«Нам з керівником дуже пощастило,» – так кажуть співробітники Тарутинської центральної районної лікарні вищої категорії про Михайла Петровича Бартка. Він очолює її 22 роки і вважає, що можна було б значно поліпшити охорону здоров’я, якби всі гілки влади повернулися до неї лицем. Цю думку він, до речі, висловив голові обласної ради Миколі Скорику під час його недавньої робочої поїздки до Тарутинського району. Сьогодні проблема – кому завтра лікувати людей на селі – набуває загрозливих обрисів. На цьому тлі викликає повагу те, що Тарутинська ЦРЛ на хорошому рахунку в області, популярна сьогодні серед населення. Тут досить високий рівень і якість обслуговування, стабільний фонд заробітної плати.
– Так, наші лікарі з доплатами, можливо, і непогано одержують, медсестри теж, – сказав на початку нашої розмови Михайло Петрович. – Але ж вони виконують дві-три роботи. І я шукаю будь-яку можливість, щоб підвищити оплату їхньої праці. Найдоступніша – економія. Ми економимо на всьому, на чому тільки можна. Насамперед останні п’ять років у нас все газифіковано. Ми маємо три котельні. Опалення теж на газі, і це вигідніше навіть за його здорожчання. Третій рік ми не використовуємо жодної лампочки розжарення. У нас тільки денне освітлення. Це дає економію електроенергії у п’ять разів.
– Тобто, шкурка вичинки варта?
– Безперечно. У кожному починанні потрібно бачити кінцеву мету і прораховувати, а чи виправдає воно себе? Ну, зекономили, що далі? Можна якось ці кошти, як кажуть, одразу ж і проїсти. Ми ж пустили їх на поліпшення побутових умов. У нас у кожному відділенні тепер упорядковані санпропускники і бойлери. І це – за рахунок економії на тих же лампочках. Більше того, у нас є і своя свердловина. По суті, з комунгоспом ми нічим не пов’язані і від нього не залежимо. Все робимо самі, тому і необгрунтованих витрат коштів немає. Ось ще б на рівні держави привели у легкозрозумілу систему закон про тендери. Нещодавно був у Києві, мріяв потрапити до Азарова. Я б неодмінно поцікавився, хто ж автор цієї тендерної нісенітниці? Але хто б він не був, – тільки від життя відірваний зовсім. А тепер – чергове “нововведення”: з кожним підвищенням цін на бензин ми зобов’язані провадити новий тендер. Причому я, лікар, повинен обгрунтувати це підвищення, виконати цілу серію формальних операцій, перш ніж тендерна комісія вирішить, обгрунтовані наші просьби чи ні. На все це піде днів 45, але бензин потрібен вже зараз. Таке враження, що країна наша некерована. Скрізь – одні перепони. Зате перевірок по дві-три кожного тижня. Але мало кого цікавлять, як живе лікар, скільки одержує, чи вистачає їх у районі...
– До речі, Михайле Петровичу, у вашому районі п’ять амбулаторій. Сьогодні їх всіх передано на баланс сільських рад. Наскільки на краще змінилося їхнє становище? Я так розумію, що сьогодні вони почуваються впевненіше?
– Помиляєтесь. У цих амбулаторіях років по сім вже лікарів немає. – Тільки медсестри, водій. Раніше, коли вони відносилися до нас, їх можна було достатньо завантажити, закріпивши за кожною по кілька сіл, забезпечувати бензином. Я ж сьогодні паперу не маю права їм дати. Ніхто не розв’язує питання підвищення кваліфікації, не виплачують по півроку, а то і року добові, на відрядження. ФАПи, які передавали радам, всі були – телефонізовані, а сьогодні опинилися без телефонів. Хіба це, вибачте за набридле слово, не нонсенс?
– Отже, загострилась проблема кадрів для ФАПів?
– Саме так. У нас три ФАПи взагалі залишилися без персоналу. Назріває ситуація і ще в одному – в селі Красному. Не йдуть люди працювати на 500 гривень, коли у вантажника в Одесі стартова оплата 2,5 тисячі гривень. Але ж медик відповідає за здоров’я тисяч людей, задіяний вдень і вночі. Досить сказати, що він робить сам щеплення населенню. Та у нас лікарям обіцяють підвищити зарплату до 800 гривень, і це треба вважати за щастя?! А в Італії лікар сімейної медицини одержує 7 тисяч євро на місяць...
