Мій співрозмовник молодий, гарний собою, освічений, вихований і цілком успішний. Просто по-англійському коректний джентльмен в одеському варіанті. За всього цього набору якостей, розмовляючи з ним, складно вирахувати навіть будь-який натяк на самозамилування… Тому приблизно в середині інтерв'ю я не витримую:
– Андрію Леонідовичу, а Вам ніколи не дорікали у винятковій «правильності»? І взагалі, життя складна штука – доводиться зустрічатися і з агресивністю, і з хамством… Як за таких умов жити і працювати інтелігентній, вихованій людині?
– Безперечно, за різних ситуацій людина думає і діє по-різному. Але я гадаю, що принциповість можна виявляти й інтелігентно, – посміхається він.
Так, до речі, відрекомендуємо ж, нарешті, нашого героя! З липня нинішнього року Андрій Ткачук – новий заступник голови Одеської облдержадміністрації. Плюс до цього – депутат обласної ради (і керівник постійної комісії з правових питань і регуляторної політики), плюс до цього – кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії.
– Я вважаю, що це помилкова думка, нібито керівник обов'язково повинен бути тираном, матюкатися і грюкати кулаком по столу, – продовжує тим часом Андрій Леонідович.– На моє переконання, крик і стукіт – це вже прояви слабкості. Тобто, якщо людина не може переконати і домогтися словами – мабуть, вона поганий керівник. Звичайно, є різні ситуації. За необхідності я можу говорити досить жорстко. Але ніколи не дозволю собі переходити на особистості або ображати людину, з якою спілкуюся. Я навіть зі своїми студентами-першокурсниками – по суті, ще дітьми – розмовляю на «Ви». І гадаю, що це – абсолютно нормальна практика.
– Ви – професійний юрист. І напевно не раз чули іронічні репліки на тему: «Закон як дишло – куди повернув, так і вийшло» або «Скільки юристів – стільки і думок». І що б могли на це відповісти?
– Те, що незгоден з таким трактуванням. Так, закон якоюсь мірою може бути неоднозначним. Це питання законодавчої техніки. Тому завдання законодавців – відпрацьовувати текстовку закону так, щоб не допустити неоднозначного тлумачення. Проте, всього буває. Конституцією передбачена процедура тлумачення законів, (вона належить до компетенції Конституційного Суду).
Проблема може стати дуже реальною. Наприклад, те, що ми спостерігаємо сьогодні у нашій державі – це маховик, який розкручується все більше і більше. Одиничне порушення закону тягне за собою повторні порушення, політична доцільність все частіше замінює закон. А такого бути не повинно. Тому проблему необхідно розв’язувати саме в межах закону, інакше ми прийдемо до абсолютного правового нігілізму.
– Вибачте, будь ласка, за відступ – а Ви завжди хотіли бути юристом? Чи, можливо, мріяли бути кимось іще?
– Знаєте, ще за півроку до закінчення школи я збирався стати лікарем. Але до цього батько одержував другу вищу освіту (юридичну). Вдома було багато відповідної літератури, і я досить захоплено почав її читати. Спочатку був просто спонтанний інтерес, потім народилася думка про майбутню професію… Пізніше на сімейній раді було вирішено вступати на юрфак. Мені пощастило – я вступив на юридичний факультет університету імені Мечникова, який пізніше був реорганізований у юридичний інститут у складі університету, а після – у юридичну академію – спочатку державну, а потім – національну. Вже з третього курсу почав працювати за спеціальністю, і, в принципі, ніколи не шкодував, що зробив такий вибір.
Що ж, як видно з автобіографічної довідки, з якою я ознайомилася в процесі підготовки до інтерв'ю, Андрій Леонідович (народився в 1975 році в Одесі, у сім’ї службовців), ще будучи студентом, встиг попрацювати юрисконсультом і в одному з одеських НДІ, і на заводі «Мікрон». Пізніше став асистентом, аспірантом і доцентом кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії. Викладацьку діяльність поєднував з роботою у комерційних структурах.
