Цього року минає 195 років від початку і завершення франко-російської війни 1812 року, відомої нам за підручниками з історії ще як Вітчизняна війна. Помітну роль у цій війні відігравали українські воїни і, зокрема, українське козацтво.
Це лише на перший погляд здається, що у протистоянні двох імперій, Російської і Французької, роль і значення України і, зокрема, українського козацтва, повинні розглядатися лише в контексті того історичного факту, що на той час Україна була частиною Російської імперії, та що значна частина російської армії складалася з українців і зокрема, з українського козацтва, а бойові дії війни 1812 року зачепили лише окремі, побузькі (Західного Бугу) українські етнічні території. Насправді ж усе виглядало значно складніше.
Передусім, російський похід Наполеона не слід вмотивовувати лише імперськими амбіціями Наполеона та прагненням заволодіти російськими територіями, як це іноді подавалося в російській, особливо в радянській, історіографії. Не треба забувати, що, з ініціативи Катерини ІІ, яка ненавиділа французьку революцію і побоювалася її, Росія поставала в іпостасі найнепримиреннішого ворога цієї революції, одного з організаторів інтервенції проти неї і покровителя французької опозиції. Тож, утверджуючись при владі, Наполеон Бонапарт добре розумів, що війна з Росією неминуча, і що, допоки в Росії існує деспотичний, як він вважав, режим, доти сама ця країна слугуватиме оплотом усіх антифранцузьких та антиреспубліканських, антидемократичних сил у Європі.
Ми не будемо зараз обговорювати правомірність визначення “демократизму” французької революції, однієї з найжорстокіших і найкривавіших революцій у світовій історії; як не будемо порівнювати та співставляти демократизм і республіканізм імперської Франції з деспотизмом та кріпацьким монархізмом імперської Росії. Це тема іншої публікації, іншої розмови. А поки що для нас важливо що, готуючись до цієї війни, Наполеон, його урядовці, ідеологи французької революції виявляли сталий і цілеспрямований інтерес до України і козацтва. Наполеон особисто цікавився історією України, а також історією, бойовим мистецтвом і традиціями її козацтва. Мало хто знає в Україні (крім, звичайно, вузького кола фахівців), що в інструкції, яку Комітет громадського порятунку, що діяв у Франції в часи Якобінської диктатури, розіслав своїм дипломатичним представникам та агентам впливу в Росії, Україні і Польщі, про український народ мовилося: “Цей войовничий, колись вільний народ поневолив цар Петро. Необхідно відродити в цього народу прагнення до свободи, щоб він міг скинути ярмо, під яким стогне, і щоб дерево свободи розквітло в Києві”. І висновок, до якого доходили автори цієї інструкції, теж був категоричним: “Щоб вести цю війну (тобто війну з Росією), необхідно підтримувати Польщу, донських козаків і Україну”.
В 1804 році, ще за вісім років до вторгнення в межі Російської імперії, спеціальний дипломатичний кур’єр доставив з Петербурга до Парижа секретний пакет, адресований особисто імператору Наполеону. У ньому містилося близько сотні сторінок спеціальної історичної довідки, яку, за наказом Бонапарта, було підготовлено французьким аташе в Росії Бургуеном. Вся ця довідка присвячувалася аналізові природних ресурсів, економічного стану України, історії Запорізької Січі і тогочасного українського козацтва. При цьому увага Наполеона та ділових кіл Франції акцентувалася на необхідності прямих торговельних зв’язків з Україною.
Безсумнівний інтерес для нас становить і той факт, що в 1805 році в Парижі стала популярною книга барона Антуана “Історичний нарис комерції та навігації на Чорному морі”, яку Наполеон читав з великим інтересом, і яка мала позитивні відгуки в паризькій пресі. Нагадаю, що цей інтерес до комерційних можливостей Чорного моря співпадав з подібним інтересом до цього моря та його портів Російської імперії, і, зокрема, з посиленою розбудовою морських портів та портових складів у Феодосії, Херсоні та Одесі.
