Однією з примітних особливостей нинішньої виборчої кампанії стало те, що її учасники всі разом проголосили соціальну сферу темою номер один. Можливо, політики справді зрозуміли, що потрібно поліпшувати життя в країні конкретними справами, які люди зможуть побачити і відчути. Можливо, тому ми вже заплутались у різних соціальних ініціативах. Так чи інакше, але проблем у цій сфері справді більше, ніж досягнень. Згадаємо хоча б наболіле питання захисту дитинства. Саме на цю тему ми спілкуємося із заступником голови Одеської облдержадміністрації з соціальних питань, депутатом Одеської обласної ради Андрієм Ткачуком.
– Андрію Леонідовичу, при тому різноманітті соціальних ініціатив чомусь досі залишається поза увагою одна гостра і болюча проблема – дитяча безпритульність. Принаймні, конкретної програми дій щодо її вирішення жодна партія не репрезентувала. Що це: байдужість суспільства, чи політики ще не знають, з якого боку приступитися до цього питання?
– Цілком згоден з думкою, що з усього спектру питань соціальної сфери питання дитячої безпритульності справді чи не найскладніше. Я гадаю, що справа тут не у байдужості суспільства в цілому, а, скоріше, у недостатності тих заходів, які вживаються для розв’язання цієї проблеми. Хоча, можливо, через те, що вона не розв’язувалась протягом багатьох років (буквально з часу розпаду радянської системи і проголошення незалежності України), ми, справді дещо встигли звикнути до цього явища. Але від того, що ми заплющували на це очі, ця проблема сама по собі не зникла, а, навпаки, поглибилася. На мій погляд, питання дитячої безпритульності не можна виривати з контексту питань економічного і соціального добробуту країни в цілому. На жаль, до сьогодні за низкою показників Україну не можна віднести до благополучних у соціальній сфері країн. Однак, мені здається, що лише за останні кілька років справді є певні позитивні зрушення у цьому напрямі, і вже сьогодні у державі формується концепція розв’язання цієї проблеми.
– На Ваш погляд, хто повинен більше опікуватися цією проблемою – держава чи суспільство, приватний капітал?
– Знову ж таки, не слід відділяти державу від суспільства або суспільство від держави. Тому що ті проблеми, які породжують дитячу безпритульність, безперечно, криються в суспільстві. Це неблагополучні сім’ї, це такі, на жаль, розповсюджені соціальні фактори, як алкоголізм, наркоманія, це відсутність або недостатність статевого виховання школярів. Тому, навіть такі позитивні кроки, як припустімо підвищення допомоги при народженні дитини, у таких випадках не допомагають. Тут необхідно прорахувати всі фактори, щоб підвищення народжуваності не перетворилося на своєрідний бізнес, адже такий варіант теж не виключається. Тому розв’язання цієї проблеми повинно бути комплексним. Потрібно підвищувати не лише допомогу при народженні, а й порушувати питання про збільшення щомісячної фінансової допомоги на утримання дитини. Хоча протягом останнього року розмір цієї допомоги був підвищений у кілька разів, але тим не менш він, безумовно, ще залишається недостатнім. Ще одним із пріоритетів роботи у цьому напрямі повинно бути вирішення житлового питання, зокрема шляхом надання безвідсоткових кредитів на будівництво житла багатодітним сім’ям, надання соціального житла.
– Ми живемо в демократичній країні і говоримо, що застосувати до дитини насильство, утримувати її проти волі в інтернатах не можна. Але ж є радянський досвід, коли після революції і громадянської війни, доволі швидко вдалося вирішити проблему дитячої безпритульності, хоча, можливо, не найдемократичнішими методами. Чи такий вже неприйнятний сьогодні для нас цей досвід?
