Спочатку наша розмова із Павлом Степановичем ШЕСТОПАЛЮКОМ, головою Фрунзівської райради, проходила у мінорній тональності. І це зрозуміло – проблем, зокрема й тих, що одразу не розв’язати, у районі вистачає...
– Павле Степановичу, не можу не поставити найактуальніше зараз запитання: як вплинули на ситуацію у сільському господарстві району нинішні умови погоди?
– Двадцять відсотків площ, засіяних яровими, не збиралися ані у фермерських господарствах, ані у сільгосппідприємствах. Урожайність, таким чином, у нас виходить в межах 14 центнерів з гектара. Для порівняння: за сприятливих часів середня врожайність по району від 25 до 30 центнерів. Постраждали, переважно, пшениця, горох, ячмінь, овес. На жаль, із пізніми культурами не краще – кукурудза, соняшник, буряк, соя, гречка просто висихають на корені. Як і з овочами – без поливу ані капусти немає, ані помідорів, цибуля вигоріла, про коренеплоди й говорити нема чого. Штучного зрошення в нас немає, водойми висохли, й напоїти корів – проблема. Що стосується тваринництва, то й в господарствах, і в селах йде скидання поголів'я: люди здають корів, бичків. Мало того, що немає врожаю зернофуражних культур – немає й сіна, проблема із соломою. Ось і вирізають худобу...
– Як же усе це позначиться на людях? Чи можуть вони розраховувати на допомогу держави?
– Так, обіцяють, що буде компенсація, що забезпечать насінням, яке збираються завезти із Вінницької області. Але ми зволіли б обійтися тим, що є на місцях, – насіння має бути районоване, перевірене. Частина фермерів відмовляється від землі, яку вони орендують у селищних та сільських рад. Йде скидання землі... Ситуація досить серйозна. Коли говорять, що в Одеській області не все так погано, я не погоджуюся, – в усякому разі, що стосується нашого району.
– Якість життя, як відомо, оцінюється за декількома основними параметрами: водопостачання та газифікація, опалення й стан доріг, забезпеченість роботою та товарами першої необхідності...
– У 2006 році – і це заслуга депутатів районної ради – сімдесят відсотків коштів ми направили на забезпечення водою сільського населення, і на території восьми сільрад відновили водопостачання. По п'ять, сім років не працювали свердловини, вежі стояли занедбаними, все устаткування розікрали. Сьогодні в деяких селах навіть по дві свердловини запустили. І за підтримки обласної ради, яка ще у чотирьох селищних та сільських радах допомогла у цьому питанні, ми в центральних садибах людей водою забезпечили. Що стосується газу, то він є у чотирьох населених пунктах. Цього, безумовно, мало і в найближчих планах у нас газифікувати ще два села – Глибокий Яр та Мар’янівку. Хочемо підключити їх до гілки, що тягнеться на Красні Окни. Працюємо над цим разом із головою Красноокнянської райради і, гадаю, знайдемо спільну мову.
– Проблема – у технічній стороні питання чи недостатньому фінансуванні?
– У фінансуванні... Якщо в 2005 році на газифікацію області було виділено 25 мільйонів гривень, то у 2007-му – 5. Мешканці беруть на себе оплату газопроводу, який йде по селу і в будинки. Бажаючих багато, і лише через брак коштів усе гальмується.
– Тобто, переважна більшість населення опалює свої будинки традиційним способом...
– Так, із вугіллям та дровами проблем немає. Соціально незахищена частина населення одержує допомогу. Для вчителів – тонна вугілля безкоштовно, для учасників війни – півтонни. Є відомчі пільги – для залізничників, колгоспників-пенсіонерів. Люди, які здали землю в оренду пайовикам та уклали договори, одержують від орендаря, окрім зерна, півтонни вугілля. Є в нас трохи лісу, лісопосадки. Лісництво пропонує дрова по 57 гривень за складометр. Окрім цього, на прохання райради вони щороку виділяють безкоштовно від 50 до 100 складометрів дров для пільгових категорій населення. Найбільші школи – у Фрунзівці, Затишші, Перехрестовому – газифіковано, інші забезпечено вугіллям на шістдесят відсотків. Чому не на сто? Як відомо, заготовлювати про запас багато вугілля не можна, – якщо воно полежить півроку, розпочинається процес органічного горіння. Не залишаться без тепла й інші соціальні об'єкти – заклади охорони здоров'я, культури.
– Напевно, у вас, як і усюди, розвивається приватне підприємництво, торгівля?
– Із цим проблем немає, але перспективи в торгівлі є там, де люди платоспроможні. У райцентрі це можливо, тому що тут бюджетні організації, люди одержують стабільну зарплату. А в селах набагато складніше. Є вимираючі села, де три-чотири будинки. Навіть у великому селі Василівка – сорок вісім порожніх будинків. Роботи немає, люди виїжджають на заробітки до Одеси, Котовська, Роздільної. І не лише молодь. Ким ми забезпечені, так це вчителями. При цьому, не вистачає лікарів, інженерів, агрономів. Це пов'язано з відсутністю і житла, і з умовами роботи – ніхто не хоче їхати до села, де немає газу. У нас є ПТУ, але ті, хто його закінчив, навіть за фахом «тракторист», їдуть до міста. Не повертаються хлопці й після армії.
