…Ця людина гармонійно поєднала в собі фізику та лірику. Професор математики Одеського національного політехнічного університету Валентин Семенович Максименко – любитель і знавець музичного мистецтва, автор численних статей у газетах та журналах України, Росії, Ізраїлю, США, книг, присвячених життю й творчості П.І. Чайковського, Т. і С. Рихтерів, М. Водяного та інших видатних музикантів, композиторів, артистів... Його перу належить унікальний, за численними відгуками, твір про Одеський театр опери та балету – «Храм і вічний музей мистецтва».
Понад тридцять років Валентин Семенович очолює Театральне товариство Будинку актора, аналогів якому немає, можливо, в усьому світі. За ці роки проведено сотні зустрічей, присвячених діячам мистецтва. А скільки лекцій прочитано перед найрізноманітнішою аудиторією! Студентам Одеської державної музичної академії Валентин Семенович Максименко прочитав два спецкурси з історії вокальної музики ХХ століття. Власник солідного архіву, він ділиться своїм надбаннямз музеями, бібліотеками, театрами, культурними центрами, передаючи туди книги й документи (фотографії, афіші, програмки...).
Не один раз В.С. Максименко ставав лауреатом регіональних премій, 2003 року був визнаний гідним звання «Людина справи», а цього року нагороджений Почесною відзнакою Одеського міського голови «За заслуги перед містом». На загальну радість своїх друзів та шанувальників в Одесі й за кордоном, багато хто з них клопотав про це. Його «життя в мистецтві» (але ж є ще й професійна діяльність!) могло б стати сюжетом для великого роману – але як укласти його в рамки газетної статті?..
«ТОНКИЙ ЦІНИТЕЛЬ…»
В особистому архіві Валентина Семеновича зберігаються дорогоцінні для кожної творчої людини документи – відгуки на його книжки від читачів із різних країн, листи й листівки від друзів та колег із теплими побажаннями. Навіть деякі з них, наведені тут, красномовно характеризують нашого ювіляра. Тетяна Шмига, акторка: «Дуже рада нашому творчому знайомству. Дуже хотіла б, щоб воно тривало». Ізабелла Григорівна Леві, викладач театрально-художнього училища: «Любий Валентине Семеновичу, – звичайне диво нашого незрозумілого часу! Знайте, що двері мого будинку для Вас завжди відкриті. Бажаю попутного вітру творчим вітрилам. Пишаюся, захоплююся, вірю, люблю, схиляюся…». Надія Михайлівна Завеліон, доцент консерваторії: «Хочу сказати, що мене вражає й захоплює унікальність дару професора математики Валентина Семеновича Максименка, який навдивовижу глибоко знає театр, надзвичайно одухотворена, поетична та золотої душі людина». Софія Зінгер, математик: «Восьме нині листопада! Восьме листопада! Ти втратив свій червоний колір, листок календаря… Але світлим святом для нас залишився ти навік: Народився цього славного дня добрий чоловік». Лідія Полякова, акторка: «Як прекрасно, що Ви віддаєте себе людям, які живуть і уже відійшли». Євгенія Дембська, акторка: «Великому другові мистецтва, прекрасній людині, що любить здравствуючих і пам’ятає тих, хто вже пішов». Галина Костінська: «Прочитала Вашу книгу «Музей і вічний храм мистецтва». Виконана Вами дослідницька робота, Ваша ерудиція у поєднанні із гарною мовою, якою книжка написана, безсумнівно, заслуговують на дуже високу оцінку. Довідавшись, що Ви за фахом математик, а не музикознавець, я була вражена і перейнялася ще більшою повагою та замилуванням Вами». Олена Куклова, майстер художнього слова, Борис Куклов, лікар: «Нас захоплюють Ваш високий духовний світ, дуже багата ерудиція, любов до мистецтва й артистів (і це взаємно)».
В архіві Валентина Семеновича – безліч фотографій діячів мистецтв із їхніми дарчими написами. Ось лише дві з них. Павло Лісіциан, оперний співак: «Тонкому цінителеві мистецтва Валентину Семеновичу на добру пам’ять». Катерина Русінова, балерина: «Тонкому цінителеві балетного мистецтва».