– Я з Вами згоден в тому, що не все було так погано у нас раніше, як прийнято зараз вважати. Не можна заперечувати все лише тому, що ми зараз дивимось на попередні часи з якихось інших ідеологічних позицій. Ця помилка була у свій час характерною для радянської влади, і часто ми повторюємо її сьогодні. Справді, варто використовувати позитивний досвід, який, безперечно, був. Але, безумовно, потрібно вносити корективи з урахуванням сучасних загальнолюдських цінностей, з урахуванням сучасних досягнень у сфері прав людини, зокрема прав дитини. Тому, я не думаю, що перетворити зараз дитячі будинки або інтернати по суті на дитячі тюрми – це вихід з ситуації. Ми повинні запропонувати дитині альтернативу. Якщо вона відчує, що їй краще в інтернаті, ніж на вулиці, я гадаю, вона сама зробить відповідний вибір. Справді, діти іноді втікають з інтернатів, зрозуміло, що не від гарного життя. Хоча є також багато випадків і неодноразового повернення. Пішовши з інтернату, дитина знову повертається туди, тому що відчуває – на вулиці їй все рівно гірше.
– Наскільки ефективною сьогодні є система притулків, шкіл-інтернатів, куди можуть потрапляти діти з вулиці?
– Тут є своя специфіка. Притулок – це тимчасове місце перебування дитини на термін, необхідний для визначення її правового статусу. Законодавець визначає цей строк у 3 місяці. Але на практиці, ми стикаємося з цілою низкою проблем. Досить часто службам у справах неповнолітніх доводиться звертатися до суду з позовом про позбавлення біологічних батьків батьківських прав. Є випадки, коли ці справи розглядаються навіть не місяцями, а рік і більше. Крім того, часто постає необхідність звертання до органів реєстрації актів громадянського стану у випадку відсутності документів про народження дитини. Ще більше складна ситуація, коли ця дитина з сусідніх держав, з тієї ж Молдови. Тоді відповідно йде оформлення документації на міждержавному рівні. І виходить, що замість тимчасового перебування, у нас діти місяцями, а то й роками знаходяться у притулках. Це, звичайно, неправильно. Тому сьогодні основна концепція держави полягає в тому, щоб виділити певні пріоритети у вирішенні подальшої долі таких дітей. Перший з них – це повернення дитини до його рідної біологічної сім’ї, звичайно, якщо для цього існують певні передумови. Якщо це неможливо, вирішується питання про усиновлення дитини, передачу її під опіку або дитячого будинку сімейного типу. І лише, як останній варіант, повинно розглядатися питання про направлення дитини до будинку-інтернату, у тому вигляді, в якому він сьогодні у нас існує. Але інтернати теж необхідно реформувати. Для того, щоб дитина не передавалася із району в район, щоб можна було чітко відслідковувати її долю, інтернати повинні бути створені у кожному районі області, але, звичайно, меншої потужності, ніж зараз.
– Однак основою у розв’язанні даної проблеми повинні стати будинки сімейного типу, чи не так?
– В цілому, безумовно, так. Я, вважаю, що тут робота повинна провадитися за багатьма напрямами. Держава повинна стимулювати, заохочувати усиновлення дітей. На сьогодні це доволі складна процедура, яка потребує доволі тривалого часу і певних зусиль. Людина, яка хоче усиновити дитину, стикається з низкою формальних моментів. Звичайно, що захист прав та інтересів дитини вимагає дотримання і певних формальностей. Але все ж, я вважаю, що певні зміни в цій сфері повинні бути.
– Андрію Леонідовичу, наскільки мені відомо ви співпрацюєте з представниками зарубіжних благодійних організацій, які опікуються проблемами наших дитячих закладів. У чому полягає їхня допомога?
– Справді, нещодавно ми з колегами зустрічались з представниками зарубіжного благодійного фонду. Нас привабило те, що вже сьогодні ця організація здійснила в області низку конкретних заходів, які дозволили покращити умови проживання дітей у притулках. Я гадаю, що нам не слід ховати проблему від іноземних організацій, неправильно відмовлятися від тієї допомоги, яку вони нам сьогодні пропонують. Поки що, я гадаю, передчасно говорити про якусь масштабну співпрацю. Але за результатами цих зустрічей я сподіваюсь, що нам вдасться вибудувати якісь довгострокові взаємовідносини. Проект, який пропонує нам ця організація, передбачає також залучення коштів вітчизняного бізнесу і державних коштів. А залучити бюджетні кошти (будуть це кошти державного бюджету чи місцевого), у нас можливо лише під певну цільову програму. Тому зараз ми займаємося розробкою такої програми, яка б дозволила оформити співпрацю з цими організаціями.
