Дніпродзержинськ у ці дні понікуди заповнений журналістами, істориками і просто політтуристами. Нечисленний персонал місцевого міського музею падає з ніг: групи відвідувачів з усіх кінців СНД підтягуються зрання з надією обійти досить велику експозицію. Народ звертає увагу на зовсім вже незначні деталі, наївно гадаючи, що саме вони і підкажуть ключ до розгадки «дніпропетровського феномена».

Кореспондента «ОВ» у цій передсвятковій метушні куди більше цікавили не неживі експонати, а городяни, які бачили і чули Брежнєвих щодня протягом багатьох-багатьох років.

– Будинок № 40, де жили два покоління родини Брежнєвих, стоїть на проспекті Пеліна, – говорить завідувачка відділу масової роботи Дніпродзержинського музею історії міста Марина Черкащенко.

– Невже болгарського письменника?

– Ні, Григорій Пелін – наш місцевий революціонер, борець за встановлення радянської влади.

Двоповерхова будівля на чотири квартири з вигляду, скажемо прямо, непоказна. Стіни, що облупилися, дерев’яні віконні рами, які давно не мінялися. Міська влада, яка придумала велику програму святкування сторічного ювілею Генсека, явно скопіювала помилку своїх респектабельніших пітерських колег. Будинок у Басковому провулку, де жив Володя Путін, майбутній Президент Росії, – такий же непоштукатурений; туристські автобуси, які підганяють прямо під його вікна, точно так само «дістали» його мешканців, як і мешканців «брежнєвського будинку».

– Квартири у нашому будинку роздавали винятково передовикам виробництва, які трудилися на підприємстві, завдяки якому утворилося місто, – заводі імені Дзержинського, – розповідає багаторічна сусідка Брежнєвих Марія Решетняк. – Мої батьки і батьки Леоніда Ілліча оселилися тут одночасно, у 1925 році. Звідси й евакуювалися у 1941-му до Магнітогорська. У 43-му, після визволення Дніпродзержинська від німців, тих, хто до війни працював на «Дзержинці», викликали назад, щоб відбудовували завод. Брежнєви переїхали одразу ж. А Миколі Павловичу, чоловіку моєму, виклик надійшов лише у 1952-му.

– Ви прожили по сусідству з Наталею Денисівною Брежнєвою цілих 14 років. Про що Ви з нею розмовляли?

– Мати керівника Радянського Союзу завжди була уважною, дружелюбною, доступною. Про Леоніда Ілліча, звичайно, сказати таке не можу. Але з того, як він поводився, приїжджаючи час від часу до Дніпродзержинська, було видно, наскільки всі вони, Брежнєви, між собою дружні, наскільки всі поважають Наталю Денисівну. Адже вона трьом своїм дітям не лише гарне виховання дала, а й під час студентства давала тактовні настанови. Усі троє після вузу влаштувалися працювати на престижні посади, користувалися повагою серед колег.

А говорили ми сугубо на буденні теми. Про роботу Леоніда Ілліча, про проблеми державні розмовляти не заведено було. Оскільки всі ми були молоді і всі трудилися на «Дзержинці», перше запитання Наталі Денисівни зазвичай звучало: «Ну, як сьогодні відпрацювала? Нічого в цеху не сталося? Вдома всі здорові?».

– У 1966-му Генеральний секретар забрав Наталю Денисівну до себе у Москву. З того часу Ви з Брежнєвими не бачилися?

– Ми постійно перемовлялися телефоном з Вірою Іллівною та її чоловіком Никифором Андрійовичем Гречкіним; ми ж і у Магнітогорську з ними поруч були. У 1968-му вони нас запросили до Москви, і ми цілий тиждень жили у затишній квартирі на Кутузовському проспекті.

– Поруч з квартирою першого секретаря ЦК КПРС?

– Ну, не зовсім так, Кутузовський же досить довгий. Вірочка нам показувала: он у тому будинку живе Льоня з родиною. У гості до Леоніда Ілліча, зрозуміло, не ходили, ми розуміли, наскільки відповідальна у нього робота.

– А з Яковом Іллічем спілкувалися?

– Так. Молодший брат Брежнєва після переведення Леоніда Ілліча до Молдавії, а потім до Москви продовжував працювати на «Дзержинці», якщо не помиляюся, у залізопрокатному цеху.

– Отож, у місті про Брежнєвих згадують лише добре?