Ще одна цікава деталь: напередодні Бородинської битви серед інших важливих документів та всіляких державних паперів, ад’ютант передав Наполеонові щойно привезену з Парижа першу коректуру (зверніть увагу: ще тільки коректуру!) книжки Шарля Лезюра “Історія козаків”, майже цілковито присвяченої історії Запорізької Січі та розвиткові, способові життя і військовій тактиці українського козацтва. Відомо, що саме ця книжка, поряд із працею Вольтера “Історія Карла ХІІ”, в якій теж чимало сторінок було відведено українському козацтву в часи гетьманів І. Мазепи та П. Орлика, стала настільною книжкою під час перебування Бонапарта в Москві. До речі, побачила світ ця книга вже в 1813 році, коли російський похід Наполеона завершився поразкою; а в 1814 році вона була видрукована у двох томах, під назвою “Історія козаків, зі вступом або оглядом народів, що населяли країну козаків до татарської навали”. Досить відомим був у цей час у Франції і нарис Н. Леклерка “Історія козаків з обох берегів Бористена”, цікава вже хоча б тим, що автор її, Н. Леклерк, свого часу був особистим, домашнім, лікарем українського гетьмана К. Розумовського, і використовував він матеріали, запозичені з канцелярії гетьмана, з Літопису Граб’янки, “Короткого опису Малоросії” та інших, досить достовірних і грунтовних джерел.
Існують відомості, що коли, після перемоги французьких військ над військами Прусії і Росії, полки Наполеона увійшли до Польщі, в якій більшість дворянства негайно перейшла на його бік, туди ж прибув і наполеонівський міністр Талейран, який, крім усього іншого, вивчав можливість розбурхування антиросійського повстання в Україні. Зберігся його лист до Парижа, датований 9 березня 1807 року, в якому він писав: “Головна сила повстання – у Київській провінції, в козаках. Але вони ще неозброєні. Виступ може підтримати міліція краю, яка є досить чисельною і складається переважно з руських (читай “українських”) селян”. До речі, під міліцією Талейран, очевидно, мав на увазі, передусім, надвірних козаків, які забезпечували охорону і порядок у маєтностях великих магнатів.
Проте плани Бонапарта, Талейрана та їх військових і цивільних чиновників на збурення повстання в Україні не здійснилися. Одна з причин цього, очевидно, полягає в тому, що наступ наполеонівських військ проходив по території Білорусії, і бойові дії майже не торкнулися українських козацьких територій. Крім того, переважна більшість козацьких нащадків в Україні сприйняла появу французьких військ у межах Російської імперії і як агресію проти України, як загрозу її територіальній цілісності (в межах тодішніх етнічних територій) та безпеки. Нагадаю, що в цей час взаємини між українським козацтвом і російським імперським урядом були дуже складними. В 1775 році, за наказом російської імператриці Катерини ІІ на Запорізьку Січ несподівано напали 66-тисячний корпус генерала, князя Прозоровського, які мали на озброєнні 50 гармат. Крім того, в нападі брав участь великий загін донських козаків, що свідчило про те, що удар імператриці був націлений на знищення не козацтва взагалі, а саме українського козацтва. Після знищення Січі, значна частина запорожців переселилася на територію між Південним Бугом і Дунаєм і виступала як союзниця турків. І ті козаки, які пішли на турецькі землі, і ті, що залишилися в Україні, ненавиділи царський режим і ладні були повстати. Досить сказати, що російська влада протримала в підземеллі на Соловках останнього кошового отамана Січі Петра Калнишевського з 1775 по 1801 рік, де він і вмер у віці 112 років.
Всі ці обставини і мали намір використати Наполеон та його ідеологи. І ще невідомо, як би склалася ситуація в Україні, якби Бонапарт повів свою армію через її землі. До речі, на початок Вітчизняної війни в Україні узаконено діяло лише одне козацтво – Бузьке, яке на літо 1812 року налічувало 9,5 тисячи шабель і розташовувалося на території Херсонської губернії, до складу якої входила і значна частина теперішньої Одещини.
По-справжньому, ж Російська імперія згадала про українських козаків, одразу по тому, як 24 червня 1812 року війська Наполеона увійшли на територію імперії. Вже 25 червня імператор Олександр І своїм рескриптом на ім’я малоросійського генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського зобов’язав його формувати козацькі полки на території Полтавської і Чернігівської губерній. “Князь Яков Іванович, – писав імператор, – Известное ваше усердие и ревность ко всему, что нужно для блага и защиты отечества, побуждают меня возложить на вас попечение о сформировании казачьих полков в губерниях, начальству вашему вверенных, и об оных, по мере готовности, в Калугу и Тулу отправлении. Вы можете в сем случае соображаться с настоящими надобностями, зная, сколько нужно умножение числа войск против неприятеля многочисленного и сильного. Сие формирование может заменить Малороссии обыкновенный рекрутский набор, в прочих губерниях к осени приготовляемый. Отечество, в надежде на вашу деятельность, ожидает от вас сей немаловажной услуги... Александр. Главная квартира, г. Бельмонт, июня 25 дня 1812 года».
