З 31 березня по 3 квітня на Одещині відбуваються традиційні Всеукраїнські дні, присвячені творчості нашого видатного земляка, поета-гумориста Степана Олійника.
Витоки творчості будь-кого з літераторів завжди оповиті легендами, здогадками і припущеннями, вони завжди становлять інтерес для кожного, хто прагне пізнати філософію сходження майстра до вершин своєї майстерності.
У лютому 1947 року до кабінету редактора видавництва “Радянський письменник” поета Олекси Засенка – як згадував потім сам Засенко – увійшов “кремезний чолов’яга, на вигляд років під сорок. У солдатських чоботях, поношеному (мабуть, ще з довоєнного часу) пальті. У лівій руці тримав шапку-вушанку. Широке лице. Високий лоб. Коротко стрижений чуб. З-під розлогих брів променилися добрі, розумні очі”. Це і був Степан Олійник, уже повоєнного так би мовити, крою.
Хоча вони оце щойно познайомилися, проте розмова одразу ж зав’язалася жвавою, пересипаною гумором та сміхом, та й тема для розмов виявилася більш ніж поважною: лише цієї ночі молодий редактор, і теж поет, перечитав рукопис першої поетико-гумористичної збірки Олійника “Мої земляки”. Звичайно ж, у Засенка, як у кожного редактора, знайшлося чимало всіляких мовних, стилістичних, тематичних та інших зауважень до рукопису. І було б дивно, якби вони не знайшлися. Характеризуючи взаємини письменника та видавничого редактора, поет Свєтлов якось сказав: “Кожному письменникові хочеться, щоб його читач напився з чистого джерела його творчості. Але йому це не вдасться, поки в ньому не викупається редактор”.
Одначе всі зауваження в очах Степана Олійника компенсувалися коротким усним редакційним висновком, чи рецензією – то вже, як подивитися: “Читав мало не до світанку. Траплялося, не міг стриматися – голосно сміявся. Аж дружина, прокинувшись, допитувалася: “Що з тобою?..”
Ще місяць пішло в Олійника на опрацювання зауважень та доробку окремих віршів. Деякі твори він вилучив, дещо з нового додав, на якісь рядки та строки подивився немовби свіжими очима. А вже наприкінці того ж 1947 року перша збірка гумористичних віршів Олійника “Мої земляки” вийшла у світ тиражем п’ять тисяч примірників. Говорячи про тираж, Засенко у своїх спогадах вибачливо пояснює, що він через те вийшов таким малим, незначним, що час був повоєнний, і в Україні було обмаль паперу.
Хоча в наш, уже далеко не повоєнний, час Незалежної України, коли поет почувається щасливим, побачивши свою збірку накладом в п’ятсот примірників, повоєнний тираж творів Олійника видається просто-таки велетенським.
До речі, друга збірка Олійника “Наші знайомі”, яка з’явилася через рік, уже розійшлася накладом в п’ятнадцять тисяч, а для томика гуморесок “Таковы у нас дела”, який у перекладах побачив світ у видавництві газети “Правда”, замалим видався і стотисячний. Як і замалою, стосовно її популярності, видавалася вже й Державна премія СРСР.
Досить своєрідною була реакція Степана Олійника на зауваження редакторів. Незважаючи на те, що з кожною книжкою популярність його ставала все гучнішою і він уже був лауреатом Держпремії, та все ж таки до редакторських вимог ставився досить спокійно, вдумливо і завжди серйозно. Але... на будь-яке зауваження щодо вибору героя, теми вірша, сюжетної основи, неминуче пояснював: “Ото ви зауважили, а я не згоден... Це ж трапилося в такому-то селі такого- то району – на Одещині (чи Херсонщині), тоді-то й тоді-то, коли я, за дорученням редакції...”, і далі починалася сповнена всіляких пригод, деталей та цікавих подробиць розповідь про прототипів даного фейлетону чи гуморески та обставини, які примусили Олійника взятися за перо.
І ніякі спроби редактора пояснити поетові, що герой гуморески не є копією чи фотографією його героя, що те, що відбувається в гуморесці чи фейлетоні, не обов’язково повинно відповідати тому і вмотивовуватися тим, що відбувається в реальному житті – на Степана Олійника враження не справляли. Він твердо вірив у святість прототипу! У те, що коли вже щось видавалося смішним у житті, то таким, і саме таким, воно й повинно бути відображене в гуморесці. І якщо в житті воно викликало сміх, обурення чи співчутливу усмішку, – такою ж буде й реакція читачів на його поетичне відтворення цієї постаті, цих подій.
