На недавній ювілей Олександра Ісааковича Тепліша зібралися друзі, син Яків, дочка Алла – спеціально з-за океану прилетіла. За що піднімають келихи у такий день? За буденною логікою діти повинні були побажати: «Вгамуйся, батьку! Адже ж 80 стукнуло. Здоров'ям своїм займайся!». Не сказали. Навпаки, вони завжди заохочували його «дивацтва». Завдяки дітям і близьким людям Олександр Ісаакович випустив п'ять книжок під одною «шапкою» – «Одесса – жемчужина у моря». А нещодавно вийшла шоста – «Одесский вечер». На наших очах народжується унікальне зібрання одеського пісенного і музичного фольклору, єврейських обрядових пісень і танцювальних мелодій, популярних пісень минулих років про наше місто, що має історичне і культурологічне значення. Це зібрання і осібно вже стало частиною нашої історії.
Звук спіймати важче, ніж метелика. Тим більше, звук, який відійшов у Лету. Змило часом шари музичної культури минулого. Відійшов сонм поетів, композиторів, співаків, кожен з яких залишив у ній свою зернинку. Одеса майже забула, що співала колись на весіллях, під які мелодії проводжала в море рибалок, заколисувала діток, танцювала на святах. І забула б геть зовсім, якби не знайшовся самозабутньо закоханий у старі мелодії музикант-любитель. Він не зітхає у бездіяльності про втрачене, а терпляче добуває із забуття «перлинки». І дає їм нове життя – сам і через інших виконавців, надавши їм ноти, тексти і навіть опис фігур різноманітних танців.
Гортаючи збірники, дивуєшся, як Олександр Якович зміг самотужки відшукати музичний ключ до втраченої Одеси.
– Я одержав багату спадщину, – посміхається він, відкриваючи «секрет». – Батько залишив мені свої записи пісень бродячих музикантів-клезмерів, та і я чув їх багато. Він і його брат грали на весіллях по всій рідній Молдаванці. А що таке ці весілля – тільки Бабель міг описати! Батько не одержав музичної освіти, але знав ноти. А любов до музики у нас, мабуть, у крові. Адже мої предки – вихідці з Угорщини, хоча в Одесі наш рід майже з дня її заснування. Чоловіки займалися візництвом. Прадід тримав диліжанс, возив відпочивальників на лимани, до Акерману. Дід і батько були справжніми одеськими биндюжниками. Від артілі «Червоний гужтранс» батько перевозив на своїй «площадці» вантажі з товарної станції до порту і на підприємства. А вечорами грав для людей. Щоправда, траплялася вимушена перерва: батько воював, лежав у госпіталі (про те, що він живий, ми довідалися в евакуації зовсім випадково). А після повернення до Одеси знову взяв в руки трубу. Оркестр «Гужтрансу» був дуже популярним. Давав концерти у Міському саду, на Приморському бульварі, на міських святах. Я з десяти років крутився біля музикантів. Батько навчив мене грати на трубі, але, зізнаюся, я зрадив їй. Все життя не розлучаюся з акордеоном.
Цікаво, що доля Олександра Ісааковича складалася у руслі своєрідних сімейних прихильностей: робота – на транспорті, дозвілля – з музикою. Як і батько, він встиг скуштувати фронтової юшки. У 44-му, повернувшись з матір'ю з евакуації, закінчив залізничне ремісниче училище. І незабаром – перший рейс, кочегаром. Бригада доставляла до лінії фронту техніку і боєприпаси. Під бомбуванням, лагодячи розбиті колії.
А в 47-му пішов служити до армії. Там не могли не використати за призначенням талановитого акордеоніста! В армійському естрадному ансамблі, у полковому духовому оркестрі – майже п'ять років. Там і з’явився потяг Олександра до продовження батьківського захоплення – нотного запису старих мелодій. Спочатку на його прохання робив їх військовий диригент Ян Шалюта, а потім він сам.