РОЗКІШ ЛЮДСЬКОГО СПІЛКУВАННЯ
А почалося усе в далекому воєнному дитинстві. Евакуація, селище Іссик-Куль. Валентин Семенович Максименко згадує:
– Нам було дуже важко там жити – допомоги не було ані звідки, жодної. І мати холодними ночами розповідала мені, що є Одеса, опера, Пушкін... Я приїхав до Одеси по-доброму хворий усім цим. Підійшов до оперного театру, й це було моє перше потрясіння – архітектура театру. Але минуло ще майже півроку, доки мати змогла заощадити п’ять карбованців – стільки коштував найдешевший квиток. І в нагороду за дуже гарне навчання вона мені на канікулах, у січні 1947 року, дала ці п’ять карбованців. Я купив квиток в останньому ряду галереї. І друге моє потрясіння була не опера «Риголетто» – я нічого не зрозумів у ній. Я підійшов до бар’єру в антракті – там металеві ґрати, і коли побачив красу залу, так вчепився в них, що не міг потім розтиснути пальці, настільки був вражений внутрішньою красою оперного театру. Ось це була перша зустріч...
Через якийсь час мати купила мені на книжковому розвалі велику книгу Пушкіна із його малюнками. І ось вони визначили усе, що було в моєму подальшому житті. Література почалася й триває Пушкіним – я й деякими дослідженнями займався. Потім – опера, якій я, практично, присвятив усе своє життя. І я не можу сказати, що для мене є окремо професія, й окремо мистецтво. Я ніколи мистецтво не сприймав як хобі, це різні сторони мого життя. Педагогіка приносить мені величезне задоволення. Я 31 рік працюю у політеху й жодного дня не пошкодував, що викладаю математику. А мистецтво – ну як я можу не любити його... Я пишаюся, що був причетний до багатьох чудових людей, їхньої творчості, їхніх доль. Якби я обмежився лише рамками викладання, то ніколи не був би дружній із Галиною Олейніченко, Раїсою Сергієнко... Це спілкування принесло мені глибоке задоволення. У мене було багато цікавих зустрічей із різними людьми. Ізабелла Григорівна Леві, яка викладала у театральному училищі історію театру, Лія Беньямінівна Затурянська – концертмейстер. Ізабелла Григорівна часто підтримувала мене статтями, дзвінками, віршами. Коли вона померла, мені зателефонувала її подруга Лія Беньямінівна й сказала: «Беллочка подарувала мені Вас – приходьте до мене». Виявилося, Ізабелла Григорівна непокоїлася про те, щоб я був оточений теплом, піклуванням...
Мені дарував свою дружбу відомий піаніст Лазар Якович Саксонський. Прекрасною людиною була Наталя Іванівна Литвиненко – справжній театрал. Вона, вмираючи, послала мої книги до бібліотеки ім. Вернадського. І через кілька місяців після її смерті мені надіслали звідти приголомшливі відгуки. Причому, Наталя Іванівна нічого не сказала мені, і я одержав від неї привіт, коли, здавалося б, усе вже скінчилося. Таке не забувається. Я проводив вечір її пам’яті в Театральному товаристві.
…У мене були зустрічі із Фаїною Раневською, Тетяною Шмигою, Зіновієм Гердтом, Валентиною Тализіною – я зараз не зможу усіх назвати, це десятки людей. І я зрозумів, що зобов’язаний написати книжку про це, це мій обов’язок, особливо стосовно тих людей, які пішли з життя. Я можу розповісти про них те, чого не знають інші, – отже, я зобов’язаний це зробити. Я хочу протистояти забуттю…
ТИХИЙ І ДОБРИЙ КУЛЬТ
Фаїну Георгіївну Раневську любили не лише як акторку, – просто за те, що вона, така, була. Валентину Семеновичу вдалося сказати про це Фаїні Георгіївні за її життя.
– Як ми познайомилися? Мені здавалося, я знав її завжди, – ось так я відчував. Я був у Москві у відрядженні й потрапив на виставу «Дивовижна місіс Севідж». Як тільки-но вона з’явилася на сцені... А починається вистава з того, що її приводять до божевільного будинку, але приховують, кажуть, що це лікарня – родичі хочуть позбутися її. Вона здогадується... Біжить до вікна й виявляється, що за фіранкою – пруття. І ось вона, як підбитий птах, хапається за ці пруття й повисає. В мене був клубок в горлі. А далі – ось як я повірив, що це жива людина, то вірив до останньої хвилини й вийшов з театру зовсім вбитий. Я не міг ані аплодувати, ані кричати «браво!». Це було справді глибинне потрясіння. Я побачив на афіші, що в межах мого відрядження є ще одна вистава «Дивовижна місіс Севідж» і потрапив на неї. Я вважав, що вже знав усе, тому що воно кінематографічно осіло в голові. Але я не знав нічого, тому що це було зовсім заново прожите людське життя. Я такого в театрі не бачив. Вона говорила потім, що на сцені не можна грати, на сцені потрібно жити. Так само й було і з виставою «Далі – тиша» – я подивився її там під час іншого відрядження.