Інша річ, що далеко не все з того, що потрапляло в поле зору поета виявлялося придатним для гуморесок. І тут уже тривав суворий відбір. Хоча ще навіть у наш час – на початку ХХІ століття – чимало українських гумористів усе ще перебиваються тим, що заримовують старі, бородаті і засалені вуличні анекдоти.
Звичайно, традиція перелицьовувати анекдот чи гумористичну оповідку в літературний твір, тобто літературно оздоблювати цей анекдот, бере свої початки ще від ХІІІ століття, від колись популярних, спочатку у Франції, а згодом і в багатьох інших європейських країнах, віршованих оповіданнячок на ймення “фабліо”, в яких обігравалися якісь комічні випадки з життя городян, викликала усмішки гра слів чи оповідка про невірність жінок, хвалькуватість лицарів та безбожну скупість лихварів... У таких віршованих фабліо (у Німеччині аналогами їх стали шванки) проявлялася творча душа народу, його невмирущий гумор, його оптимізм і, водночас, вони слугували засобом випускання соціального пару невдоволення, такими собі фольклорними стіннівками.
Український фольклор віддавна багатий народними оповідками та приповідками, гумористичними віршами та коломийками, історійками та анекдотами, мисливськими, холостяцькими, селянськими та всілякими іншими байками і придибенціями. А що мова народу – жива, колоритна, образна й метафорична, то бери та перелицьовуй, оспівуй. Чимало наших гумористів цим і обмежуються, не вдаючись до творення чогось нового, до власного філософського-гумористичного осмислення політичних, соціальних, економічних та мистецьких подій; до власного тлумачення нових і давно відомих явищ, власного світобачення людських взаємин, людського єства.
Ось чому й викликають зацікавлення нотатки редактора багатьох книжок Степана Олійника Олекси Засенка, в яких той мовить: “За тривалий час журналістської праці Олійник увібрав у свою пам’ять неосяжно багатий матеріал з невичерпних джерел життя і побуту народу. Особливий дар він мав підмічати в людських взаєминах, в характерах людей комічне, смішне, негативне своєю суттю, варте чи доброзичливого картання, чи гострот критики, а то й саркастичного, нещадного викриття.
Певна річ, що далеко не все побачене, почуте, підмічене поетом входило в його творчість, ставало об’єктом його сатири й гумору. Зачовганому анекдоту, дріб’язковій, маловажливій з громадського погляду сміховинці (хоч не раз і дуже разючій та дотепній) поет не надавав місця у своїх гуморесках. Його творчу працю завжди супроводжував суворий відбір почерпнутого з життя матеріалу, вимогливий, критичний самоконтроль. Часто написане, перед тим, як дати в друк, поет перевіряв на читачах чи слухачах – просто читав новий твір комусь з друзів або знайомих. Деякі гуморески, тільки що написані, Степан Іванович, наприклад, читав мені по телефону. До такого роду перевірки впливу його твору на слухачів-читачів Олійник не вдавався тільки у тих випадках, коли гумореску треба було (зважаючи на її злободенність, актуальність) давати в друк негайно”.
Цей тематично-сюжетний добір ставав першою підвалиною успіху кожного його твору, з котрим поет-гуморист не остерігався виходити на люди, на найширшу робітничу, селянську, студентську чи інтелігентсько-мистецьку аудиторії, що й дало О. Засенку з цілковитим правом стверджувати, що “неповторно самобутня творчість Олійника ясна думкою і барвиста словом, іскриста гумором, наскрізь оптимістична, людинолюбна, проста й дохідлива. Усе, що в творчості Степана Олійника називається сатирою й гумором, поет взяв від народу і, збагативши тільки йому підвладним способом, повернув народові. Назавжди!”
Секрет успіху кожного майстра гумору саме в тому й полягає, що до творчих вершин своїх він іде у співавторстві з народом, віднаходячи в його образній афористичній мові ті зернята гумору, які згодом у майстерні літератора перетворюються на повноцінні сатирико-гумористичні діаманти.
