В одну з останніх поїздок до Ширяївського району довелось під’їжджати «шкільним автобусом». Мимоволі почула розмову двох дівчаток.
– Шкода, що цієї зими пізно випав сніг. Під час канікул було так нудно.
– А я й не помітила, як вони пробігли. Ми з батьками їздили до Києва. Побували на декількох концертах. Дивилися “Лебедине озеро”. Я була в захваті.
– І на нашому озері є лебеді. Подумаєш, дивина!?
Дівчатка вмовкли, а мені стало так тоскно на душі.
Впродовж всього дня, де б я не ходила, на що б не дивилася, згадувався діалог тих школярок. Зринули ті відчуття, які пережила, коли сама вперше побачила “Лебедине озеро”.
Душа краялася на частини, коли дивилась на ледве жевріюче життя наших глибинок, порослі бур’янами та чагарниками садиби, де колись жили люди, а у вухах звучала безсмертна музика Чайковського. Он бабуся тягне в’язанку хмизу. Далі чую пронизливий дитячий крик – то дівча років десяти заганяє в обору теля. А за кілька хвилин зустрічаю молоду жінку, яка в одній руці несе відро води, а другою тримає малюка, що зупинився і ніяк не хоче йти далі. При виїзді з села помітила дідуся, який ніс до хати сніпок переїдів. Явно, щоб пропалити в плиті чи грубці. Все це нагадало мені те, далеке, майже забуте, бачене в ранньому дитинстві, село. І я подумала: навряд чи цим людям до балету. Та не хотілось робити поспішних висновків, тож вирішила поцікавитись про це у подорожніх. Гуркочучи, до села під’їжджає трактор. Зупиняю його. За кермом років двадцяти молодик. Привітавшись, запитала, чи буває він в театрах.
– Ви що, з дуба впали? Який театр? Тут хоч би на хліб заробити. Коли розпався колгосп, взяв свою пайку землі. Почав, так би мовити, фермерувати. Але, якби не батьки, які одержують пенсію, то ми з дружиною вже з торбами пішли б по світу.
Наступна зустріч була в райцентрі. Дві юнки з книжками в руках явно квапились до бібліотеки. Тож, вибачившись, запитала їхне ставлення до театру.
– Я один раз була в Одеському оперному. Мені дуже сподобалось. Але більше не знаю, коли пощастить. У моїх батьків немає таких коштів, щоб ще й по театрах їздити.
Її супутниця тільки усміхнулась.
Зацікавившись нашою розмовою, зупинився хлопчина років п’ятнадцяти.
– Кому той театр взагалі потрібен. Що там цікавого?
– А ти в ньому був? – запитала його.
– Ні. Мої батьки ніколи по театрах не ходили, то й я без цього проживу.
Чоловік років тридцяти, що вів за руку, схоже, сина-першокласника, спочатку задумався, ніби щось пригадуючи, а потім сказав:
– Колись, ще в шкільні роки, мама возила нас з братом під час літніх канікул то до Києва, то до Одеси. А там обов’язково бували в театрах, на концертах. Щаслива була пора. А от ми тепер свого сина повезти не маємо змоги, хоча, на щастя, обоє працюємо. По-перше, коштів ледве вистачає на все найнеобхідніше. По-друге, ціни на квитки тепер такі, що для сільських жителів недоступні. Та, напевне, й не всім городянам вони по кишені.
На автобусній зупинці вирішила звернутися з незвичним для обставин запитанням.
– Чи любите ви театр?
Спочатку жінка досить таки похилого віку здивовано подивилась на мене, а потім, зітхнувши, сказала:
– Любити то люблю, от бувати там вже ніяк не маю можливостей. По-перше, вже стара я, щоб їздити по театрах. А по-друге, квитки ж тепер коштують дуже дорого. В молодості часто бувала в місті. І обов’язково ходила на театральні вистави. Я майже всю оперну класику передивилась та переслухала. А чому б ні? Тоді найдорожчий квиток коштував близько трьох карбованців.
– А ми з хлопцями, – до розмови долучився чоловік, якому трохи більше сорока, – бувало, прочитаємо в газеті, що до Києва чи Одеси приїздить якийсь ансамбль, чи гастролює відомий артист, зразу ж на вихідні їхали до міста і йшли на концерт. Потім ночували в готелі, а вранці повертались додому. Ми собі могли тоді це дозволити. А сьогодні я працюю зранку до вечора, а кудись поїхати, щоб відпочити, не можу. Та що там ми? Вже хоча б діти та онуки чогось домоглися у цьому житті.
Запитала про “Лебедине озеро” в одній з сільських шкіл. Із десяти старшокласників тільки один хлопчина знав, що це балет. І то тільки тому, що він навчається в музичній школі.
Якось довелось побувати на репетиції танцювального гуртка Старомаяківського сільського будинку культури (на знімку). Їхня робота справила на мене приємне враження. Як дізналася пізніше, тут часто провадяться масові заходи. Члени цього художнього колективу беруть участь у районних урочистостях.
Якщо проаналізувати роботу сільських будинків культури, клубів, то, виходячи з їхніх умов, вони готують чимало концертів, масових заходів, беруть участь у конкурсах як районних, так і обласних. Культпрацівники і талановиті аматори сцени з Ширяївщини у 2006 році брали участь в обласному конкурсі народної пісні “Моя квітуча Україна”, в обласному фестивалі аматорського мистецтва “Феєрія”. У відбірковому турі Всеукраїнського фестивалю “Червона рута” солістка К. Діянова посіла перше місце.
Плідна робота команди КВК “Чорна кішка” районного Будинку культури відзначена на чемпіонаті області почесним третім місцем і правом взяти участь у заключному показовому виступі кращих команд КВК області у м. Одесі.
Знаю також, що начальник відділу культури та туризму РДА Алла Федорівна Кирилюк по можливості запрошує до себе в район обласних артистів. Це, звичайно, добре. Але всі ми розуміємо, що приїзд акторів у глибинку коштує досить дорого. А коштів у місцевих бюджетах, виділених на культуру, обмаль.
Розмірковуючи над усім цим, пригадала, як в Новорічні свята бачила по телевізору фрагмент Віденського балу, що провадився в Києві для юнаків та дівчат нашої еліти. То було дуже гарне видовище. Але мені стало шкода тієї дівчинки з автобуса та й всіх юних селяночок, більшість з яких теж мають стрункий стан, гарну вроду, але їм навряд чи поталанить потрапити на Віденський бал. Частина з них, може, за все своє життя не тільки не побачать, а навіть не дізнаються про те, що “Лебедине озеро” не ставок з птахами, а балет.
Хіба ж це справедливо?