– Звичайно! Сьогодні ось у «Прапорі «Дзержинки» опублікували спогади Куценка (Аркадій Давидович Куценко – особистий друг Л. Брежнєва ще з 1935 року, коли обох зарахували до Забайкальської бронетанкової академії – авт.), він служив з Леонідом Іллічем строкову ще до війни, працювали разом після армії і після війни. Куценко помер зовсім недавно, у віці 98 років. Про свого друга відгукувався як про товариського, працьовитого, уважного – не тільки до себе, до членів власної родини, а й до абсолютно чужих, незнайомих людей.

– У святкуванні 100-річчя з дня народження Брежнєва теж берете участь?

– Мене запросили на відкриття виставки подарунків «…і особисто Леоніду Іллічу». А в неділю (наша розмова відбувалася напередодні, 16 грудня – авт.) я запрошена в музей історії «Дзержинки», там буде лекція для співробітників виконкому міської ради.

…Заради справедливості слід відзначити, що не всі дніпродзержинці поділяють у ці дні почуття Марії Пантеліївни.

Проти святкування сторічного ювілею Генерального секретаря виступило об’єднання «Своя правда», до якого входять п’ять партій націонал-патріотичної спрямованості. Вони нагадують: саме у роки правління Брежнєва відбувалося «придушення інакомислення та обмеження українства». Тому «правдолюбці» застерігають громадськість: святкування може завдати шкоди іміджеві Дніпропетровської області та України в цілому у цивілізованому світі.

Мер Дніпродзержинська Олег Захорольський, зобов’язаний за посадою відреагувати на документ, роз’яснив: ніяких пишних урочистостей 19 грудня не планується. З ранку до пам’ятника Леоніду Іллічу (він установлений на головному проспекті міста в 1976 році – авт.) покладуть квіти, потім гості зможуть взяти участь у науковій конференції з проблем радянської історії у технічному університеті, відвідати виставку у краєзнавчому музеї та погуляти по парку культури і відпочинку, якому саме у вівторок присвоять ім’я відомого уродженця Дніпродзержинська.

– Як, на Вашу думку в ідеалі слід було поставитися до цього звертання націонал-патріотів? – запитую директора міського музею Наталю Буланову.

– Я історик, моє завдання – абсолютно безсторонньо досліджувати процеси, що відбуваються у суспільстві, – відповідає Наталя Миколаївна. – Тому ні до тієї, ні до іншої точки зору на святкування ювілею Брежнєва не схиляюся.

– Відомо, що Ваша спеціалізація – «історія релігії» і саме Ви відкрили нещодавно громадськості сенсаційний факт: Генеральний секретар ЦК КПРС був свого часу хрещений в одному з православних храмів селища Кам’янське…

– У цьому, на мій погляд, немає нічого дивного. Батьки Леоніда Ілліча були людьми набожними, як, втім, і інші представники тодішніх робітників. У тій самій церкві Різдва Богородиці хрестили і Якова, і Віру Брежнєвих. Храм благополучно пережив обидві світові війни і був знесений лише у 1962 році (за два роки до зняття з посади першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова і обрання Леоніда Брежнєва – авт.). Тепер на його місці киснево-конвекторний цех Дніпродзержинського металургійного комбінату ім. Дзержинського.

…На даний час у кв. 2 будинку по проспекту Пеліна живуть 74-річна Надія Грецька та її син Олександр. Вона і нині покійний чоловік як «передовики виробництва» обзавелися «брежнєвським» житлом у 1966-му, після переїзду Наталі Денисівни Брежнєвої до столиці СРСР. По завершенні періоду нещадної критики «батьказастоюі «здобуття незалежності, про яку мріяли багато поколінь українців», настав час поклоніння «дніпропетровському генієві партроботи». Увійти до будинку № 40, подивитися колишні апартаменти Генсека з кожним роком хочуть все більше бажаючих. Зокрема й у нічний час. Продати ж «раритетне» житло немає можливості: ніхто не ризикує пророчити, яким буде ставлення до Леоніда Ілліча ще через десяток років. Можливо, двоповерхівку зрівняють із землею, як свого часу знесли пам’ятну для Брежнєвих церкву Різдва Богородиці. З цієї причини і не поспішають купувати у Грецьких житлоплощу, яка старіє.

Ото кому вже точно в ці дні не позаздриш!..