Після служби – знову Одеса. Гужовий транспорт разом з биндюжниками вже закінчився. Кінські сили сховалися під капот автомобіля, на який сів акордеоніст. З 57-го по 87-й роки крутив баранку таксі (отож цифра «7» для нього й у цьому значенні ювілейна). Балакучий таксист привертав до себе пасажирів, бувало, що вони наспівували невідомі йому пісні, а він запам'ятовував. Вечорами виступав у клубах, ресторанах, на сімейних вечірках. А, головне, зібрав по автопарках аматорський ансамбль одеських таксистів «Зелений вогник». Сам грав у ньому багато років, поки з відомих причин колектив не розпався. Керував якийсь час цим улюбленим одеситами ансамблем джазовий піаніст і диригент Петро Розенкер. У його обробці Тепліш дав у збірниках знамениту «Ах, Одесса». А сам піаніст записав для Олександра, який не давав йому спокою, свою інтерпретацію напівзабутих шлягерів: «Ужасно шумно в доме Шнеерсона», «Лимончики», «Попурі на теми єврейських весільних пісень», «Купите бублички!».
Ноти просилися стати звуками мелодій. Вони хотіли розлетітися по світу! Справді – не для домашньої гри збирав їх Олександр, а для того, щоб їх згадала і заспівала Одеса. Отож, потрібно видавати! У 95-му році вийшов перший збірник. Музичним редактором його був учасник «Зеленого вогника», кларнетист і композитор Марк Штейнберг. Шість розділів складаються з популярних пісень минулих років і єврейських танцювальних мелодій – фрейлехсів, шерів, оляндр. У передмові до збірника постійний порадник Олександра Ісааковича, чудовий знавець джазу Микола Голощапов звернув увагу на те, що фольклористи збирають матеріал по глухих селах, гірських аулах, але не надають значення тому, що співають у власному дворі. Але ж є така нація – одесити, і є музика – одеська народна. Тепліш помітив. Честь і хвала йому за це!
Один із збірників допоміг підготувати самобутній аранжувальник Євген Танцюра. Він теж залишив Олександру понад двадцять нотних текстів. Наступний збірник, підготовлений при консультації Голощапова, що вийшов у 2000 році, містить понад триста мелодій і текстів! В основному, клезмерські пісні і танці. У колекції 20-років минулого століття особливе місце посідає «Фрейлехс з Відня». Його залишив у подарунок Теплішу керівник Віденського єврейського оркестру Ісаак Лоберан.
П'ятий збірник незвичайний. Автор помістив туди пісні воєнних та післявоєнних років. Він хоче, щоб не стерлися з пам'яті мелодії того страшного, але в той же час священного для ветеранів часу, і щоб їх знали наступні покоління.
Нещодавно побачив світ збірник-довідник «Одесский вечер». Найбільший розділ його – «Пісні Молдаванки», де і народився Олександр. Але майже сорок пісенних і танцювальних мелодій мають куди ширшу географію. Крім «Мясоедовской» та інших «мікрорайонних», тут і «Одесский порт», «На Дерибасовской снимается кино», і менш відомі. В інших розділах – емігрантські пісні, мелодії у старих ритмах, пісні з репертуару Леоніда Утьосова. А танцювальні мелодії – на будь-який смак: чарльстон, блюз, танго, твіст, знову ж шери та оляндри... У цьому випуску, як і в усіх інших, є пісні, написані самим Теплішем на слова одеських авторів.
За 50 років Олександр Іванович записав понад двісті пісень одеських авторів про улюблене місто! Він врятував від забуття своєрідний гумор, легкий смуток, мовний колорит пісень, які були популярні у городян. А всього він зібрав понад тисячу музичних творів про Одесу. Їх повернули в культурний шар і вже використовують.
Сухорлявий, з пустотливим поглядом, пов'язаний чорною банданою, Олександр Ісаакович за поведінкою може зійти за підлітка. Він невтомний. Думає, як би знайти видавця на сьомий збірник. Вже і матеріал підготовлено, і назва є – «Песни моря». Увесь час Тепліш видавав збірники за свій рахунок. Стільки витратив грошей, що міг би купити пристойну квартиру – але ж є межа можливостей.
Поняття патріотизму зараз намагаються витруїти з громадської свідомості. Не вийде! Тому що є і будуть одесити, закохані у свій край – такі, як Олександр Тепліш.
