Останки Івана Федорова досі не ідентифіковані і лежать у простенькому сейфі львівського музею
Ім'я цієї людини та її справи воістину легендарні. Він стояв біля джерел друкарства в Росії, Україні, Білорусі чотири з половиною століття тому. Його внесок до розвитку освіти і культури на слов'янських землях великий і незаперечний. Тим часом біографічні дані про нього скупі і суперечливі. За висновками одних істориків, Іван Федоров народився на початку 20-х років XVI століття у Москві, за переконанням інших – він старший на десять років і був уродженцем західної частини Білорусії або України. Зокрема, дослідники мають у своєму розпорядженні дані про те, що майстер книжкових справ зареєстрований у 1573 році в будинку № 6 по вулиці Краківській у Львові під прізвищем Федорович.
Шлях першодрукаря до Львова, який став його останнім життєвим пристановищем, був дуже тернистим, хоча спочатку до нього прихильно ставився сам Іван Грозний. 19 квітня 1563 року цар відвідав кремлівську Гостунську церкву і привітав диякона Федорова, який відкрив у ній друкарню, та з вірним помічником Петром Мстиславцем того ж дня розпочав набирання сторінок «Апостола».
Книга, що вийшла в березні 1564 року, була на ті часи надзвичайним явищем. Барвисті літери-ініціали на початку глав, 48 заставок-малюнків, видрукуваних з гравірувальних дощок, ошатна шрифтова в'язь, мистецьки виконаний фронтиспис з зображенням євангеліста Луки та багато інших справжніх шедеврів викликали захоплення. На такому ж рівні були і два видання «Часослова» у 1565 році, які стали підручниками для всіх, хто прагнув до грамоти.
На жаль, після смерті митрополита Макарія, який підтримував зусилля Федорова, інші церковні ієрархи відмовили першодрукареві у допомозі. Довелося йому з Петром Мстиславцем залишити Москву і вирушити у Литву до гетьмана Григорія Ходкевича, котрий сприяв православній вірі. Там у Заблудові, на території нинішньої Білорусі, з'явилися перші книги «Учительськое Евангелие», «Псалтырь», «Часослов».
Об'єднання Литви з католицькою Польщею, що сталося у 1569 році, принесло першодрукарям неприємності – православні видання стали непотрібними. Тому їхній подальший шлях проліг до Львова. Але і тут вони довго не могли одержати підтримки. У великому «Послесловии» до львівського видання «Апостола» Федоров пізніше написав: «Я обращался ко многим богатым и известным особам. Кланялся, вставал перед ними на колени, падал лицом до земли. Просил и священников обратиться к верующим, чтобы пожертвовали на оборудование типографии. Но ничего не вымолил, не выхлопотал и плакал горькими слезами. А ведь не корысти ради моя просьба. Не о прибыли я пекусь. Готов терпеть любые беды, лишь бы ширить слово Божье, просвещать людей. Выручили меня низшее духовенство и серое мещанство, пожертвовав последние гроши».
Не покладаючись на малограмотних підмайстрів, Федоров сам виконував основну частину робіт з набирання і художнього оформлення книги, тому справа просувалася повільно. Книга вийшла лише через рік. Вражають геральдична композиція з гербом Львова і друкованим знаком майстра, 51 неповторна заставка, 47 кінцівок, 23 буквиці, граціозні шрифти, чорно-червоні кольори сторінок. У передмові і післямові міститься багато цікавого з повсякденного життя львів'ян.
Тираж львівського видання «Апостола» був для 1574 року надзвичайно великий – 3000 примірників. До наших днів збереглося близько 100 цих книг, які стали першими в історії українського друкування.
Завершивши титанічну працю, Федорович (саме під таким прізвищем знали його місцеві жителі) незабаром взявся за набирання першого на слов'янських землях «Букваря», завершивши його через рік.
