вшановування Федота Петровича з нагоди сторіччя відбувалося в сільському клубі. Незважаючи на робочий день, у залі зібралося чимало народу. На урочистості приїхали невістка Марія Порфиріївна з онуками і правнуками Олегом, Сашком, Оксаною, Даринкою... Їхні обличчя світилися гордою радістю, коли ювіляра зустріли односільчани з музикою і квітами, коли йому піднесли хліб-сіль, шампанське. Полянецький сільський голова Галина Павлівна Корж із такою любов'ю і так схвильовано говорила про винуватця урочистості, що в багатьох виступили сльози на очах. І ювіляр, який явно не очі¬кував такої уваги, дуже захвилювався. Я теж був приємно здивований і зачарований потоком тієї любові і вдячності, якою обдарували довгожителя його земляки. Адже, як нерідко буває: приїдуть до ювіляра чиновники, вручать квіти, подарунок, побажають усього найкращого і на цьому ставиться крапка. А в Полянецькому підготували велику концертну програму на честь Федота Петровича. Дует конферансьє розповідав зі сцени про його тривалий життєвий шлях, народний хор (а разом з ним і ті, що сиділи в залі) виконували улюблені пісні ювіляра, начебто написані про його непросту долю. Особливо пожвавився Федот Петрович, коли зазвучала знаменита “Катюша”.
Щиро прозвучало привітання заступника голови Савранської райради Олега Аскольдовича Іспанюка і представника райдерж¬адміністрації Олександра Олександровича Александрова, інших почесних гостей, які вручили ювіляру подарунки і дякували йому за трудові мозолі, за те, що він є. І, звичайно ж, саме теплі, що йдуть від чистого серця, слова вдячності, побажання здоров'я і добра, пісні, виконані на його честь, були для довгожителя дорожчими за коштовні подарунки.
Атмосфера, яка панувала в залі, була настільки щирою і схвильованою, що я, захоплений дійством вшановування, забув записати прізвище жінки, яка винесла на сцену торт зі свічками і зі сльозами на очах сказала прекрасні високі слова про ювіляра, назвавши його втіленням пра¬цьовитості і чесності. Коли в тиші, що відновилася, відбулося дійство запалювання свічок, на сцену піднявся священик і, привітавши Федота Петровича з ювілеєм, вручив йому ікону, потім разом із хором натхненно проголосив багато літ.
Правнук Сашко підніс “палаючий” торт прадіду, і Федот Петрович задмухав свічки. А потім під оплески осушив келих шампанського на здоров'я своє і усіх, хто розділив з ним радість.
Автор вирішив написати так докладно про вшановування Федота Петровича Гончарука, який прожив вже понад століття під сонцем, щоб і в інших місцях, де живуть наші старожили, виявляли до них таку ж увагу і шану. І з обов’язку, і від душі. Вони цього, справді ж, заслужили усім своїм життям.
