...Сумно було дивитися на малюків у розташованому в селищі Суворовому районному дитячому притулку, в Ізмаїльській школі-інтернаті. Якими б не були до них добрими й співчутливими педагоги, вихователі, нянечки, а все одно не зжити тієї туги, що оселилася в серцях дітей, фактично покинутих батьками. Я бачив їхні малюнки – на них найчастіше вони зображують матір і батька. І дім, і сонечко, і чисте небо. Чому ж, з якої причини зраджують деякі батьки своїх дітей? Вічне запитання... І як добре, що знаходяться люди, які беруть малят на виховання, всиновлюють їх. Але минають роки, і у дорослих вже «відмовників», у випадку, якщо вони довідуються про істину свого народження, виникає бажання знайти своїх справжніх батьків. Можливо, й для того, щоб поставити єдине запитання – чому вони їх покинули?
...Цими днями на ім'я директора Ізмаїльського архіву Алли Василівни Галкіної надійшов лист із Донецької області. У ньому Олена Миколаївна Защук розповіла, що вже в зрілому віці дізналася – біологічно вона нерідна донька своїх батьків, хоча рідніших за них у неї нікого на світі немає. Але все ж таки вже після того, як батьки, котрі її виховали, померли, вирішила вона довідатися подробиці свого родоводу. Звернулася до Ізмаїльського архіву, тому що їй стало відомо, що народилася вона у цьому місті.
«Все життя я мешкала в Донецькій області, – пише Олена Миколаївна. – Виховували мене хоча, як згодом з'ясувалося, і не «біологічні», але в той же час рідніші за рідних батько й матір – Микола Микитович та Ганна Степанівна Чмир. Про те, що мене вдочерили, я вперше почула у 10-річному віці у випадковій розмові із подружкою. Але тоді мені пояснили, що це – помилка, що дівчинка, яка мені це сказала, помилилася прізвищем тощо. Я все дуже швидко забула. Згадала, подаючи своє свідоцтво про народження для одержання паспорта: звернула увагу на те, що воно отримане моїми батьками лише через 2 місяці після мого народження. Але тоді я не почала будувати здогади, вважала це якимось непорозумінням і не стала більше тривожити матір і батька розпитами, хоча побачила, що вони щоразу через це починають сильно переживати.
...Багато б я віддала заради того, щоб і донині був живий мій батько, людина, яка встигла навчити мене багато чому, насамперед чесності, порядності, шанобливості як до дорослих, так і до однолітків. На жаль, його не стало, коли мені було 16 років... А в липні цього року померла ненька. Отоді, у розмові із рідною маминою сестрою й виникла знову розмова про моє минуле. Тітка розповіла мені, що мама хотіла мені все розповісти, але несподівана хвороба й раптова смерть перешкодили. Через два місяці померла й тітонька, яка встигла перед смертю передати мені документи на вдочеріння. Так і довідалася я, що місце мого народження Ізмаїл.
У документах Ізмаїльського міськвиконкому архівісти знайшли рішення від 1965 року щодо вдочеріння М-ой Олени Петрівни подружжям Чмир Миколою Микитовичем та Чмир Ганною Степанівною із присвоєнням дівчинці по батькові Миколаївна й прізвища Чмир.
Тут же знайшли заяву матері дівчинки на ім'я завідувача міського відділу охорони здоров’я: «28.01.65 р. у мене народилася донька М-ва Олена Петрівна. Я ніде не працюю, живу в тітки в Ізмаїлі, постійного місця проживання не маю й не маю чоловіка. Прошу Вашого сприяння для улаштування моєї дитини до Будинку дитини назавжди». Заяву, мабуть, написав лікар, а підписала неоковирними літерами громадянка М-ва. А ось виписка з історії розвитку новонародженої по Ізмаїльському пологовому будинку: «Дівчинка 19-річної матері-одиначки М-вої Р.П. народилася 28.01.65 р. від перших нормальних пологів вагою 3500 гр. довж. 50 см. Післяпологовий період протікав без ускладнень. Дитина правильної будови тіла. Каліцтв немає. Шкірні й слизові покриви рожеві, чисті. З боку внутрішніх органів відхилень від норми не помічається. Груди матері ссе активно. Виписка дана для оформлення дитини до Будинку дитини».