Потім першодрукар повторив свій подвиг в Острозі, який тоді називали «українськими Афінами». У створеній тут князем Костянтином Острозьким друкарні Федоров спочатку надрукував перші дві частини Біблії – «Новый завет» і «Псалтырь», після чого і всю Біблію – том у 1256 сторінок! Услід побачив світ ще багатший у поліграфічному виконанні «Апостол». Шість різних шрифтів, друкування у дві фарби, оригінальні заставки і буквиці – все це свідчило про дуже високий професіоналізм майстра.
Повернувшись до Львова на початку 1582 року, Іван Федоров мав намір розширити видавничу справу, випустити нові книги. Але коштів не було. Через борги на майно першодрукаря наклали арешт. Остаточно підкосила його хвороба. У грудні 1583 року він помер і був похований біля Онуфріївської православної церкви, у службових приміщеннях якої розташовувалася друкарня. На його могилі було установлено скромний пам'ятник.
Проте це місце упокоєння не стало для Федорова останнім через складну круговерть подальших подій на заході України.
– У 1777 році імператор Иосип ІІ (Львів тоді входив до складу Австро-Угорщини) видав декрет, зобов'язавши перенести у приміщення всі надгробки, що мають історичну цінність, щоб вони не руйнувалися від дощу, сонця і вітру, – розповідає завідувачка Музею мистецтва древньої української книги у Львові Лариса Спаська. – Так невеликий монумент з могили першодрукаря опинився у церкві, а його останки перепоховали, оскільки цвинтар заважав забудові території. Але де саме – документальних підтверджень немає.
Найбільш вірогідною визнається версія, що спочатку Іван Федоров був перепохований біля вівтаря Богородиці, а потім – у стіні церкви. До такого висновку дійшли археологи, які провадили розкопки в 1975 році перед відкриттям в одному з приміщень храму музею першодрукаря. Їхню думку деякою мірою було підкріплено двома експертизами. Медики установили: у знайдених кістах міститься метал, що характерно для людей, які довго працювали зі шрифтами.
Тоді ж з'ясувалося, що поруч з чоловіком приблизно 70 років (саме в такому віці і помер Федоров) похований ще один – 25-річний. Це цілком збігалося з розрізненими за часом свідченнями священиків про те, що тут також знайшов спочинок син першодрукаря Іван, який загинув через рік після смерті батька.
На жаль, дослідження на цьому закінчилися, і виявлені останки пролежали в залізних ящиках до 1990 року, коли музей було переведено до нового будинку. Тут сталася лише одна зміна, яка нічого не означала – останки переклали з ящиків до сейфу.
Минуло ще 15 років, поки про них згадали. У 2005 році до Львова приїхали старший науковий співробітник музею антропології Московського держуніверситету Денис Пежемський і науковий співробітник інституту археології Академії наук України Ганна Кожак.
– Вони працювали у нас два тижні за власною ініціативою і за свій рахунок, – говорить Лариса Спаська, – тому не змогли провести генетичну експертизу, у якій з'явилася гостра потреба.
Ще б пак! Учені визначили, що у сейфі зберігаються останки чотирьох людей – двох чоловіків, жінки 25-30 років і дитини. Це стало сенсацією й означало одне: ніхто раніше серйозно не вивчав навіть те, що знайдено, хоча йшлося про відому історичну особистість, а також про родичів Федорова.
Швидше за все, поруч з батьком і сином трохи пізніше були поховані невістка першодрукаря та його онук. Така думка вчених-подвижників, які не одержали жодної копійки на те, щоб довести до кінця розпочаті дослідження. Але ж і сума, яка була потрібна, аж ніяк не астрономічна – всього дві тисячі доларів.
Можливо, хоч зараз щось зрушилося, змінилося? Нічого! Більше того – вчені одержали публічний осуд від міської влади.
– Археологічні дослідження – це їхній безпосередній обов'язок, – заявив заступник мера Львова з питань культури Василь Косів. – Кому, як не їм самим, виявляти ініціативу, шукати гроші для подібних робіт.
Ось і виходить, що й у 2007 році до останків, які лежать у сейфі, нікому діла немає. Співробітники музею хотіли б поховати їх по-християнському, але мучить совість. Адже доти, доки ідентифікація не проведена належним чином, залишаються сумніви: кого ж саме буде поховано?