– Зараз я звільнився переведенням з академії до облдержадміністрації, – уточнює мій співрозмовник. – Але наше законодавство не забороняє поєднувати державну службу з викладацькою і науковою діяльністю. Тому я планую і далі займатися викладанням – уже за сумісництвом.
Ми продовжуємо розмову, і по ходу спливають цікаві речі. Наш співрозмовник, можна сказати, і вдома зустрічає цілковите професійне розуміння. Оскільки юристами за освітою є його батько, батьки дружини, та й сама дружина, яка очолює роботу досить великого юридичного підрозділу. Всі, як кажуть, профі, всі при ділі. Проте, не можу втриматися від чергового запитання:
– А Вам не здається, що у нас в країні спостерігається зараз деякий надлишок юристів?
– Проблема існує. Тому що в результаті зрощування освіти і бізнесу, таких фахівців готували всі кому не ліньки. Як приклад пригадується випадок, коли юристів випускав якийсь м’ясо-молочний технікум. Останнім часом такі навчальні заклади почали закривати. Тому що юристів повинні готувати або в університетах на відповідних факультетах, або у профільних вузах. Нікому ж не спаде на думку навчати медика у політехнічному інституті. А те, що з'явилася велика кількість не цілком профпридатних випускників-юристів… Ринок праці – це насамперед ринок, і затребуваними виявляються саме фахівці з добрим рівнем підготовки.
– Ви, як ми бачимо, людина затребувана. І, напевно, Ваш попередній досвід пригодиться на новій посаді. А взагалі – як би Ви оцінили місце роботи у своєму житті? Що для Вас означають такі поняття, як «робота», «кар'єра», «самореалізація»?
– Робота – це не все життя, але важлива і невід'ємна частина життя. Коли настає відпустка або які-небудь тривалі свята, то кілька перших днів відпочиваєш із задоволенням, а потім починає чогось не вистачати. Поняття «кар'єра» я розумію так: у кожній професії є певні висоти. І якщо людина намагається домогтися максимуму, самореалізуватися у своїй професії, то такі кар'єрні прагнення можна лише вітати. Якщо ж у людини сходження кар'єрними сходами, підвищення у соціальній ієрархії є самоціллю (незалежно від рамок професії), то це вже, мабуть, кар'єризм з негативним відтінком. Кар'єрне зростання – це один із способів самореалізації. Хоча самореалізовуватися можна і в інших сферах: мати хобі, займатися творчістю...
Загалом, повторюся: робота – важлива частина життя, але все життя не повинне перетворюватися у роботу. Повинно залишатися місце і для чогось іншого: для сім’ї, для відпочинку, для реалізації у якихось інших сферах. Скажімо так, у мене були періоди, коли робота вимагала повної віддачі сил і часу, але постійно зводити це в систему я б, мабуть, не зміг і нікому б не рекомендував. Нездорова або нещасна людина навряд чи зможе принести багато користі. А якщо вона себе добре почуває – то має вищу працездатність і більше зможе зробити за одиницю часу.
– А як відпочиваєте і відновлюєтеся особисто Ви?
– Найкращий відпочинок – це зміна роду діяльності. Оскільки специфіка моєї професії має на увазі певне інтелектуальне й емоційне напруження, то намагаюся переключатися на інше навантаження. В основному відвідую тренажерний зал, після півтори-двох годин тренувань виходиш зовсім іншою людиною. Нещодавно захопився дайвінгом, але через дефіцит часу не завжди вдається цим займатися. Ще люблю велопрогулянки і риболовлю.
– Це все більше від усвідомлення того, що «потрібно себе підтримувати у формі», за звичкою, для задоволення?
– Якщо щось спочатку і з'являлося як усвідомлена необхідність, то поступово в це втягуєшся. А звичка – друга натура.
– А що можете розповісти про телепрограми, які дивитеся, і книжки, які читаєте?
