20 РОКІВ ВЕТЕРАН ВІЙНИ ТА ПРАЦІ ОДЕРЖУЄ ОДНІ ВІДПИСКИ НА СВОЄ ПРОХАННЯ
Юхим Леонтійович Прохоров належить до того покоління наших співгромадян, на долю яких усього випало з надлишком, – і військового лихоліття, й напружених післявоєнних буднів, коли вчорашні фронтовики трудилися у заводських цехах, на будовах і в сільському господарстві також самовіддано, як воювали на передовій. Йому було 19 років, коли, після двох курсів музичного училища, він був зарахований до музичного взводу 12-го кавалерійського полку, який базувався у П’ятигорську. А незабаром його відрядили до Сталінградського військового училища зв'язку. Молодший лейтенант Прохоров, відучившись за прискореною програмою, у грудні 1941 року став командиром взводу зв'язку артилерійського полку 219-ї дивізії, яка формувалася у Башкирії. Влітку 1942 року дивізію було направлено на Воронезький фронт.
Пам'ять фронтовиків унікальна, вони до дрібних деталей, аж до погодних нюансів, не кажучи вже про назви десятків населених пунктів, включаючи зруйновані села, від яких війна й залишила лише найменування, без запинки згадують день за днем, година за годиною військові кампанії, у яких брали участь в роки Великої Вітчизняної.
«На Воронезькому напрямку ми міцно тримали оборону й зупинили просування ворога. А в середині січня 1943 року дивізія перейшла у наступ по всьому фронту. Визволили Підгірне, Новий Оскол, Харків, Староверськ, – пише в листі до редакції Юхим Леонтійович. – У березні опинилися в оточенні й виходили з нього із важкими боями, відбиваючи танкові атаки. Після виходу із оточення дивізія одержала поповнення й нас кинули в район Орловсько-Курської дуги».
Знаменитий танковий бій на Курській дузі ми знаємо з підручників історії. А Юхим Леонтійович сам став часткою цієї історії. Йому тоді було всього 21 рік.
«Наказ командувача фронту генерала Москаленка був такий: дістатися до розбитої німцями батареї і з гармат, що залишилися, прямою наводкою стріляти по танках супротивника. В артилерійській обслузі, коли я по кукурудзяному полю поповзом дістався до його місця розташування, виявив одного боєздатного солдата: один був вбитий, двоє – поранені. Розвернувши ствол гармати, ми зарядили її й відкрили вогонь по танках. Зупинили один ворожий танк, після другого пострілу запалахкотів другий...»
Потім Прохоров був контужений, вночі його вивезли в тил. Поранення виявилося тяжким – у голову. Дивом залишився живим. Після госпіталю повернувся молодий офіцер до своєї дивізії й до кінця війни служив у ній. А попереду було ще чотири поранення, отриманих під час боїв у Прибалтиці.
Його ратний подвиг відзначено орденом Богдана Хмельницького, двома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня та іншими бойовими орденами та медалями: понад два десятки нагород – красномовне свідчення того, що воював Юхим Леонтійович на фронтах Великої Вітчизняної героїчно.
У 1945 році, після Перемоги, його дивізію було передислоковано до Одеси, де незабаром було розформовано. «На гражданці» молодий офіцер працював на канатному заводі, потім у різних організаціях: скрізь трудився із повною самовіддачею, підтверджуючи, що «медаль за бій, медаль за труд з одного металу ллють». Обирався депутатом Приморської райради. І всі роки жив надією, що настануть кращі часи, заслуги перед Батьківщиною будуть оцінені гідно, і його родина переїде, зрештою, із однокімнатної квартири із частковими зручностями житловою площею трохи більше 17 кв. метрів до більш комфортабельного та просторого житла. Він став в чергу понад 20 років тому: чиновники того часу, уважно вислуховуючи щоразу ветерана, співчутливо хитаючи головами й визнаючи, що живе його родина в умовах, які не відповідають елементарним санітарним нормам, запропонували стати в чергу ветеранів війни. Пільгову, зрозуміло, яка припускала прискорене забезпечення заслужених людей новими квартирами. Але минали роки, змінювалася політична, соціально-економічна ситуація, стала незалежною державою Україна, а ветеран, як і 20 років тому, одержує відписки на свої прохання щодо житла. Квартира, у якій він мешкає (втім, цю вогку халупу на вул. Осипова, 8, квартирою можна назвати лише з превеликою натяжкою), давно стала тісною для його родини. Крім нього й дружини, тут мешкають син з невісткою та двома малолітніми дітьми.
– За роки ходінь по інстанціях у мене накопичилося чимало відповідей від чиновників різного рангу: звертався ж неодноразово і до міськради, й до Приморської райадміністрації. Намагався потрапити на прийом до мера міста, але так і не вдалося, – розповідав Юхим Леонтійович. – Вже напам'ять знаю традиційну приписку наприкінці кожної байдужої відповіді. Мовляв, питання поліпшення ваших житлових умов відповідно до діючого законодавства буде розглянуто при підході вашої черги за групою інвалідів війни.
Одна з відповідей із управління капітального будівництва міськради його дуже обнадіяла: у ній говорилося, що «розгляд питання виділення житла для інвалідів Великої Вітчизняної війни 1-ї групи, серед них і для Вас, відповідно до черговості квартирного обліку, буде присвячено до святкування 60-річчя Великої Перемоги – 9 травня 2005 року».
Піднісся тоді духом ветеран, та дарма. Обіцяного як і раніше треба, мабуть, чекати роки й роки. Нещодавно він одержав чергову відповідь із Приморської райадміністрації: «Ваш номер у списку – 16-й», повідомляють.
З огляду на темпи, якими рухається черга (за два роки на чотири чоловіки), йому ще не швидко випаде шанс пожити на схилі віку (Ю.Л. Прохорову у грудні нинішнього року виповниться 87 років) у нормальних людських умовах.
…Не за горами травень, і знову прийде свято Перемоги, й знову будуть із різних трибун звучати слова: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте», традиційно повторювані тими, від кого, власне, й залежить їхнє реальне втілення в життя. Ось лише віри й у слова ці, і тим, хто їх патетично промовляє, ой, як не вистачає.
