УВ’ЯЗНЕНА ДОМАНІВСЬКОГО ГЕТТО
У Чорноморці, в школі, англійську мову викладала Інна Борисівна Камінік. Я довідався, що комусь вона регулярно щомісяця відправляє 30 рублів до Доманівки. Зацікавився. І почув ось таку історію.
Під час окупації фашисти організували гетто у Доманівці. Після роботи його змучених мешканців під конвоєм вели на нічліг. Місцеві жителі кидали в юрбу ув'язнених картоплю, хліб.
Серед конвойованих була жінка із знеможеною дівчинкою на руках. Місцева жителька просила: «Віддай мені дівчинку». Це була Інна Камінік. Мати Інни розуміла: не виживе донька. Так Інна й опинилася у другої матері – українки. Тепер її кликали Ніною, щоб, не дай Боже, пронозуватий староста не довідався, звідки у місцевої з'явилася дитина. У свої неповні три роки Інна чітко засвоїла, що тепер вона Нінка, і ніяка не Інна, тому що, якщо довідаються, що вона Інна, то її вб'ють.
Коли дівчинка поправилася, одного разу прийомна мати сказала: «Ось тобі чотири вареники, два тримай у руках, два – під пахвами. Передай їх он тій тітці». Так Ніна підгодовувала рідну матір.
Прийшло довгоочікуване визволення. Камінік-старша заспішила до Інни та її рятівниці. Донька, яка звикла до прийомної матері, відповіла: «Ні, я не Інна, а Ніна, ти жидівка, прийде староста, тебе забере й вб'є, і мене разом із тобою».
Гірко було чути такі слова рідній матері. Але ж саме завдяки простій українській жінці її донька залишилася жити. Доля знову звела рідних людей разом, коли Інна вступила до інституту в Одесі. А гроші вона посилала до Доманівки прийомній матері доти, доки та була жива.
Лев МАКАРОВ
МИ ЗАПОВІДАЄМО…
Шановна редакціє! Щоразу, коли відзначається Міжнародний день визволення в'язнів фашистських таборів, ми збираємося разом і згадуємо зі сльозами на очах про той дуже тяжкий період нашого життя. І хочемо, щоб те страшне минуле ніколи не повторилося, й на прекрасній землі нашої рідної України панував спокій. Щоб молодь дорожила мирним сьогоденням, яке для неї завоювали люди старшого покоління, борючись із фашистською поганню. А усім в'язням, які перенесли жахи концентраційних таборів, ми бажаємо здоров'я, душевного спокою й присвячуємо віршовані рядки:
Как мало нас в живых осталось,
Прошедших ужасы войны.
Мы говорим всегда, встречаясь:
«Фашизм – исчадье Сатаны».
Он изобрел ад – крематорий,
Слабых сжигал, душил, травил,
Допросы, пытки и побои…
Держались из последних сил.
Нам Родина давала силы,
Как мать, была у нас одна.
Быть стойкими всегда учила,
Пить чашу горестей до дна.
Мы внукам и правнукам счастья
желаем.
Живите под солнцем, Отчизну любя!
От чистого сердца, навек завещаем
Беречь Украину, себя не щадя.
Л. ОБУХОВА, табір Равенсбрюк, Німеччина; В. КАЛМАКАН, В. СТОГНІЄНКО, табір Маутхаузен, Австрія
