Рівно 100 років тому зі стапелів однієї з англійських судноверфей було спущено на воду вантажний пароплав “Антигона”, довжина якого складала 96 метрів, ширина – 13,5 метра, осадка з вантажем до 5 тисяч тонн – 6,2 метра, потужність машини – 1250 кінських сил, швидкість – 7,5 вузла.
Через 26 років плавання під прапорами декількох країн, його закупили у 1932 році для Чорноморсько-Азовського пароплавства і перейменували на “Фабрициус”.
Дружний, високопрофесійний екіпаж судна, укомплектований як досвідченими моряками, так і випускниками одеських морських навчальних закладів, незабаром став одним із кращих у пароплавстві, що вписав згодом яскраві сторінки до епопеї героїчної оборони Одеси і Севастополя у 1941-1942 роках…
З найстарішим, найвідомішим чорноморським капітаном Михайлом Івановичем Григором (який на превеликий жаль пішов з життя кілька років тому), мені, за родом своєї професійної діяльності, доводилося зустрічатися не один раз: і коли він був “майстром” на пасажирських лайнерах Чорноморського пароплавства, і після блискучих перемог барка “Товарищ” у трансатлантичних міжнародних регатах навчальних вітрильних суден, і в той час, коли ветеран перебував на заслуженому відпочинку. Яких би тем ми не торкалися, про що б не роздумували, розмова, в кінцевому підсумку, закінчувалася спогадами про “Фабрициус”, котрим Григор командував наприкінці тридцятих, на капітанському містку якого зустрів війну.
– Пароплав був досить старим... Мабуть найстарішим на флоті, – говорив Михайло Іванович. – Але, завдяки грамотній експлуатації, хорошим ходовим якостям і остійності, судно дозволяло нам (у голосі при цьому відчувалася особлива теплота: ніби говорилося про людину) виконувати найскладніші завдання командування і керівництва Чорноморсько-Азовського пароплавства. Адже рейси, незабаром названі вогненними, з евакуйованим устаткуванням заводів і фабрик, пораненими бійцями і червонофлотцями, поповненням для учасників оборони Одеси і Севастополя, боєприпасами і військовою технікою доводилося здійснювати здебільшого у нічний час при погашених маяках, за умов густих осінніх туманів і штормів. Все залежало від вишколу екіпажу, надійної роботи машинної команди, хорошого знання штурманською службою підхідних фарватерів (з урахуванням мінних полів і бонових загороджень), та й взагалі морських шляхів.
Одного разу “Фабрициус”, завантажений під зав'язку заводським обладнанням і пораненими, вийшов з Одеси курсом на Бердянськ. На підході до азовського порту радист одержав повідомлення: фашисти перерізали залізничну гілку (шлях подальшої евакуації всередину країни) і запекло обстрілюють місто. Заходити до Бердянська було безглуздо, так само, як і повертатися в один із блокованих із суші чорноморських портів. Судно опинилося у водному мішку. Григор прийняв сміливе, але дуже ризиковане рішення для морського судна такого типу як “Фабрициус”: враховуючи силу попутнього вітру і постійно проміряючи глибини, увійти в гирло Дону, а потім піднятися по річці до Ростова, розвантажити у тамтешньому порту. Впевненість капітана і самовіддана робота екіпажу сприяли успішному проведенню цієї унікальної операції.
В середині грудня 1941 року надзвичайно ускладнилися обставини під Севастополем. На другий штурм міста фашистське командування кинуло шість свіжих німецьких піхотних дивізій, дві румунські гірськострілецькі бригади, понад 150 танків і 300 літаків. Значна перевага супротивника у живій силі і техніці дала можливість підійти йому майже впритул до Балаклавської бухти. Смертельна небезпека, що нависла над містом, потребувала негайного перекидання сюди поповнення у живій силі, боєприпасах та озброєнні. Завдання це було покладено разом з бойовими кораблями Чорноморського флоту і на групу транспортних суден, до складу якої увійшов “Фабрициус”. Передбачалася складна операція – у темряві, обійшовши мінні поля поблизу Севастополя, прорватися до бухти. Виконання її ускладнив шторм з дощем, які значно сповільнили швидкість руху каравану, що вийшов з Туапсе. До місця призначення підійшли не вночі, як розраховували, а вже коли зовсім розвидніло. Кораблі, ніби на долоні, стали видні супротивникові, який вирішив потопити їх у найвужчому місці проходу до Севастопольської бухти, де неможливо маневрувати. На “Фабрициус”, що ішов у голові колони, обрушилися пристрілочні снаряди фашистських батарей. Максимально форсувавши хід, він, а слідом і решта суден, прорвалися крізь щільну вогневу завісу до гавані. Допомога, надана у найкритичніший час, багато в чому вирішила кінець найжорстокішого бою. Місто вдалося відстояти.
Доля виявилася прихильною до пароплава і його команди в одному з наступних рейсів. Михайло Іванович Григор згадував:
– До Новоросійська підходили на світанку. Я перебував на містку. Обстановка була спокійною. На палубі дрімали поранені бійці і червонофлотці. Раптом, на траверзі мису Утриш, я і вахтовий спостерігач помітили чорний силует німецького торпедоносця. Літак зайшов на бойовий курс прямо по центру корпуса “Фабрициуса”. Ми заціпеніли від жаху. Грати бойову тривогу, робити якийсь маневр було безглуздо. Часу на це не залишилося... Чітко бачили, як від фюзеляжу відокремилася торпеда... Руки інстинктивно стисли немов кліщами поручні... Торпеда, кинута з близької відстані, пірнула під воду і... виринувши з протилежного борту, попрямувала до берега... Отоді я вперше у буквальному значенні слова відчув, як стало сторчма волосся... І все-таки, другого щастя не буває, – продовжив свою розповідь Михайло Іванович. – 1 березня 1942 року, прийнявши на борт бійців, міномети, кілька десятків коней і фураж, знялися курсом на Камиш-Бурун. Я стояв на містку і раптом з правого борту на відстані півтора-два кабельтових помітив слід торпеди, що наближається. Негайно скомандував: “Ліво на борт!”. Здалося, що розійдемося з торпедою паралельними курсами. Але, на жаль, простору і часу не вистачило. Страшенний гуркіт потряс корабель. Полум'я шугнуло вище містка. Я відчув сильний удар у голову і впав. Опам’ятавшись, побачив, що судно з сильним креном на лівий борт занурилося більше за припустиму норму. Зруйнованими виявилися верхній місток, штурманська і кермова рубка, знесеними з місця – компас і штурвал. Віддав розпорядження заводити пластир...
Пробоїна виявилася занадто великою. Пароплав далі повільно занурювався. З машини повідомили, що на бойовому посту загинули помполіт Ф. Ломоносов, другий механік Г. Вітман, кочегари І. Миронов, Н. Рисєв, С. Чистяков...
Вночі до “Фабрициуса” лагом пришвартувався теплохід “Василь Чапаєв”, на борт якого перейшли бійці і було перенесено вантаж. Потім потопаюче судно відбуксирували на мілководдя за 150 метрів від мису Утриш. І хоча берег був поруч, ніхто з членів екіпажу не залишав пароплава, кілька місяців борючись за його живучість. Моряки намагалися закрити величезну пробоїну, але жорстокі шторми зводили нанівець всю їхню роботу. І лише після одержання наказу залишити судно, екіпаж, демонтувавши все цінне обладнання, зійшов на берег. Останнім залишив борт “Фабрициуса” капітан Михайло Григор. І він, і його товариші прощалися з пароплавом, який десять років вірою і правдою відслужив батьківщині, не приховуючи сліз...
