…Своє 85-річчя Ганна Арсеніївна Недопака зустрічає в Роздільній – у затишній квартирі молодшої доньки Наталі. І хоча оточена Ганна Арсеніївна теплом і турботою усієї своєї численної сім’ї – три доньки, четверо онуків, четверо правнуків, – не полишає її туга за рідною домівкою, що в селі Тимковому на Кодимщині. З нею пов'язане все життя, – до якого червоною ниткою вплелася історія країни, там, у Тимковому, і могили близьких… Все пам'ятає Ганна Арсеніївна, до найменших подробиць, – і розкуркулювання, і голод, і війну. Такі свідчення очевидців безцінні не лише як документ епохи, – тим, хто не пережив цього, вони допомагають зрозуміти щось у цьому житті.
ТАК І ЖИЛИ
– У сім’ї нашій було шестеро дітей. Батька розкуркулили і вислали, а мати ховалася в канаві, щоб і її не забрали. Старша сестра носила їй туди злиденну їжу. Усе в нас забрали з хати – пшеницю, хліб, ковдри, подушки... А наступного дня прийшли й до льоху: там стояли бочки із капустою, помідорами, огірками – мати щороку заготівлі робила. Вони усе висипали на підлогу в купу, бочки забрали. А ми такі голодні! Одного разу прийшла “бригада”. Ми на печі лежали, а старша сестра тільки-но воду принесла, так з неї кожух старий, порваний, зняли. Ось так ми й жили...
А пізніше, коли я сім класів закінчила, поїхала до батька, на Далекий Схід (звідти він нам надсилав посилки із сухарями). Влаштувалася в депо – додала собі два роки, щоб взяли. Батько хотів усю сім’ю туди перевезти, але із молодшим братом лихо трапилося – трактором ногу відрізало, коли мати взяла його із собою в поле. Ми й повернулися з Далекого Сходу. Я одяглася там – привезла із собою пальто, рукавиці, плаття всілякі. Почала працювати – навесні пішла з матір’ю на буряки в поле. А незабаром і Сергія свого зустріла, але заміж виходити одразу не хотіла – молода ще, вісімнадцять років лише. Але батько сказав: “Йди!”
До початку війни в Ганни й Сергія вже була донька Любочка. Зовсім крихітка, вона пережила із матір’ю та бабусею окупацію. У Тимковому були німці. Ходили по хатах – забирали молоко, хліб, виводили поросят, корів. А одного разу Ганну, разом із односільчанами, забрали на важкі роботи. Але... саме один з німців пожалів її, відправивши додому: він знав, що там залишився “кіндер”. А вдома близькі вже не вірили, що повернеться назад...
Ганні Арсеніївні пощастило – повернувся з фронту чоловік, почав працювати, як і до війни, бригадиром тракторної бригади. А вона – в полі на буряках. Народилася друга донька – Маруся, у 1946-му. А у сорок сьомому – знову голод. Цей час Ганна Арсеніївна згадує як найважчий. “Врожаю не було ніякого. Корова є, й вівці, – а врожаю немає. Самим їсти нічого, а як корову тримати, чим годувати?” Але – вигодували, і самі протрималися.
СОБІ Й ЛЮДЯМ
Робота в полі, вдома, на городі, троє дітей... І за такої зайнятості все життя Ганна Арсеніївна рукодільничала.
– Я так любила вишивати, плести! Плела мережива собі й людям. Ночами не спала – плела. І шила, щоб заробити “копійку”. Прийду з поля, приготую вечерю – і за машинку. Так любила шити... Ще дівчиськом була, а в мене три брати молодші, так я їм сорочки викрою і зшию. Батько побачив – купив мені в когось стару машинку. Ось так і навчилася шити.
А ще ткала – усім донькам виткала килими на стіни, на підлогу, покривала на ліжка. Овець пострижемо – вовну в гарячу воду, вона полежить там, потім витягаю, на візок вантажу – і до жолобів з водою. Переперу – й додому, висушувати. Висохне – прийду з поля й сідаю чистити. Почистила – й починаю прясти. Ані секунди без роботи, до другої години ночі поспіль, щоб до Нового року уся вовна була спрядена. А після Нового року зберу в мішки, повезу фарбувати...
Ганна Арсеніївна докладно описує технологічний процес, і навіть розповідь про нього займає чимало часу. І знову – запитання: як їй усе це вдавалося, звідки сили бралися? Працювати, ані секунди не сидіти без діла було так звичайно. І не лише заради “зайвої копійки” – усе вдома мало бути зроблено своїми руками. Килими й доріжки, серветки, скатертини, рушники... Тепер за цими “предметами декоративно-прикладного мистецтва” полюють колекціонери й працівники музеїв, вчені присвячують їм монографії. Костюми Ганни Арсеніївни брали участь у обласному фестивалі “Народний костюм – минуле та сучасність”, який нещодавно завершився. Частину своєї “колекції” Ганна Арсеніївна перевезла до Роздільної, але багато чого залишилося в Тимковому. У рідному будинку…
НІКОЛИ Б НЕ ВИЇХАЛА…
– А як шкода мені було залишати його... Ніколи не думала, що доведеться виїхати. Скільки діти мене просили, а я говорила: “Ніколи я свою хату не залишу”. Пораюся на городі – саджаю, сапаю, є в мене робота, не хочу нікуди їхати. Але занедужала – й довелося... Моя сусідка, теж Ганна, прийшла до мене й каже: “Що ж Ви їдете до Роздільної вмирати? Тут треба вмирати, – де наші чоловіки. Ніколи я не виїду, це вирішено”. Я відповідаю: “Ну що ж робити, якщо я не можу вже відро води в хату принести?..” Й мене привезли. Через місяця півтора і її привозять – занедужала. Рік пожила – й померла... А я живу, тому що мене діти лікували.
Але як шкода мені було їхати! Вийшла з хати, поцілувала свої двері... Ніколи б не виїхала, якби не хвороба. Такі гарні в нас місця!.. Малина, вишня біля будинку, яблуні, горіхи. Є в нас така лава довга – усі там збиралися, сиділи, в'язали. Подружки мої... А якщо не вийдеш – приходять, розпитують: “Як здоров'я, як справи?” А тут я одна цілий день...
У чеканні, коли прийдуть після роботи донька й зять, Ганна Арсеніївна дивиться телевізор – вона в курсі усіх новин, зокрема й політичних. Рукодільничати вже важко, хоча ще зовсім недавно “сукню пошила”. І додому навіть на деньок не з'їздити – ноги болять, важко. Тугу за рідним селом, своєю хатою нічим не заглушити. Але як радісно за Ганну Арсеніївну, що не одна вона на цілому світлі, а поруч із дітьми й онуками, які їй – опора, а вона – їм. За Ганною Арсеніївною, “простою сільською жінкою”, – життєва мудрість, селянська сила, доброта. Нехай якнайдовше зігріває вона близьких!