– Щодо українських благодійників, чи звертаються до Вас наприклад бізнесмени, забезпечені люди з пропозиціями допомогти дітям? Чи це для нас поки що лише бажане явище?
– Такі люди у нас в Україні є. Але тут, мені здається, дуже важливо правильно підняти у суспільстві цю проблему і висвітлити її за допомогою тих же засобів масової інформації. Це справді потужний засіб формування громадської думки. Однак сьогодні ЗМІ готові з ранку до ночі говорити про політику, крутити різноманітні ток-шоу, виступи політиків, проводити агітацію за різні політичні сили. Якби десята частина цієї уваги приділялася проблемі безпритульності, я гадаю, що ми б змогли активізувати бізнес. Сьогодні у нас бізнес пройшов період становлення. Є підприємці готові жертвувати кошти, навіть не рекламуючи при цьому себе. Їм потрібно означити той напрям і ті реальні кроки, які можуть принести користь дітям.
– До речі, про роль ЗМІ. Місцеві телеканали свого часу проводили чимало марафонів на підтримку безпритульних дітей. Один з останніх, зокрема, був марафон зі збору коштів на відновлення приймальника-розподільника в районі Центролиту? Яка його доля на сьогодні?
– На жаль, цей заклад не відновлений, і до кінця року він скоріш за все не запрацює. Справа в тому, що цей приймальник перебуває у віданні Міністерства внутрішніх справ України. І фінансування робіт з його відновлення повинно провадитися за рахунок державного бюджету. На зібрані під час телемарафону кошти зараз проводяться першочергові роботи. Але за кошторисною документацією 2006 року об’єм витрат, необхідних для його відновлення, складає більше 4,5 млн грн. Якщо перерахувати на нинішні ціни будівельні матеріали та роботи, то це вже більше 5 млн грн. У місцевому бюджеті таких коштів, звичайно, немає. Керівництво області зверталося з листами і до Міністерства внутрішніх справ, і до Міністерства у справах сім’ї та молоді, але на жаль, поки що говорити про якесь рішення цього питання зарано.
– Повертаючись до питання виплат соціальної допомоги при народженні дитини, хотілося б дізнатися, який реальний стан справ у цій сфері в Одеській області на сьогоднішні день? Чи немає заборгованості, чи вистачає коштів щоб виплачувати ці 8,5 тисячі гривень?
– В Одеській області це питання в цілому успішно вирішується. Допомога по народженню дитини, як правило, виплачується у визначені терміни. Інколи бувають певні складнощі, пов’язані з оформленням документації, що може бути причиню затягування з виплатою допомоги. Але ці випадки мають поодинокий характер. І як тільки подібна інформація надходить до облдержадміністрації, вживаються термінові заходи для усунення порушень.
– І наостанок запитання зі сфери культури. 22 вересня відкривається після ремонту оперний театр. Чи може влада гарантувати, що цей приємний для одеситів захід не буде політизований, тобто використаний в передвиборчому піарі тієї чи іншої партії?
– Я впевнений, що у даному випадку політика нам не завадить. Для міста і регіону в цілому є справою честі, щоб відкриття театру відбулося у визначену дату і в тому вигляді, як це заплановано. Цього року за підтримки Кабінету Міністрів було виділено 53 млн грн, що дало змогу після стількох років, нарешті, завершити реконструкцію. Величезна робота протягом останніх місяців у напрямі своєчасного завершення реконструкції провадиться обласною держадміністрацією. В даний час практично роботи з реконструкції завершено, і вирішуються організаційні питання з урочистостей, проведення гала-концерту тощо. І я не сумніваюся, ця подія – спільна перемога влади і всіх одеситів.