– Коли ж сталося це зрушення на гірше? Пам’ятаються часи, коли професія лікаря була однією з найпрестижніших, до вузів був конкурс шалений.
– О! Раніше... Раніше приходили з батьками і просили дати направлення до Одеського медінституту. І ми давали – по 20 – 30 на рік. Після – менше, вже 10 –12, а в цьому році – всього три. Але, за великим рахунком, значення це не має вже ніякого: за останні 20 років в район повернулося після інституту не більше трьох-чотирьох чоловік. Власне, і за статистикою, 65 відсотків випускників медвузів лікарями не працюють. А я, до речі, розробив проект договору з тими, кого направляємо на навчання і сподівався – затвердять. Не вийшло, сказали – порушення законодавства про працю і права людини. Отож, маємо те, що маємо, і вже цього літа у нас не було кому працювати у дитячому відділенні, не вистачає медсестер у хірургічному.
– Але ж були вони. Тим більше, що Тарутинська лікарня оснащена, як, можливо, жодна інша районна, сучасним обладнанням. У вас, знаю, навіть два апарати для штучної вентиляції легенів дітей є, суперсучасний рентгенівський апарат, УЗД трипроекційне, нещодавно лакараскоп купили.
– Ми, справді, щороку витрачаємо 200 – 300 тисяч гривень на придбання обладнання і стільки ж – на поточний і капітальний ремонти, до 800 тисяч гривень – на медикаменти. У нас один з найвищих показників в області щодо витрачання коштів на технологічні процеси. А працелюбні медсестри наші виїхали до Італії, Португалії, Іспанії. Там вони доглядають за самотніми старими людьми за 800 – 1000 євро на місяць. Проти 600 гривень, які вони одержували тут, – різниця величезна. Ви, мабуть, читали: із західної України виїздять до Польщі цілими операційними блоками на попередньо домовлене місце роботи, і платять їм по 3-4 тисячі євро на місяць. Надзвичайно принизливо, коли кажуть, що хворий повинен прогодувати лікаря. Мені жаль, що шановні газети “Сегодня”, “Зеркало недели”, “2000” з цинізмом пишуть: найбільші хабарі – в охороні здоров’я. Неправда це! А щодо їх кількості, то воно велике. До чого ж доведений образливо низькою зарплатою знаючий, високопрофесійний лікар, якщо, переступивши через власне самолюбство і гідність, змиряється з роллю прохача.
– А як у Вас, Михайле Петровичу, справи, з цією самою роллю прохача?
– А я ні в кого і нічого не прошу. Принципово. Приїздять до нас з області, Києва, обіцяють допомогу, а одразу, як тільки вийшли за ворота так і забули. Метод подачок, знаєте, завжди був образливим і аморфним. Я завжди розраховую на власні можливості і сили і на чудовий, згуртований колектив. Так, я дуже вимогливий. Але я і роблю для колег все, що можу. Максимум. За 22 роки своєї праці за статтею звільнив лише одного лікаря. А взагалі я мораліст. Ну, і прогнозист свого роду. Все прораховую. У нас 40 тисяч населення і 7400 гривень на їхнє медобслуговування. Як розпорядитися ними з найбільшим ефектом? Ось і аналізую: чи можна якесь відділення чи правильніше буде його закрити?
– Але чи буде це справедливо щодо тих медпрацівників, які опиняться не при ділі? Врешті-решт є ж в області районні лікарні, у яких є, скажімо, психіатричне відділення буквально на кілька ліжок, і нічого. Хоча це – одиниця третього рівня – обласного лікувального закладу.
– А це виправдано? Ми що – структура з безробіття? Якби я переконався, що якесь відділення не виправдає себе, я б його закрив, спочатку працевлаштувавши його працівників. Але в жодному разі не витрачав би 300 – 400 тисяч гривень на рік, по суті, марно. Досить, врешті-решт, орієнтуватися на соціалку, але ж у нашій країні саме так і відбувається. Люди повинні працювати і гідно заробляти, щоб вистачило на все, у тому числі і на лікування. У нашому районі 60 лікарів – набагато нижче за норму. Але якби була б можливість, я б збільшив їх кількість ще на 20, не більше і забезпечив би кожну амбулаторію педіатром і терапевтом. Все. А взагалі – у чому я твердо переконаний, назрілі у сільській медицині проблеми потрібно розв’язувати на рівні держави. Та й час. Час!.