І раптом у нашому місті – гастролі театру ім. Моссовєта. Я подивився всі п’ять вистав і на останній сидів поруч із медпрацівником – жінкою, яка страхувала Раневську, котра була в дуже важкій формі. І вона каже: «Подивіться, зараз їй треба йти зі сцени, і Плятт буде її відводити, вона сама не зможе піти. Їй дуже погано, вона грає на патріотизмі». Вона багато розповіла мені про життя Фаїни Георгіївни. І я написав до театру листа про те, як треба берегти цю людину. І вони не знайшли нічого більш розумного, аніж передати цього листа Раневській, замість того, щоб щось зробити для неї. І раптом я одержую листа від Раневської, де вона пише, що глибоко вражена, зараз відповісти не може, тому що погано себе почуває, відповість через місяць. Через місяць я одержав від Фаїни Георгіївни листа...
Ми листувалися 12 років. І, ви не повірите, Раневська віддала мої листи до ЦГАЛІ. Вона мені написала: «Любий, я відправила вас у вічність». Пізніше я довідався, що за обсягом листування я в архіві Раневської на другому місці. А на першому – Анна Андріївна Ахматова, її найближча подруга. Якщо Фаїна Георгіївна зберігала ці листи, отже, в них щось було. Я, звичайно, зберіг всі її листи.
…Я до сьогоднішнього дня звіряю свої вчинки із Раневською: «А що сказала б Фаїна Георгіївна?». І від цієї думки в мене з’являється опора. Вона сказала якось: «Мені легко, мені легше, аніж Вам, хоча я дуже важко живу, – за мною стоїть мій талант». Вона мала на увазі, що її ніхто розтерти в порошок не зможе. Але було їй дуже погано, – вона була самотня, хвора, бідна. Бідна буквально – вона віддавала усі свої гроші на обслуговування собаки, яка була в неї вдома, і лише трохи діставалося їй. У неї не було жодних заощаджень. Вона жила дуже складно, важко й головне – ця дика туга самотності. Ось що її вбивало. В одному із листів вона пише: «Відійшли всі близькі, відійшла Ахматова, Абдулов, Любов Орлова, всі відійшли...».
Взагалі, її листи – приголомшлива річ. Її листи, що надходили за років застою, – це такий ковток волі! І я так само їй відповідав. Вона мені писала, і я писав їй усю правду (але ті листи, які могли зашкодити мені, вона до архіву не здала, – знищила). Фрагменти з її листів я публікував, – щоб люди могли собі уявити, хто вона така, і щоб ті люди, хто вагається між порядністю та непорядністю, обирали великою мірою перше, аніж друге. Це наївно, я розумію, але якщо на це наївне не звертати уваги, ми будемо погано жити. Ось таке в мене сприйняття Фаїни Георгіївни, людини, яка багато в чому визначала усе наше життя – моє і моєї сім’ї. У нас був тихий і добрий культ Раневської. Вона повторювала: «Не створи собі кумира», але завжди повинна бути людина, на яку ми можемо орієнтуватися. Я її запитав якось: «Які слова найближчі Вашому життєвому стану?». Вона відповіла: «Поспішайте робити добро». Вона надіслала мені випуск альманаху «Прометей», присвячений Пушкіну. «Ви його прочитаєте – і буде мені тепліше». Вона його сама відправила поштою. Я зберіг не лише альманах, але й обгортку від бандеролі. Раневській нікого було послати на пошту, але вона знала, що мені може бути цікаво прочитати про Пушкіна в Одесі. У мене був клубок в горлі, коли я одержав альманах. Вона мені надсилала свої фото із дуже теплими написами. У цьому розумінні я щаслива людина, хоча життя ніколи не було для мене прогулянкою. Мені доля посміхалася. Я втрачав людей – і доля мені посилала інших. У тому віці, коли вже лише втрачають, вона мені дарувала нових гарних друзів.
