ТВЕРДИЙ ПОЧЕРК КОМАНДУВАЧА
Серед видатних полководців чільне місце посідає наш земляк маршал Р.Я. Малиновський. Про воєначальника родом з Одеси написано книжки, проаналізовано стратегічні операції, які він здійснював.
Але ми зовсім мало знаємо про участь Родіона Яковича у іспанських полях 1936-1937 років, про те, що у перші тижні Великої Вітчизняної війни стрілецький корпус генерала Малиновського успішно відбивав атаки загарбників і навіть часом на своїй ділянці фронту переходив у наступ.
Перегорнемо ж ці героїчні сторінки.
Напередодні війни корпус генерала Малиновського дислокувався у Кіровограді. Бандитський напад Гітлера та його прислужників не застав війська Одеського особливого військового округу зненацька. Корпус було також підготовлено до бойових дій. Якість солдатської виучки, вміння керувати підрозділами за екстремальних умов перевірялися на кордоні. Німецькі та румунські дивізії тиждень топталися біля переправи через Прут у Скулянах.
...Вранці 3 липня ворог відновив наступ. Знесилівши без резервів, дивізія С.Г. Галактіонова, що входила до складу корпусу генерала Малиновського, не витримала. Спочатку троє солдатів з нового поповнення почали тікати від танків. За ними – решта. Артилеристи вирішили стояти на смерть. Та сили були нерівні...
За тиждень, аналізуючи факт відступу 30-ї дивізії, якою командував Галактіонов, командувач 9-ї армії генерал-полковник Я.Т. Черевиченко запитав думку Р.Я. Малиновського про комдива.
Родіон Якович, знаючи Галактіонова як відважного генерала, що вміло воював на державному кордоні з перших днів, дав правдиву і об’єктивну оцінку підлеглому:
– Кадровий склад дивізії загинув у перші дні. Ворог мав чотирикратну перевагу, танки, літаки... Перед такою силою могли встояти лише добре вишколені воїни. У Галактіонова не було часу підготувати таке поповнення. Те, що сталося – наше спільне лихо...
Говорити відверто щиру правду, захищати підлеглого від невиправданих звинувачень, що в часи Сталіна могли мати трагічні наслідки – прикметні риси вдачі Р.Я. Малиновського.
З характеристики на офіцера Малиновського ще довоєнної давнини:
“Має тверду і яскраво виражену волю, енергійний, дисциплінований і рішучий. Суворість до підлеглих уміло поєднує з товариським підходом і витримкою”.
У ті роки Р.Я. Малиновський був практично спроможний посісти високу посаду, бо мав досвід солдата, командира ще з часів Першої світової та громадянської. На жаль, не вистачало теоретичних знань.
“Заслуговує на відрядження до військової академії”, – писав командир полку в атестації.
Навчання... Затим служба на Північному Кавказі... Після цього – Білорусія. Звання полковника...
Невдовзі у житті полковника Малиновського сталися значні зміни – відрядження до Іспанії.
...У розпал боїв на річці Харама військовий радник прибув на командний пункт дивізії майора Ен¬ріке Лістера. Малиновський побачив, що майор керує боєм майже з відкритого місця на передньому краї.
Знаючи хоробрість і нетерпимість Лістера до будь-яких зауважень, Родіон Якович тактовно змовчав і замість того, щоб робити закид, ледь посміхнувся. Лістер спостеріг це. Вирішив потримати військового радника під кулями. Малиновський так само мовчки сприйняв виклик. Ходили, розмовляли собі спокійнісінько...
Основною тактичною одиницею республіканської армії, що тільки-но почала формуватися, вважалася бригада. Вона, як правило, складалася з піхоти, кавалерії, артилерії і служб – усього чотири тисячі штатних одиниць. До бригади входило чотири піхотні батальйони, артилерійський дивізіон, кавалерійський ескадрон, саперна і транспортна роти, мінометний взвод та інші підрозділи. Кожний батальйон мав у своєму складі чотири піхотні та кулеметну роти. Кількість бригад у дивізіях, а дивізій у корпусах була не пос¬тійною і залежала від обставин.
Родіон Якович спостеріг, що супротивник на вирішальних ділянках фронту завжди зосереджує значні сили, велику кількість бойових засобів, намагається прорватися на стиках бойових під¬розділів...
...Пам’ять знову переносить нас до Бессарабії. Гаряче літо 1941-го.
Ще наприкінці червня під час руху до державного кордону Р.Я. Малиновський тримав 74-ту стрілецьку дивізію полковника Ф. Шевердіна у другому ешелоні, розташувавши її напередодні потужного наступу ворога на стику двох інших дивізій. З іспанського дос¬віду знав: супротивник буде намагатися прорватися вглиб оборони на стиках і флангах.