...Ніхто не сперечається, одній матері дитину піднімати завжди важко, але... директор архіву навела витяги з інших заяв.
«...Я зараз ніде не працюю, чоловіка в мене немає, і на моєму утриманні син 4-х років, квартира погана. Прошу Вашого сприяння для здачі моєї доньки Світлани до Будинку дитини тимчасово».
«Прошу Вашого дозволу оформити мою дитину Х-ова Володимира... до Будинку дитини терміном на два роки. Я – мати-одиначка, живу в гуртожитку, місячний оклад 50 руб.».
«Я, М-ва Є.Є., прошу переконливо Вас влаштувати мою дитину до Будинку дитини. Чоловік покинув, аліменти поки що не платить, тому що не можуть точно довідатися, де він мешкає. Квартири немає, живу зараз у знайомих, ночуємо із дитиною, де доведеться, у кожної знайомої одну ніч. Господиня, де я жила, вигнала, тому що в мене немає чим платити за квартиру. На роботу нікуди не можу влаштуватися з дитиною. Немає коштів, на що жити. Прошу переконливо Вас влаштувати мою дитину до Будинку дитини, доки я влаштуюся на роботу й трохи освоюся із життям, щоб можна було на що жити».
...Олені Миколаївні пощастило. Вона виросла не в дитбудинку, а в прекрасних батьків, які стали для неї вірними друзями. Зараз у неї прекрасна родина – чоловік і син, сама вона одержала вищу освіту, має престижну роботу. Усе добре. Але... Створивши власну родину, виховавши сина, доросла жінка пише: «Десь у глибині душі мені дуже хочеться вірити, що були вагомі причини відмовитися від доньки». І ще: «Постійно переслідує думка чогось нез'ясованого». А можливо, це запізніле каяття її рідної матері «постійно переслідує» і передається на відстані? Як знати...
Збігли роки. «Я не збираюся втручатися ні в чиє особисте життя, порушувати сталий ритм життя», – пише Олена Миколаївна. А за цими рядками так і чується: «Мамо, відгукнися!». Можливо, у М-ої Р.П. налагодилося життя, виросли діти, які могли б стати братами й сестрами Олені Миколаївні.
Архівісти, чим могли, допомогли авторові листа, повідомили їй всю інформацію, що була про її матір, про її народження та про процес удочеріння. Олена Миколаївна дуже вдячна ізмаїльським архівістам, але просить подякувати й тим, хто колись взяв участь у визначенні її долі – медикам, працівникам Будинку дитини...
– Багато хто з нас дивляться передачу «Жди меня» і проливають сльози радості разом із її героями. Як хочеться допомогти людині знайти рідну душу, знайти близьких людей! Якби цей лист допоміг... Будемо сподіватися, – говорить Алла Василівна Галкіна.
Працівники Ізмаїльського архіву провадять дуже велику роботу з проханнями, заявами, листами, які надходять сюди не лише з України, а й з інших держав, намагаючись допомогти документально у з'ясуванні тієї чи іншої життєвої ситуації. Пласт роботи з листами від колишніх відмовників – один із найбільших. І морально найважчих. Тим важливішим вважають для себе архівісти завдання – надати максимальну допомогу в пошуку родичів. Наприкінці нашої зустрічі вони розповіли про такий випадок. В одному із сіл Ізмаїльського району односільчани, які їздили за покупками на 7-й км, сказали громадянинові С., що там працює його двійник. С. знав, що його батьки всиновили й почав вести пошук. Зі своєю дружиною він прийшов до нас в архів. Архівісти провели роботу і знайшли, що С. та його брата-близнюка мати віддала до Дитячого будинку. Одну дитину забрали в село прийомні батьки, іншого відправили до Одеси. Після наведення довідок С. зустрівся зі своїм братом і його родиною, запросив їх у гості до рідного села. Свою матір вони шукати не стали.
