КАЗКА НАЯВУ
ДО 90-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЗАСЛУЖЕНОЇ АРТИСТКИ УКРАЇНИ АЛЛИ РИНДІНОЇ
“До нашого оперного театру я прийшла разом зі шкільними товаришами під керівництвом вчительки російської мови та літератури. Це було у далекому 1950 році. “Горбоконик” і “Лускунчик” за участю Алли Борисівни, яка танцювала Цар-Дівицю та Машу, стали потрясінням. Незабаром казки на сцені стали казками наяву. Казково чудова балерина не лише не розчарувала у житті, але зачарувала назавжди. Вона стала моїм ідеалом, втіленням мрії про досконалість”, – так почала свою розповідь про улюбленицю одеситів з довоєнного часу аж до 1960 року Аллу Риндіну її шанувальниця Т.Б.
Алла народилася у Петербурзі у дворянській сім’ї. Її прізвище значиме: як писала сама Алла Борисівна, “ринди – шляхетні юнаки, які стоять біля трону, символічна охорона царя”. Казкою для самої дівчинки стала перша балетна вистава, яку вона побачила у Маріїнському театрі. Побачила і твердо сказала: “Я буду балериною”. Навряд чи батьки сприйняли це серйозно, як пізніше і прохання восьмирічної Алли відвести її до відомого хореографічного училища: адже на 16 місць було подано 360 заяв. Аллу це не збентежило: невеликого зросту, тендітної статури дівчинка вирізнялася неабиякою силою волі, завзятістю, які не зраджували їй до кінця днів...
Риндіна вступила з першого разу (хоча тільки з другої спроби до училища було прийнято дочку педагога, а пізніше “зірку” балету Тетяну Вечеслову). Більше того, вже через рік Аллі поставили номер, який користувався таким великим успіхом, що випускниця Наталя Дудінська... відмовилася танцювати в одних концертах з нею!
Потім, після вбивства Кірова, буде висилка “неблагонадійних осіб дворянського походження” з Ленінграда, і дівчині не доведеться танцювати випускну виставу. У 1935 році Риндіна почне творчу біографію на сцені Саратовського театру (Саратов, на щастя, не входив до переліку сорока міст, закритих для Алли та її матері Ксенії Андріївни). Потім Алла танцювала в Баку, а за рік до початку Великої Вітчизняної війни була запрошена до Одеського театру.
Їй довелося пережити дві великі травми, кілька операцій, рік реабілітації... Вона вистояла. Танцювала у Красноярську, де працював наш театр у роки війни, танцювала... при мінусовій температурі в залі. Працювала у фронтових бригадах (потім одержала статус учасника війни). Ніколи не скаржилася на труднощі.
“Вона передавала своїм героїням тендітність і жіночність, непохитну силу волі і духу. У її героїнь завжди відчувалася органічна чистота і скромність, простота і натхненність. Ми сприймали її казковою Королевою. Усі її ролі відрізнялися викінченістю, ретельною продуманістю. Здавалося, що вона робила завжди не більше того, що потрібно, а все, що потрібно, робила ідеально”, продовжує розповідь Т.Б. “Риндіна вражала нас у мімічній сцені смерті Марії – хіба можна забути її повільне сповзання вздовж колони із застиглим запитанням у жесті руки: навіщо?”.
Балерина Є.А. Русінова, колега Алли Борисівни по одеській сцені, відзначає її талант, артистичне обдарування. У розповіді Русінової проглядається повага до самовідданості і шляхетності Риндіної.
Злата Баєва, яка танцювала у нашому театрі приблизно у той же час, розповідає. “Коли я прийшла до одеської трупи, мене зустріли трохи насторожено. Аллочка ж була привітна, дуже уважна. У нас з першої зустрічі встановилися дружні взаємини. Вона запрошувала нас з чоловіком на сімейні урочистості. А коли я знімалася у фільмі “Де моя дочка?” і чоловік був у морі на практиці з курсантами, мені не було з ким залишити малолітнього сина. Алла взяла його до себе. Я була дуже зворушена такою доброю увагою. Згадую її на сцені. У ролях Алли Борисівни був ліричний трепет такий самий, як в улановському. Звичайно, їх ріднила спільна ленінградська школа (Баєва теж випускниця класу Агрипіни Ваганової – В.М.) і однакова гранична відданість балетові… Пізніше ці якості Алла передавала своїм ученицям. На всіх виставах Алли була присутня її матір, яка прожила довге і, як мені здається, у цілому щасливе життя”.
