«Три рубля пятьдесят копеек за два каторжных месяца!.. У, морда твоя бессовестная! Пустите меня до этой сволочи!» Так В.П. Катаєв у своїй повісті «Белеет парус одинокий» описав бунт підпилого строкаря, що працював у приватному маєтку, «економії». Минуло сто років. Та знову на дачних ділянках заможних людей працюють сезонні робітники.
…Я відчиняю хвіртку однієї з дач курортної зони Затока. Будинок добротний, але не дуже крутий. Багато квітів. Помітно, що ділянка доглянута: грядки прополоті, доріжки підметені. З будинку виглядає миловидна жінка середнього віку. «Здрастуйте, здрастуйте! Ой, не знаю, моя господиня розсердиться, якщо довідається про нашу розмову...» Я заспокоюю співбесідницю, пообіцявши змінити ім'я.
Ольга (так будемо її називати) проживає в одному із сіл поблизу курортної зони. Уродженка півночі, вона багато років тому переїхала до Одеської області, вийшла заміж, народила сина і дочку. Інститут закінчити не вдалося. Багато років працювала адміністратором у пансіонатах. «Можна було жити!» – зітхнувши, говорить Ольга. Після перебудови прийшла бідність.
Зараз Ольга працює технічкою на базі відпочинку. Зарплата мізерна. Дочка – інвалід, розлучена, четверо онуків, чоловік – пенсіонер. І довелося найматися на сезонні роботи до власників дач, «строкарювати», як сказали б раніше. У юності, коли жила в північному місті, всерйоз вважала: виноград росте на деревах. А тепер вже майже піввіку працює в городах. Спочатку у своєму, потім у чужих.
Основна відмінність сучасних «сезонників» у тому, що вони беруться за будь-яку роботу. Ольга у своєї господині й економка, і садівник, і городник. Навесні й влітку приходить майже щодня, взимку – декілька разів на тиждень. Стежить, чи все гаразд з «маєтком».
Робота, здається, нескладна, особливо для звичної людини. Але, як кажуть селяни, на землі цілий рік працюй – всього не переробиш. А тут ще і будинок господині потрібно тримати в чистоті. Доходи не дуже великі, рідко коли на всю родину із семи чоловік тисяча гривень на місяць перепаде. Тому Ольга намагається знайти для себе і рідних роботу, «халтуру», як вона каже.
– Ні, тепер вже не я шукаю, а мене знаходять. Працюємо ми добре, на совість. От дачники один одному і передають. Слава, добра чи погана, завжди попереду котиться!
Про розміри заробітку “сезонників” судіть самі. Очистити від трави ділянку підвищеної занедбаності (роботи на кілька днів всій родині) коштує гривень чотириста. Начебто непогано. Однак, по-перше, не всі дачники можуть чи хочуть наймати «строкарів», по-друге, не скрізь такий обсяг і оплата, по-третє, на подібні роботи підряджаються багато односільчан Ольги і навіть приїжджі. Буває, на ґрунті конкуренції виникають «конфлікти», як невиразно висловилася моя співрозмовниця. Іншими словами – скандали, що іноді доходять до бійок.
«Батрак был совершенно пьян. Несколько человек держали его за руки. Он вырывался.» Дивлячись на С., уродженця Житомирщини, згадую ці слова зі згаданої вище повісті. С. років приблизно сорок п'ять. Б'ється нечасто, але пиячить дуже. Розлучився з дружиною десять років тому, приїхав на південь у пошуках кращої долі. Та й осів на одній з дач. Нею володіє Тетяна, бізнес-леді. С. оселився – здавалося тоді, тимчасово – у старому будиночку колишніх господарів, за нових господарів його перетворили на сторожку. Обробляв ділянку, щось лагодив – руки в нього на місці, як кажуть. Так і прижився. Живе на Кароліно-Бугазі цілий рік, іноді в гості приїжджає дочка. С., як і інші, підряджається виконувати різні роботи, зокрема будівельні, і на інших ділянках – штукатурить, натягує сітчасті огорожі. Іноді свариться з конкурентами. Ходили чутки, що одного разу навесні, добряче випивши, С. погрожував якомусь Андрію і його родині пневматичною рушницею.
– І в нас чоловіки п'ють дуже! – далі веде свою неквапливу розповідь Ольга. – Від туги усе. А що робити, коли від колгоспу ріжки та ніжки залишилися? Торгувати на ринках? Так наша молодь цим і зайнята, всі місця забиті. Молодь, до речі, до землі ні-ні! Що ж поробиш, їх серіали виховують. Красиво, виходить, жити всім хочеться.
Розмовляючи зі мною, Ольга ні на секунду не припиняла працювати. Я розумію тепер причину гарних відгуків. Та й сама господиня, соромлячись визнає жінка, вважає її майже рідною.
Як не дивно, так само ставляться і до вищезгаданого С. Хоча і доводиться скандали «розрулювати» – не дуже якісно працює дядько, частенько запиває. Та й перед господинею своєю зганьбився: якось вкрав дві пляшки горілки під час гульні її друзів, але це помітили, і його з ганьбою вигнали. Правда, через якийсь час йому пробачили. Навіть дочці його дозволили приїжджати влітку до тата на деякий час. Чи то справді звикли до працівника, чи то серце жалісливе в ділової жінки Тетяни...
Але не всі такі. Особливо «пафосні» люди ніколи не забудуть підкреслити глибину соціальної прірви. Ольга близько року працювала на іншій дачі. Спочатку все було добре, потім стали ображати (і це не дивує – сам був свідком, коли на такій ось дачці син господарів, хлопчик років восьми, кричав своїй бабусі: «Заткнися!» Що вже про батраків говорити...). А потім пішли затримки в оплаті. Ольга пішла геть, хоча, за словами робітниці, пізніше її намагалися повернути. Але від добра добра не шукають.
Нечесно поводяться не тільки роботодавці. Жив у районі платформи «Лиманська» якийсь Володимир із своєю дружиною. Подружжя було з-під Вінниці, він – колишній спортсмен. Є онуки. Володя з дружиною кочував по дачах, брався за будь-яку роботу. Не цуралися й асенізації (почистити вигрібну яму – «стольник»). Замовники стали йому довіряти. І раптом навесні, набравши авансів за ремонтні й сільськогосподарські роботи, безвісти зник.
Ольга говорить, що такі от «граки» і кидають тінь на всіх інших. Сама потрапила в неприємну ситуацію: її попросили попрацювати на городі, але вона відмовилася через брак часу. Порекомендувала односельчанку. Та доручила поливати грядки малолітньому онуку, а сама пішла. Господарі, зрозуміло, були незадоволені, та й Ользі ніяково...
Сезонників чимало, і у всіх людей долі різні. Приїжджають не тільки з інших регіонів країни. Андрій з родиною, схоже, – вихідці з Придністров'я, але самі не признаються. І, гадаю, не одні вони такі.
«Ох, нет на тебя Гришки Котовского, гадюка!» Звичайно, сучасні строкарі не бунтують, не кричать, як катаєвський персонаж.
– Непримітні ми люди, – зітхає Ольга, – і робота, скажу вам, не з дуже приємних. Але розкисати не можна. Якщо не я, хто онуків витягне?
Неправда, Ольго. Вас, як і багатьох, прирекли на злидні. Не Ваша провина, що не зуміли Ви «накрутити» на триповерховий особняк. Ви ж трудитеся, а не крадете. І дай Боже Вам поставити онуків на ноги!