Генерал-губернатор України розумів, що налагодити нормальні взаємини з козацькими родами буде непросто, а тому 10 липня він звертається до земських комісарів та “найближчих начальників козачого стану” з відозвою, в якій, закликаючи українське козацтво піднятися на захист імперії, перелічує низку умов, на яких має відбуватися ця служба, та привілеїв тим, хто запишеться добровольцем: “...Я при сем случае, – читаємо в цій відозві, – имею всему здесь казачьему состоянию объявить, что тем снаряжением избавляются они не токмо первого рекрутского набора, но, по миновении в тех полках надобности, все они распустятся в домы свои, но останутся принадлежащими Украинскому войску, и по первому востребованию обязаны опять явиться на службу и составить свои полки. Офицеры же пользуются содержанием и всеми по службе правами, уланским офицерам присвоенными: они имеют установленную форму по полкам, они считаются на службе даже в то время, когда полки распустятся, ибо тогда будет их обязанностью иметь полное сведение о состоянии и занятии. Таковое сих полков устройство столь близко похоже с древним состоянием малороссийских воинов, что нет сомнения, что здешнее козачье общество предоставит одним избранным пользоваться и польстится употребить случай, чтобы доказать многочисленной формировкой, что они все достойны получить навсегда право составлять из себя защиту, и служить не по очереди рекрутской, а по усердию к царю и ревности к ремеслу...»
Цікаво зауважити, що в козаки могли записуватися, “невзирая ни на лета, ни на рост, ни на маловажные телесные недостатки, но с единственным наблюдением сил и способности к службе сего рода”. Ще одна деталь: як і належало козакам, кожен з добровольців мав з’явитися з комплектом власного одягу, на власному коні, з власним походним спорядженням і власною зброєю. Тією ж зброєю, якої не вистачатиме, козаків мали озброювати з державних арсеналів, в тому числі з арсенальських складів, що знаходилися в Одесі. Так само кожному козакові було видано порох і патрони, і, звичайно ж, усім зарахованим у полки почали видавати платню, провіант і фураж для коней.
Одним із перших на заклик імператора та малоросійського генерал-губернатора відгукнувся... Іван Котляревський. Так-так, той самий Котляревський, який став згодом класиком української літератури і відомий нам передусім за своєю безсмертною “Енеїдою”. Зберігся його лист, направлений 12 серпня 1812 року з села Горошиного на Полтавщині генерал-губернатору Лобанову-Ростовському, про те, що він почав формувати козацький полк. Ось його фрагмент: “...По препоручности вашего сиятельства, 10 числа сего месяца начал я прием казаков к сформированию 5 казачьего полка, но по медленному сначала доставлению казаков, не так успешно делается, как бы хотелось. Впрочем, люди, принятые мною, хороши, стариков нет и очень молодых мало; большею частью поступают в казаки с удовольствием, охотностью и без малейшего уныния; все с пиками и саблями, но много есть сабель из кос переделанных; есть с ружьями и пистолетами, но сие оружие в посредственной исправности. Лошади небольшие, но к службе годные, одеяние все новое, но надобно будет привесть в единообразие; в одних шапках не соблюдена мера... Все силы употреблю, чтобы оправдать доверенность вашего сиятельства... Иван Котляревский».
До речі, зберігся цей лист завдяки тому, що в червні 1905 року його було опубліковано в журналі “Киевская старина”.
А чи було створено цей полк? Так, було. Про це свідчить другий лист, опублікований в уже названому числі “Киевской старины”. “Наконец, – писав Котляревський генерал-губернаторові, – конный козачий полк сформирован, одних только офицеров и унтер-офицеров недостаток. Люди в полку очень хороши, лошади лучше посредственных, амуниции хлопочу с отдатчиками, чтобы были в исправности; равно уравниваю шапки, полукафтаны и пики, коих одни древки без железа будут в 4 аршина; недоимки в людях и лошадях скоро не будет никакой». Тобто, як бачимо, полк уже готовий був до боїв.
(Закінчення буде)