До слова, Ксенія Андріївна завжди сиділа у сьомій ложі першого ярусу. Алла Борисівна одного разу сказала мені, що 25 років мати зворушливо оберігала її від життєвих турбот, створюючи умови для творчості, а потім настала черга “віддавати борги”: дочка майже сорок років без нарікань доглядала маму... Це був тихий, не видимий світові подвиг дочірньої любові.
Але повернімося у більш ранні роки. Алла Борисівна гідно несла репертуар прима-балерини: Одетта й Одиллія, Аврора і Флоріна, Раймонда і Кітрі, Снігурочка і Параша, Есмеральда і Вакханка, Тао Хоа і десятки інших партій. Вона чудово танцювала “Болеро” у “Кармен”, “Вальс” Ліблінга і “Порив” на музику Рахманінова в концертах... І завжди з великим успіхом.
Т.Б. згадує. “Ми, шанувальниці, “по секрету” діставали їй новорічну ялинку. На Різдво (Алла Борисівна і її мати були істинно віруючими людьми, які ніколи не демонстрували свою віру – В.М.) нас запрошували в гості. Біля ялинки на роялі грали Є.А. Блюмберг, Н.С. Кірпотіна. Я запам'ятала вальс з опери Ребикова “Ялинка”. Запам'яталися й інші гості – професор консерваторії Є.І. Дублянська, артист балету П.С. Карсавін... Запалювали свічки. Під ялинкою лежали подарунки для всіх. Вручати їх доручали наймолодшому гостеві. Ним виявлялася я... Ніколи не забуду, наприклад, маленьку синеньку чайну чашечку, яку я потім зворушливо зберігала роками. А пізніше і сама прагнула робити на Різдво подарунки близьким людям, пам'ятаючи про ту чашечку... У будинку Алли Борисівни я познайомилася з її співученицею М. Шамшевою, з С. Тулуб’євою, з Т. Пілецькою та її дочкою Наталею, з Н. Печковським, з Катею К’янською, онучкою самого О.С. Попова, чиє ім'я носить Одеська академія зв'язку... До слова, Катя спеціально приїхала до Одеси на прощальний бенефіс А. Б. Риндіної у травні 1960 року, щоб зняти його на плівку...”.
Я добре пам'ятаю цей бенефіс. Він був, звичайно, сумним для нас – ми прощалися з улюбленою Балериною. Він був світлий, тому що освітлювався особистістю Риндіної і – несподівано для нас – її видатних друзів, чиї вітання звучали на вшануванні. Це Є. Тіме, Г. Товстоногов, М. Акимов, М. Черкасов, А. Шелест, Т. Вечеслова, Д. Донатов, М. Печковський, К. Данькевич... Неможливо забути і сцену, вкриту килимом з квітів.
Як кажуть її “дівчатка”, “в Алли Борисівни було золоте серце і золоті руки: вона малювала ескізи костюмів, плела, готувала, складала вірші й епіграми, створювала лібрето балетів (два поставлені, а “Дочка України” чекає свого часу – В.М.). в усе вкладала душу”.
На запитання, що було головним у її образі, відповідають: “Доброта і почуття обов’язку. Так виховали її батьки. І ще – самовіддана любов до балету”.
Такою ж любов'ю була продиктована акція шанувальниць балерини, які встановили на свої скромні кошти пам'ятник на її могилі на Таїровському кладовищі, де вона похована поруч з матір'ю. Всі вони побажали залишитися невідомими, не дозволивши назвати їхні імена. Така сила справжньої любові і вдячності. “Казка наяву” не закінчується…
Валентин МАКСИМЕНКО, шанувальник А.Б. Риндіної.
Ювілей «ТИ ПОВИНЕН СЛУЖИТИ...»