...Супротивника було зустрінуто дружним вогнем. Запеклий опір змусив фашистів зупинитися і чекати підходу свіжих сил. Дивізія Шевердіна рішуче контратакувала і роз¬громила ворожу піхоту...
...Під маслинами тривала розмова. Малиновський уже помітив, що атаки франкістів розпочиналися після затяжного артилерійського обстрілу, бомбування. Коли атаки захлиналися, обстріл позицій республіканців повторювався.
Там, на позиціях, Родіон Якович виявив недостатню підготовку бійців-кулеметників. Вирішив навчити. Тут же, в окопах. Франкісти несподівано атакували без артилерійської підготовки.
Малиновський поводився рішуче. Підпустив ворога якомога ближче. Черги кулемета були точними.
– Твердий у тебе почерк, камраде, – похвалив хтось радника із бувалих воїнів.
Дізнавшись про небезпеку, що загрожувала радникові, командир республіканської бригади послав підкріплення, але воно не знадобилося. Атака супротивника захлинулася.
...І знову літо 1941 року. Су¬противник спрямував основні сили на Кишинів. 16 липня наші війська залишили столицю Молдавії. Генеральний штаб Червоної Армії завимагав від підлеглих генералів пояснення. Вирішено було повернути Кишинів. Активно діяв корпус Р.Я. Малиновського на відведеному напрямку, перетнувши залізницю Бельці – Рибниця. Але на інших напрямках контратаки 9-ї армії успіху не мали.
...Головними силами ворог відновив наступ на Кодиму, маючи намір оточити дві армії Південного фронту у межиріччі Дністра і Південного Бугу. Ворожі танки вийшли до Балти, поставивши корпус Р.Я. Малиновського під загрозу оточення.
Р.Я. Малиновському уже доводилося бувати в бувальцях, а тому й цього разу він діяв зважено й рішуче. Почерк його дій був твердим.
Валерій ТРОХЛІБ
ДО БАТЬКА, В СЕЛО РУСЬКЕ...
Історія, яку я хочу розповісти, мені розповіли сестри Марія Юхимівна й Таїсія Юхимівна. Це трагічна повість про їхнього батька – Юхима Юхимовича Атучіна.
Народився він у 1924 році. До початку війни працював шахтарем. Незабаром пішов на фронт. Дружина, Параска Андріївна, залишилася одна з дітьми.
– Мені, – розповідає Марія Юхимівна, – було сім років, а сестрі чотири роки... Від батька приходили листи. У хвилини тиші фронтовики можуть і природою милуватися... «Тихо, світанок, і я заслухався співом солов'я, що нагадував мирне життя», – так батько писав нам. Навесні 1943 року ми одержали від нього останнього листа: Йдуть важкі бої за село Руське, Краснодарського краю. Кілька разів ходили в атаку, дивився смерті в очі. Але, як кажуть, Бог милував...».
Восени 1943 року прийшов казенний лист. Командир писав: «Ваш чоловік, Юхим Юхимович Атучін, загинув у важких боях за Батьківщину. Село Руське Краснодарського краю...».
Усі ці роки доньки Юхима Атучіна хотіли побувати там, де загинув їхній батько. І ось Марія – з Москви, Таїсія – із сибірського міста Усть-Ілімська, зібралися в дорогу. Їхали сестри поїздом, потужними машинами, на підводі. Знову й знову згадували вони героїчну долю батька. Ось, нарешті, село Руське. І начебто побачили доньки батька, який зустрічає їх з букетом волошок... Він був у потертій гімнастерці, в обмотках на ногах. І немов почули вони: «Машо, Таїсо, а коли ж ви встигли постаріти?».
Зустріли їх дві жінки. Познайомилися, – це виявилися завідувачка клубу Надія Олексіївна та завідувачка бібліотеки Тетяна Степанівна. Вони доглядали за братською могилою.
– Зустріч перевершила всі сподівання, – розповідають сестри. – Нас запросили до хати, напоїли чаєм...
Марія Юхимівна в Москві виконує шляхетну місію щодо догляду за ветеранами війни. Таїсія Юхимівна приїхала зі свого далекого Усть-Ілімська до сина Юрія та його сім’ї в місто Рені. Після розмови з матір'ю Юрій Михайлович скаже:
– Я дуже пишаюся моїм дідом. Нехай він і не дійшов до Берліна, нехай в нього немає звання Героя Радянського Союзу, але для мене він завжди герой. Адже він був на війні, захищав Батьківщину й віддав за неї життя...
Микола ПОПОВ, полковник у відставці, інвалід війни
