Одеська середня спеціальна музична школа-інтернат імені професора Петра Соломоновича Столярського відома далеко за межами України. Її вихованці далі здобувають свою музичну освіту в консерваторіях різних країн, завойовують призи та звання лауреатів на численних конкурсах, виступають у престижних концертних залах. Як і раніше, багато років тому (а школі – 74-й рік), приходять сюди юні музично обдаровані одесити, щоб через якийсь час змусити говорити про себе й про свою alma mater.
– Справді, наша систематична музична освіта настільки добра, що у будь-якій країні світу зможуть працювати наші випускники, – говорить заступник директора школи імені П.С. Столярського Тетяна Юріївна Маркова. – Ми надаємо великі можливості для того, щоб розвивати в дитині те, що в ній закладено від природи. У нас відкрито підготовчу групу для дошкільників, до якої ми беремо усіх охочих. Адже щораніше потрапляють до нас діти, які спочатку нічим себе не проявляли, то дивовижніші, – якщо ретельно йде робота й справді зацікавлені в цьому батьки, – результати, які ця дитина показує. Вірно вважали колись одеські матері, що усі їхні діти – генії.
– Чи можна сказати, що зараз, як і за часів Столярського, є вундеркінди?
– Є, вже із самого раннього віку помітно, що це напрочуд перспективні діти. На жаль, буває, що потім можуть виникнути сімейні проблеми, відбувається переорієнтація, й дитина поникає. А є зірочки, які проявляються й ростуть, розвиваються. Таких дітей чимало.
– Розкажіть, будь ласка, про особливості навчального процесу.
– Працюючи за єдиною програмою, ми, як люди творчі, в межах цієї програми реалізуємо цікаві проекти. Наше завдання – сформувати індивідуальний підхід до кожної дитини. У нас малокомплектні класи – не більше 20 чоловік. У другій половині дня – індивідуальні уроки, заняття в ансамблі, в хорі. Таким чином, відбувається постійний вплив на дитину, формування її як творчої особистості. Дуже важливий аспект – обов’язкові три-чотири виступи на рік у самій школі, а також на різних заходах за її межами. Ми привчаємо дітей, навіть маленьких, до сцени (а сцена нашої Великої зали – особлива), діти одержують задоволення тому, що можуть продемонструвати свої навички. Це дозволяє підготувати їх до подальших виступів. Школу, за великим рахунком, було орієнтовано на те, щоб готувати солістів-виконавців лауреатського рівня. Й щороку з’являються нові лауреати. У нас є, на рівні консульств, угоди із Польщею, Румунією – діти виїжджають на гастролі. На телеканалі «Град» я веду освітньо-пізнавальну програму про академічне мистецтво «Дитяча академія музики». У ній беруть участь і наші юні музиканти – це теж стимул, їм цікаво бачити себе по телебаченню. Ми провадимо фестивалі «Діти – дітям», «В гостях у школи Столярського». Це серйозний творчий стимулятор – дітям важливо знати: те, що вони роблять, потрібно не лише вчителям, батькам, а й ще комусь. Перший фестиваль привабливий тим, що до нас приїздять відомі музиканти, серед них випускники школи, і дають відкриті уроки, майстер-класи. Тобто, це навчальна програма.
– Прийнято вважати, що зараз діти «інші». Чи можна так сказати й про ваших вихованців?
– Останнім часом, зосередившись на зароблянні грошей, люди забули, що діти – наше майбутнє, і якщо не дати їм правильної освіти, настане крах. Зараз ми пожинаємо плоди такого ставлення: стрімко скоротився приплив дітей, інтерес батьків. У сучасних дітей є дуже великий вибір спокус. Заняття музикою мають приносити задоволення, діти мають бути зацікавленими, постійно мотивовані. Життя таке, воно диктує ці умови. Але, сподіваюся, настане інший час, і вже помітні деякі штрихи, які дозволяють оптимістично дивитися у майбутнє.
Велике значення мають традиції, аура школи: потрапляючи до нас, і діти, й батьки можуть оцінити особливу атмосферу приміщення, де десятиріччями звучить висока музика. Звичайно, у нас прекрасні вчителі – майстри, професіонали. Вони знають, що робити, як треба навчити. Головне, – щоб було бажання самої дитини, її зацікавленість, які пробуджуються досить легко, тому що вона відкрита, їй все цікаво. І такий важливий момент: вся сім’я має бути в цьому зацікавленою. Як говорив Петро Соломонович Столярський: «Мені не потрібні талановиті діти, мені потрібні талановиті матері». Є батьки, які привели до школи дитину, і – все: «Робіть, що хочете, а вдома ми нічого не будемо робити, нам ніколи!». Якщо вдома немає уважного ставлення, якщо дитина не бачить зацікавленості своїх батьків, якщо вони вміло не спрямовують її, – нічого не вийде. Або зі значно більшими витратами може вийти. Тобто, для досягнення успіху має бути сума компонентів – бажання дитини, педагоги-професіонали плюс бажання батьків. Огранювання цього діаманту – юного таланту – справа декількох майстрів.
