До «Гуморини», яка розміняла вже четвертий десяток, ставлення непросте. Одні прагнуть першого квітня на Дерибасівську не лише із спальних районів Одеси, але й з інших міст України, близького, а можливо, і далекого зарубіжжя. Інші вважають за краще цього дня триматися подалі від головної вулиці нашого міста, яка стає епіцентром свята сміху. Навряд чи вони є переконаними супротивниками «Гуморини» – просто вважають за краще, мабуть, щоб вона була трохи іншою. Якою? Про це розмірковує, а також згадує, «як все починалося», один з тих, хто стояв біля джерел «Гуморини», – письменник Леонід Леонідович СУЩЕНКО.
В основі самого посилання створення «Гуморини» була та обставина, що дуже багато учасників Клубу веселих і кмітливих Одеси опинилися «поза грою» і, як завжди буває у таких випадках, бажали себе знайти, щоб не переривався цей чудовий процес, який називається творчістю. А, можливо, і не творчістю, а просто веселим, гарним, інтелігентним проведенням часу. Хтось почав щось писати – було багато видань, куди можна було писати («Комсомольська іскра», «Вечерняя Одесса», «Литературная газета»...), але не так просто було туди втрапити...
Незважаючи на те, що ми скрізь намагалися знайти себе, у своєму місті в нас прямої вїддушини не було. І тоді виникла думка: а чому б не спробувати створити якесь свято на 1 квітня? Почали вигадувати назву. Збиралися ми у Палаці студентів на Енгельса, де, так історично склалося, був один зі штабів КВК. І Олег Сташкевич, нині він режисер у Михайла Жванецького, чудовий своїми «придумками» хлопець, сказав: «Як вам така назва – «Гуморина»?». Сподобалася – одразу виникає відчуття і моря, і гумору. А потім художник Клубу веселих і кмітливих Алік Цикун, нині громадянин Ізраїлю, запропонував емблему – морячка на тлі рятувального круга з написом «Гуморина».
Задумувалося це як таке дійство, де можна буде всім одеситам спробувати себе реалізувати. Тому що тоді, – на відміну від сьогоднішнього дня, на мій погляд, – у місті справді жартувало дуже багато людей. І досить було зайти до будь-якого старого одеського двору, щоб насититися перлинами справді одеського світовідчуття. Як вірно говорить мій друг і колега Георгій Голубенко, – в Одесі не жартують, у кожному разі, не жартували тоді, це був свій спосіб висловити свою ж точку зору. Спеціальних реприз ніхто не вигадував. Якщо, припустімо, в одеському дворі я бачив напис «Ліфт вниз не піднімає», то було зрозуміло, що це не спроба ліфтера пожартувати, це він так думає. Це таке світосприймання одеситів, їхня приголомшлива здатність вимовляти такі речі, які просто вражають.
Що стосується того, якою була «Гуморина»... З одного боку, відрегульованою. Це створювало проблеми, але мало і свої переваги. Іноді партійні органи починали розуміти, що краще очолити і впливати на процес, ніж опинитися осторонь від нього і потім розхльобувати. І, зрештою, в основному там були одесити, які теж любили своє місто. А коли почалися такі явища, як хода, і люди виходили на вулиці з плакатами, то виявилося, що ніхто не закликав до повалення існуючого ладу. Було бажання побалуватися, пожартувати, «розмагнітитися».
І якби в цьому ключі тривало, то, мабуть, ми одержали б щось на зразок бразильського карнавалу, на який з'їжджався б весь колишній СРСР. Але для цього потрібно трохи більше, ніж запрошення зірок естради, трохи більше, ніж просто розвісити афіші або поламати традиції. Помилковим уявляється перенесення часу. Люди приїдуть на один день і потраплять на ходу, яка починається лише о четвертій годині. А концертні майданчики – це не гумор. Найчудовіший концерт – не «Гуморина». Я гадаю, що «Гуморина», – це, насамперед, спосіб самовираження. Потрібно створити таку атмосферу, такі умови, щоб людина, вийшовши на вулицю і вливаючись у якісь потоки людей, була здатна проявити себе.
Що я маю на увазі під «створити умови»? Це не означає роздавати фарби і папір для гасел. Це означає, наприклад, вигадати цілу систему конкурсів. Припустімо, на найсмішніший балкон, як це було свого часу. Або на найвеселіший, найцікавіший плакат. На найцікавішу маску, вбрання тощо. Це може бути парад старих автомобілів... Можна було б влаштувати конкурс страв одеської кухні, які господині пропонували б усім бажаючим і кожен проголосував би за найкращу страву. Я згадую, як на одній з «Гуморин» минулих років у вітринах магазинів на Дерибасівській були вивішені гумористичні, іронічні, сатиричні плакати одеських художників. Треба створити таку зону, у якій, ми знаємо, одесити здатні щось зробити, щоб проявилося все те, у чому сильна Одеса... І це реально.
Артисти, які приїздять як гості «Гуморини», – це чудово. Але вони – гості і не можуть створити повною мірою ту Атмосферу. Гумор Одеси може жити і розвиватися лише на якомусь ґрунті. А цей ґрунт – історичні традиції. Якщо їх знищити, а потім починати щось штучно насаджувати, буде вже не те. Зараз, на жаль, відбувається відрив від коренів. Це гра в «Гуморину», а не «Гуморина». Ми чудово розуміємо, що в компанії жарт повинен бути плодом загального настрою, а не чимось штучним. Так само і тут. Смішне треба знаходити в самому житті, а не намагатися організувати, щоб було смішно.
«Гуморина» могла б стати тією подією, яка привабила б туристів. Але треба, щоб люди прагнули в Одесу не для того, щоб на приїжджих артистів подивитися. Якщо я поїду в Габрово, то не артистів із Софії слухати, – я захочу чогось габровського. Так і в нас – повинно бути щось неординарне, таке, що асоціюється з поняттям «Одеса», те, чого немає в іншому місці.
