У вітчизняному політикумі з недавнього часу зазвучали терміни «пряме президентське правління» та «надзвичайний стан». Кому-кому, а вже одеситу перший термін дуже навіть знайомий – за подіями квітня-травня 1998 року. Кіровоградський обласний суд, представник Президента Микола Білоблоцький тощо. Забути таке – проблематично...
Чи застосують апробований прийом у масштабах всієї країни?
На це та інші питання «Одеським вістям» люб'язно погодилися відповісти керівник Центру соціальних досліджень «Софія» Андрій ЄРМОЛАЄВ та директор Центру політичного аналізу «Пента» Володимир ФЕСЕНКО.
– Дуже сумно, що названі вами словосполучення звучать із вуст не лише політиків, а й юристів, – говорить В. Фесенко. – Я називаю це явище «перегонами юридичних озброєнь». Тому що лякають народ юридичними формулами, які ніде не відображено!
Припустимо, Президент справді погоджується з такими закликами й оголошує пряме президентське правління («відправляю уряд у відставку, беру на себе керівництво виконавчою владою, оскільки парламентської влади вже тиждень як немає»). Тоді у його опонентів з'являється шикарний привід звернутися до останнього пункту ст. 5 Конституції – «ніхто не має права узурповувати державну владу». Люди, які пропонують Президентові зважитися на подібний крок, Віктора Андрійовича просто «підставляють».
Тепер щодо введення надзвичайного стану. Якщо буде здійснено таку спробу – в умовах надзвичайного стану не можна провадити вибори.
І ще. Указ про надзвичайний стан Глава держави в принципі підписати може, це його конституційне право. Однак потім документ у дводенний термін має бути затверджений Верховною Радою.
– Вітчизняні фахівці в юриспруденції звернули увагу: в Указі Президента немає жодного посилання на ст. 90-ту Конституції (де перераховано три причини для розпуску парламенту – авт.), у ньому лише зазначено небезпеку «узурпації влади» внаслідок неправильного методу поповнення парламентської більшості…
– Проблема, яка стала причиною появи Указу – це проблема формування коаліції, – відзначає А. Єрмолаєв. – Формування як процес відбулося, коли три фракції оформили договір, підписали й тим самим кількісно підтвердили біль¬шість. Інша процедура – поповнення, де є проблеми (наскільки це легітимно й законно); але оскільки причиною поповнення є криза виборчих блоків – юридичних осіб, відповідальних за якісний склад своїх списків, – то перекладання відпо¬відальності з цих блоків, які порушили волю виборців, не може бути перенесена на парламент!
Хто суб'єкт відповідальності? З цього приводу Президент десь у вересні вже мав би звернутися до блоків, у яких виникли проблеми зі списками. Але екстраполювати цю проблему на коаліцію з відомими фракціями (де вона майже не виникала) – у політичному та юридичному сенсі некоректно.
– Президент як гарант Конституції зобов'язаний стежити за тим, щоб виборці не були обмануті. Виходить, вони голосували за одне, а в підсумку одержали зовсім інше. Депутатів банально перекупили (погодьтеся, адже набагато легше проробити це з однією-півтора сотнями людей, аніж поліпшити мате¬ріальні умови 20-30 мільйонів співгромадян!), – і після всього цього вони звинувачують Президента в аморальності!..
В. Фесенко:
– По-перше, формулювання «гарант Конституції» свого часу переписано з ро¬сійської Конституції. В абсолютній більшості європейських конституцій її немає.
По-друге, ніхто з юристів не може трактувати, що ж це означає: «гарант дотримання Конституції». На жаль, це ще одна правова та конституційна колізія...
– В Указі міститься звинувачення коаліції, мовляв, прагне «узурпувати владу»...
А. Єрмолаєв:
– Я не впевнений у тому, чи можна в даній ситуації говорити про «узурпацію».
У Конституції є один-єдиний факт, який вказує на неї – «300 голосів». Це параметр, пов'язаний із реалізацією низки інших. Немає такого політичного феномену або політичної програми – «створення коаліції із 300 депутатів». Апелювати до цього, як до якоїсь погрози – бездоказово. Відповідно, трактувати параметр «300» як «узурпацію» – отже, визнавати якісь страхи й власну неграмотність.
Дії коаліції справді вийшли за рамки Конституції, але вони з узурпацією не пов'язані! Наприклад, у країні трапляється багато фактів порушення законів. Але вони не означають, що треба когось розганяти або садити до в'язниці. Для того ж і існує у демократичному суспільстві система стримувань і противаг.
У даному випадку ми маємо справу не з однією політичною силою, а з колективним суб'єктом. Якби 300 голосами володіла одна партія, й вона підмінювала волю народу, можна було б використати термін «узурпація». У даному ж випадку маємо справу з коаліцією, яка бажає організувати голосування з важливих питань.
В. Фесенко:
– Загроза узурпації державної влади може бути і з однієї, і з другої сторони. Проте українська демократія може існувати лише тоді, коли жодна зі сторін, жоден інститут державної влади не претендує на монополію влади. Якщо ж хто-небудь спробує її монополізувати, – демократії не буде.
До речі, треба відрізняти узурпацію від монополізації. З боку коаліції була швидше загроза монополізації влади, а не узурпації.
Зате теперішні події у неправовому полі нагадують узурпацію.
– А як щодо «духу» та «букви» Конституції?
А. Єрмолаєв:
– Хочу вам нагадати: єретизм почався тоді, коли почали відокремлювати тіло від духу.
Справді, «дух» будь-якого закону не може існувати окремо від «тіла».
В. Фесенко:
– Проблема ось у чому: «букву» закону трактувати дуже й дуже важко. Зате «дух» і принципи можна трактувати дуже широко. Завдання Конституційного суду – не розривати обидва поняття.
– Усупереч прогнозам колишніх суддів КС і нинішнього представника Президента у Конституційному суді, слухання подання 53 депутатів від коаліції про незаконність видання Президен-том Указу від 2 квітня призначено на 11 квітня. Тобто не витримано навіть 15-денний термін для вивчення отриманого документа. Чи не свідчить така «швидкострільність» про наявність вже готового рішення КС?
В. Фесенко:
– Представник В. Ющенка у КС Володимир Шаповал справді сказав, що подання п'ятдесяти трьох депутатів можна розглядати «дуже довго». Однак ті, хто знайомий із ситуацією, нагадують: є норма закону про те, що у виняткових випадках Конституційний суд має розглядати питання протягом місяця.
Виникає й аналогія із ситуацією 2004 року. Тоді з куди більш складного питання заслуховування свідків, вивчення доказів однієї й іншої сторін зайняло у Верховному Суді фактично кілька днів!
Гадаю, зараз ситуація та ж. Якби КС зво¬лікав і 15 днів розмірковував, брати у провадження депутатське подання чи не брати, це сприймалося б як підігрування одній із сторін.
Зараз це вже питання довіри до самого Конституційного суду.
