Тепер уже навіть далеко не всі фахові історики пам’ятають, що, власне, Українська Центральна Рада (УЦР) була заснована не як висока управлінська державна формація, якою ми її зараз сприймаємо, а як... звичайна, патріотична громадська організація національної інтелігенції Києва, і, до речі, без участі в цьому утворенні Михайла Грушевського, який у той час перебував у Москві. На чолі ж цього досить авторитетного зібрання виявилися непохитні соціа¬лісти за переконанням: В. Винниченко, Д. Дорошенко, С. Єфремов, Є. Чикаленко, С. Петлюра... І заявили вони про себе вже 17 березня 1917 року, тобто буквально через кілька днів по тому, як у Петербурзі відбулася Лютнева революція (чи переворот – то вже питання політичного смаку). У Маніфесті, з яким інтелігент-соціалісти звернулися 22 березня до українського народу, мету своєї діяльності Центральна Рада окреслила так: боротися за утворення адміністративно-територіальної української автономії у... складі Росії. А для здійснення цієї державницької мрії було утворено Генеральний Секретаріат, тобто уряд, який перебрав на себе усі виконавчі функції, залишаючи Центральній Раді функції законодавчі.
Складався цей перший у новітній українській історії національний уряд з 8 генсеків та одного генписаря, і на чолі його стояв відомий письменник Володимир Винниченко, який водночас був і генсеком внутрішніх справ. Військовими справами в цьому уряді відав С. Петлюра, земельними – Б. Мартос, міжнаціональними – С. Єфремов, фінансами – Х. Барановський. На час свого заснування, Генсекретаріат уже мав програму дій, визначену Декларацією Генсекретаріату, яку було затверджено пленарним засідання УЦР 26 червня 1917 р.
Поява в Україні свого уряду та його автономістські тенденції викликали занепокоєння у Тимчасового уряду Росії, який сприймав Україну лише в складі “єдінай і нєдєлімай”. Виявом цього занепокоєння став візит до Києва російського прем’єра Керенського та урядовців Терещенка і Церетелі. Керенський відмовився підписувати запропонований УЦР Статут Генсекретаріату, якого вона називала “першою Конституцією України”, а змусив україн¬ських урядовців визнати підписану ним “Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні”, у відповідності з якою зменшувалася кількість генсеків (їх тоді вже було 14); а з компетенції ГС вилучалися питання оборони, шляхів сполучення, пошти і телеграфу; продовольчі і судові справи...
Обурений таким підходом і тим, що УЦР затвердила цю “Інструкцію”, В. Винниченко подає у відставку, і керівником стає Д. Дорошенко. Але незабаром, внаслідок складних політичних колізій, він теж зрікається цієї посади, і 1 вересня УЦР затверджує новий склад Генсекретаріату, але, знову ж таки, на чолі з Винниченком. Саме з цього періоду розпочинається активна державотворча діяльність Генсекретаріату, який упродовж жовтня 1917-го – січня 1918 року розглянув понад 430 питань військового, політичного, економічного, освітянського та іншого характеру. В жовтні 1917 Тимчасовий уряд Росії хотів паралізувати діяльність Генсекретаріату, припинивши видачу йому коштів та заарештувавши всіх українських міністрів, яких звинувачував у сепаратизмі.
Але 7 листопада в Петрограді стався більшовицький переворот (чи революція), і заарештовувати почали вже самих членів Тимчасового російського уряду. Що ж до Генсекретаріату УЦР, то він відновив усі свої владні функції, які були засвідчені його “Зверненням до війська і громадян України”. Відомо, що за час цього, досить короткого, етапу свого існування ГС поширив діяльність на всі губернії етнічної України, ухвалив розформувати проросійські офіцерські та добровольчі загони, реорганізував штаб Київського військового округу.
Ну а припинив Генсекретаріат своє існування 22 (9) січня 1918 року, коли, після проголошення IV універсалом УЦР незалежної Української Народної Республіки, був перейменований на Раду Народних Міністрів. Але саме пізнаючи історію Генсекретаріату УЦР, ми маємо змогу пізнавати зараз основи, підвалини українського народовладдя, української державності.