Все життя в музиці – так з цілковитою підставою можна сказати про провідного диригента Одеського академічного театру опери та балету, заслуженого артиста України, кавалера ордена «За заслуги» Давида Йосиповича Сіпітинера, який недавно відзначив шістдесят років диригентського шляху. Учень Петра Соломоновича Столярського, випускник Одеської та Ленінградської консерваторій – його вчителями і наставниками були Олександр Клімов, Едуард Грикуров, Микола Рабинович, видатні музиканти Євген Мравінський, Карл Еліасберг, Арвід Янсонс, Курт Зандерлінг, Борис Хайкін, Сергій Єльцин, Натан Рахлін. Давид Йосипович сам чудовий педагог. Вся його творча діяльність пов'язана з Одесою: починав у філармонії, і ось вже цілих 54 роки налічує стаж його роботи в оперному театрі. Сьогодні наш славний ювіляр надає можливість заглянути до своєї творчої лабораторії:
…Я ніколи нікого не називаю учнями, я вважаю, що вони мене – особливо, музиканти оркестру, – навчають не менше, ніж я їх. Вони вчать терпінню, ввічливості, неймовірно тонкому поводженню з найделікатнішими людьми, які грають, вкладаючи душу у цю справу. Я не викладаю, не підношу свої тези, але через зіткнення з музикою ми разом досягаємо бажаних результатів.
…Диригент повинен знати твір краще за будь-якого музиканта, краще за всіх музикантів. Він повинен переконати у тому, що правий, залучити до процесу виконання всіх – навіть тих, хто не хоче грати. Це свого роду гіпноз, вплив, який повинен викликати відповідну реакцію на твої творчі поривання. Якщо ти створюєш таку ауру – залучення до творчого процесу, – ти диригент. Якщо не заважаєш грати, ти гарний диригент. Якщо допомагаєш грати – чудовий диригент. А якщо ще і твориш музику разом з ними, то ти геніальний диригент. На якій стадії перебуваю я? Між першою і другою. Те, що я вже не заважаю грати, це точно. Якоюсь мірою допомагаю, адже, якщо хтось помиляється, я зобов'язаний так знати музику, щоб на ходу виправити музикантів, які помиляються. Диригент повинен читати, знати живопис, літературу, філософію, історію, біографію композитора – чому створювався цей твір, на якому етапі життя творця, у якому стані він перебував…
…Найскладніше – бути завжди диригентом, тобто, не давати ні собі, ні іншим ніякого послаблення. Це не означає – кричати, галасувати, адмініструвати. Насамперед, собі не давати спуску. Нікого не повинні цікавити твої хвороби, неприємності – ніхто нічого не повинен помічати. Ти на сцені – і з тебе питається. Ти повинен служити, – як служать у церкві справжні віруючі.
…Я став оперним диригентом – і це природно. Але і симфонію я люблю не менше опери. Симфонія удесятеро акумулює всі твої можливості. В опері допомагають співаки, хор, декорації, режисура, світло. Геніальне світло приховує негативи в іншій частині постановки. А тут ти один на один, можеш – говори, не можеш – не намагайся. Моє щастя, що я обожнюю цю роботу, дихаю цією роботою, живу. І для мене найвищий прояв життя – бути музикантом.
…Є в мене девіз: кожен залучений до музики – це мінус один бандит, один кіллер. Я зараз працюю на трьох кафедрах: народних інструментів, симфонічного диригування, в оперній студії. Це моє повітря. Я нічого для себе не хочу, я інакше не вмію.
…Моя мрія – успіхи моїх дітей, онуків, правнуків. У мене росте правнучка Лізонька, явно обдарована тяжінням до мистецтва. Заради цього варто жити. Мрія, яка виходить за межі, – побачити, нарешті, свій любий театр відкритим. І щоб я там працював до останньої секунди, щоб перекрив усі світові рекорди диригентського довголіття. Мрію бути готовим творчо і фізично до цієї праці так, як зараз. У мене чудовий вождь – моя дружина Антоніна Іллівна Іванова, яка змушує мене завжди бути у формі. Це не лише багаторічна любов, це і бажання, щоб я зберіг себе якнайдовше.
Свій творчий ювілей Давид Йосипович Сіпітинер відзначив чудовим концертом, у якому взяли участь камерний оркестр Одеської обласної філармонії, співачка Наталя Ютеш, скрипаль Олексій Семененко. У Великій залі філармонії був аншлаг, і лунали вдячні оплески. Об'єктив нашого фотокореспондента зафіксував моменти репетиції. Так народжується музика…
Ірина ГОЛЯЄВА, «Одеські вісті»