– На жаль, останнім часом не дуже багато часу на телевізор. В основному, дивлюся програми новин і які-небудь цікаві політичні шоу. Що ж стосується книжок – намагаюся читати літературу різної спрямованості, не обмежуючись якимось одним напрямом. Часто в цьому питанні довіряю смакові своєї дружини.
– А що ще можете розповісти про свою половинку?
– У серпні цього року виповнюється шість років нашого спільного життя, а всього ми знайомі близько десяти років. Отож стосунки досить тривалі. Дружина очолює роботу великого юридичного відділу, справді дуже любить книжки. Читає їх просто запоєм.
– Ну а самі Ви, якби взялися за написання книжки (саме художньої!), який би жанр обрали?
– Якщо чесно, навіть не думав про це… У мене є кілька суто професійних робіт: навчальні і методичні посібники, коментарі до Цивільного кодексу тощо. А в плані художньої літератури… Можливо, щось з детективного жанру, оскільки це найближче до професії. Іноді я, як юрист, знаходжу у наших вітчизняних детективах відверті ляпи… (посміхається).
– Анекдоти любите?
– Люблю, але не запам'ятовую. Отож не просіть розповісти. Просто згодний з висловом: «Хороший твір не той, де немає що додати, а той – де немає що прибрати». Тому хороший анекдот повинен не просто мати певну мораль, але і бути лаконічним, дотепним, мати несподівану кінцівку. Якщо з перших рядків зрозуміло, якою буде відповідь, то це вже нецікаво.
– Анекдоти, взагалі-то, можна вважати окремою формою ідеології… Оскільки Ви тепер заступник губернатора з гуманітарних питань, то почасти відповідаєте і за ідеологію… Але ж після розвалу СРСР у нас поки що так і не склалася культура національної ідеї… І багато дослідників на це скаржаться: мовляв, крім грошей, народу потрібні самосвідомість, національна гордість тощо.
– Після того, як розвалилася радянська ідеологія, цей вакуум необхідно було чимось заповнити. Але за умов ринкової системи, що розвивається, (причому не цивілізованої, а так званого «дикого ринку»), ці питання відійшли навіть не на другий, а на десятий план. Тому зараз одне з першочергових завдань влади – спробувати хоча б концептуально сформулювати цю ідею, виховувати її у підростаючого покоління.
У кожної людини є місце, де вона народилася, почала говорити і ходити, де живуть її батьки. Місця, з якими пов'язані спогади про її дитинство і юність, перше кохання, народження дітей. Іноді я чую фрази, що під час Великої Вітчизняної люди воювали за ідею, а якби раптом щось сталося – за кого б ми воювали сьогодні? Та, загалом за ту ж землю, на якій ми народилися і виросли, на якій поховані наші предки.
– Я так гадаю, що, крім концептуальних питань, у Вас зараз і чисто практичних питань вистачає…
– Гуманітарна сфера у нас завжди була однією з найпроблемніших, завжди фінансувалася за залишковим принципом. А на нинішньому етапі (у зв'язку з тими подіями, що відбуваються в країні), вона проблемна подвійно. Який би напрям ми не взяли – освіта, медицина, культура, – проблеми скрізь схожі: недостатнє фінансування, недостатність бюджетних коштів. Є і кадрові проблеми: досвідчені фахівці ідуть у комерцію, туди, де платять зарплату. А молоді не поспішають заповнювати цю прогалину. Ніхто не рветься у школи, де немає гідної оплати праці. Додамо до цього погане матеріально-технічне забезпечення тих же шкіл, закладів охорони здоров'я і культури. Проблем – безліч…
– Є шанс у них потонути? Чи, хто боїться – той не плаває?
– Мабуть, так. До того ж, аналізуючи єдину проблему, завжди починаєш виділяти у ній якісь блоки і ще дрібніші первинні складові. Тому, припустимо, розв’язавши питання матеріально-технічного забезпечення якоїсь школи або районної лікарні, – ми вже внесемо свою частку у розв’язання спільної проблеми.