– Ми не говорили ще про стан доріг...
– З дорогами біда. Є населені пункти, віддалені на 40 км від центру. І дороги в такому стані, що для ремонту потрібні дуже великі гроші. Минулого року побудували дорогу на Нову Григорівку, але, переважно, провадимо ямкові ремонти. Зі сполученням між центральними садибами, – там, де дороги із твердим покриттям, проблем немає. Не проблема й автобусне сполучення із Одесою, є електричка. А з дорогами ще ось яка історія... Понад десять років тому було ухвалено програму щодо будівництва доріг. За цей час вона дещо втратила свою актуальність, але виходить, що програма – це така «машина», яку зупинити не можна. Ось і збиралися будувати дорогу до села, де зараз мешкають кілька людей. Ми просили спрямувати ці кошти на інший об'єкт, але нам відмовили, і гроші з району забрали. Але навіщо ж будувати дорогу до села, що зникає, – по суті, дорогу в нікуди?..
– Павле Степановичу, що могло б по-справжньому вдихнути життя в район?
– На місцевому рівні це зробити неможливо. Має бути державна комплексна програма з розвитку села, яка охоплювала б і соціальну інфраструктуру, й сільське господарство.
– А чи можна говорити про інвестиційну привабливість Фрунзівського району?
– Наш район дотаційний, ми лише 3 мільйони із 29 заробляємо самі. Усі надходження до районного бюджету йдуть від землі, за рахунок орендної плати, податку на прибуток, і цього року їх буде менше, – якщо не видаються людям паї, податок на прибуток зменшиться. Промислових підприємств у нас два – молокозавод та друкарня, планово-збиткова.
Молокозавод свого часу себе скомпрометував – люди здавали молоко, а з ними не розрахувалися. Тепер там потроху налаштовують виробництво, повертаються до цивілізованих відносин між здавачами та приймальниками молока. Є в нас хлібозавод, невеличкі підприємства, які займаються виготовленням пластикових вікон. Було велике підприємство «Нептун», його викупили турки з метою перепрофілювати на випуск пластмасових виробів. Планували створити двісті робочих місць, але роботи по цьому об'єкту поки що не провадяться.
У нас є чим зацікавити потенційних інвесторів – в районі великі запаси глини високої якості для виготовлення цегли, черепиці. Але район, поклавши руку на серце, не дуже привабливий з тієї причини, що розташований далеко від Одеси. Якщо виготовляти ту ж цеглу, то вигідно везти її до Одеси, де добрий попит, а це – великі транспортні витрати. Ми всім, хто захотів би вкласти кошти у Фрунзівський район, готові надати пільги, створити сприятливі умови для роботи, але поки що бажаючих немає.
– Досить похмура картина виходить. Не може бути, щоб у вас не було досягнень...
– Досягнення – це щось особливе... А ось позитивні зрушення у нас є. Газифіковано лікарню, за рахунок районного бюджету зроблено ремонт опалення у пологовому будинку та дитячому відділенні. Із обласного бюджету виділено кошти на ремонт та газифікацію Будинку культури у Затишші. Якщо в 2006-му ми взяли напрям на забезпечення водою, то цього року більшість коштів, розподілюваних із районного бюджету, пішли на ремонт будинків культури та сільських клубів. Депутати підтримали спорудження в парку пам'ятника афганцям. На наступній сесії депутати заслухають мій звіт. У нас такий порядок – кожен сільський голова звітує перед виборцями про те, що зробив за рік.
У нас репрезентовано дев'ять партій і більшості немає. Депутати розуміють, що партія партією, а питання треба вирішувати спільно. Мені симпатичні усі люди, які намагаються щось робити, незалежно від партійної приналежності.
– Павле Степановичу, Ви можете поділитися своїм «досвідом голови»?
– Він у мене невеликий. Двадцять років я працював заступником голови колгоспу, потім створив своє підприємство і п'ять років був директором. І ось обрали головою райради... Моя робота – це робота депутатського корпусу. У нас активно працюють комісії, які ніколи не працювали – бюджетна, аграрна. Ми впровадили таку практику: оскільки вибори проходили за партійними списками і деякі села залишилися без своїх депутатів, за кожною сільрадою закріплено депутата. Кожної останньої середи місяця ми провадимо «єдиний день депутата». Виїжджаємо на місця, аналізуємо звіти депутатів, розглядаємо найнасущніші питання: підготовку до зими, забезпечення питною водою...
І знаєте, зараз зменшився потік людей до району зі скаргами. Вони знають, що їхні питання на контролі, у депутатів постійний зв'язок із сільрадами. Сьогодні кожен депутат може показати себе саме як депутат. Активно діє, наприклад, Ігор Миколайович Мартинюк у Павлівці. За його допомогою багато питань вирішили – із амбулаторією, церквою, спортмайданчиком. Не всі ще депутати, звичайно, такі, але головне, що вони є – приходять із ідеями, намагаються щось зробити. І від цього виграють люди.