– Як держава – адже ви підкоряєтеся напряму Міністерству, – піклується про школу?
– Гроші на зарплату виділяють, але не більше. Ставка педагога вищої категорії не дотягує до ста доларів, – вчителі беруть півтори, дві ставки. Переважно в нас працюють ентузіасти своєї справи. Добре, звичайно, що матеріальний чинник для них все ж таки не є визначальним. Але, з другого боку, людей теж треба стимулювати, це не може тривати нескінченно.
– А який стан справ із забезпеченням інструментами?
– Це питання не вирішується жодним чином і ніким. Коли інструменти на 90 відсотків зношені, – складно навчити добре грати. Так само, як важко говорити про прекрасне, виховувати, формувати душу дитини, якщо вона сидить на клишоногому стільці, за щербатою партою. Жахливо, коли діти приходять до злиденного, обшарпаного приміщення. Вони мають розуміти, що школа – центр культури, краси, знань... Нам лише зараз почали виділяти гроші на ремонт. А до цього робили ремонт самотужки, – тобто силами батьків.
– Так у всіх школах, на жаль... А в конкурсах діти беруть участь за чий рахунок?
– Теж абсурдна ситуація – за рахунок батьків. Або потрібно йти просити гроші...
– Держава взагалі цю статтю не передбачила?
– Ні, абсолютно.
– Але хіба участь у конкурсах – не складова частина навчального процесу?
– Вони вважають, що ні. Грають діти в школі – і досить.
– А як же престиж України?
– Це лише слова. Якби справді думали про майбутнє країни, про престиж, то, напевно, все це мало було б бути реалізовано зовсім інакше.
– Буває так, що ви не всіх дітей можете відправити на конкурс, на фестиваль, на гастролі.
– Звичайно. Ось і зовсім нещодавно... У нас є договір із Генеральним консулом Румунії про тристоронню співпрацю – наша школа, молдавська сторона й румунська. Потрібно було лише забезпечити проїзд у мікроавтобусі, – нам пообіцяли, але не дали.
– У подібних випадках могла б виручити підтримка меценатів...
– У цьому плані ми працюємо дуже активно. Понад десять років я є президентом Благодійного фонду імені П. С. Столярського. Ми залучаємо в практичному вираженні увагу, яка є у світі до нашої школи. У результаті, наприклад, зі Швейцарії одержали у подарунок рояль «Стейнвей», скрипки. Минулого року було вперше проведено фестиваль-конкурс «Апогей» разом із однойменним американським Благодійним фондом. Фонд платить стипендію лауреатам, організує гастролі, загалом, тримає під контролем їх подальшу творчу долю.
…Виходить так, що у світі нас знають, люблять, до нас прислухаються більше, ніж у своїй країні. У нас зовсім непродумано систему, – якби держава в цьому розумінні допомогла й надала можливість потенційним меценатам не платити податки, а допомогти школі, конкретним дітям... Але вона на це не йде. Допомагають особисті контакти, прохання. Добре, що в місті з’явилися люди, які, нарешті, повернулися лицем до нас. Завдяки депутатові міськради Юрію Прєснову відремонтовано Велику залу, п’ятеро дітей одержують стипендії. Конкурс «Примо» для дітей від 5 до 10 років підтримали Юрій Прєснов, Ілля Солодовський, Дмитро Бондарев. Є люди, яких можна зацікавити, які довіряють, розуміють, куди дають гроші й бачать результати. І якби промотивувати цих людей, їх було б більше.
– Можливо, варто створити при школі, умовно кажучи, піклувальну раду, куди увійшли б ті, хто готові допомогти?
– Державою подібне не передбачено. Якби держава дала більше свободи, можливо, щось і сталося б. Немає можливості у школи й провадити якусь діяльність, навіть концертну. Ми надані самі собі, за великим рахунком. Що стосується самого процесу навчання, то, звичайно, робота провадиться, є методичний центр, звідки ми одержуємо рекомендації. Взагалі, у самій системі змінювати нічого не треба...
– Треба змінити ставлення?
– Так... За майже 75 років школа напрацювала величезний практичний досвід, методики, ми маємо унікальні знання й можливості. Їх можна використати раціональніше, – ось про що йдеться.
