В Іллічівську відкрита виставка робіт художників міста, присвячена Дню незалежності України. Знайомимо вас з однією з її учасниць – Ларисою Беляєвою.
Якщо вірити твердженню «пиши, якщо не можеш не писати», то воно на сто відсотків відноситься до Лариси. Вона росла не серед мольбертів, де входження дитини в батьківське ремесло природне, а в селі. Там не надають значення подібним «забавам», і повчитися ні в кого. А дівчинка володіла даром бачити красу, розлиту навколо, і переносити її на папір олівцем або шкільними акварельними фарбами. Вона з дитинства знала, що малювання для неї – головне.
Закінчивши Ставропольське художнє училище, Лариса волею долі опинилася спочатку на Далекому Сході, а потім в Іллічівську, де понад два десятки років була викладачем у художній школі. Робота і сімейні обов'язки віднімали увесь час і енергію. Чесно кажучи, вона вже упокорилася з думкою про те, що як художник – не відбулася. Але ніби впертий паросток, що пробиває асфальт, збирало силу і шукало виходу її призначення – діяти. І однієї чудової миті Лариса чорною тушшю на білому аркуші зробила рисунок...
Зараз, через досить тривалий час, став очевидним хист художниці. Її роботи демонструвалися на міських, обласних, республіканських виставках.
…Одні художники більше дотримуються натури, інші зміщують пласти матеріального світу, гіперболізують властивості явищ у прагненні точніше виявити їхню суть. Ларисі Беляєвій, на мій погляд, властивий швидше другий підхід. Ось, наприклад, глибока, загадкова робота «Єгипетські ночі»: три глиняні чаші у вигляді людських голів із холодними виразами облич і порожніх очниць. З них струменіють чи то жіночі коси, чи то води, розливаючись по сухій землі. А над ними – алмази зірок. Автор дає метафору якогось значного явища. Єдності вічного й минущого? Природи й людини? Землі й неба? Метафоричність властива самому мисленню художниці, а нам залишається її зрозуміти й прийняти. Або заперечити, – якщо вона нам далека.
Беляєва постійно експериментує. Їй подобається «грати» із кольором, формою, пробувати себе в різних стилях. Одна з давніх її графічних робіт, «Соняшники», виконана чорною тушшю на білому тлі. Строгість, підкреслена матеріальність, навіть монументальність суцвіть... А недавно я побачила на її мольберті інший соняшник. Написаний олією, багатобарвний. Він немов сонце, від якого розбігаються, дроблячись, промені-пелюстки. Виходить всесвіт, що розширюється, провісник землі й життя. Знову метафора! Лариса може сьогодні написати аквареллю радісні, палаючі грона горобини, а завтра – чорно-білий «Голос із неволі» – страшний символ творчої несвободи.
Творчість цієї художниці відкрила мені світ, який я не помічала. Думаю, не тільки я. Як швидко і байдуже сковзаємо ми поглядом по землі, по зростаючих на ній травах і деревах, птахах і рибах, хмарах, що біжать! А природа набагато різноманітніша і багата. Лариса розуміє це і, головне, бачить. Вона пильно і з любов'ю вдивляється в глибини землі, води, небес, і їй відкривається потаємне. Художниця немов установлює перед нами збільшувальне скло і показує красу дивовижних маленьких творінь природи. Її сприйняття того, що плазує і плаває, нагадує платонівське: давньогрецький філософ визнавав прекрасним те, що в досконалості відповідає своїм функціям. У графічній роботі «Весняна рептилія» серед папоротей, що звиваються, вперто рухається до своєї мети дивне земноводне, прямо-таки бронтозавр. За шкірними складками ховаються тугі м’язи, пера вздовж хребта войовничо стобурчаться. Не ставай у нього на дорозі! Незвичайно миле створіння із циклу «Літні враження»: немов жінка, що ховає тіло у твердий панцир. Утіленням мудрості здається черепаха з великими сумними очима. Про неї, намальовану, точно сказала Світлана Полініна, вірші якої ілюструвала Лариса:
Из параллельного в обыденный
Мир, побеждая чувство страха,
В один из дней в час предобеденный
Из моря вышла черепаха.
Саме так, прибульцями з інших світів, але які мають право на земне життя, представляє художниця своїх улюбленців. Більше того, вона бачить крізь землю. Там, виявляється, теж йде безперестанний рух живих сутностей. У кавовому зерні, обплутаному мереживом кореневищ, можна розглянути зібгану калачиком дівчинку, що чекає своєї години, щоб розпрямитися. Пухка біляста істота вже підняла пласт землі і готова стати пшеничним колосом... Перехід із живого в неживе і назад, їхня відносність – одна з близьких Ларисі образних систем. Вона нагадує манеру всесвітньо відомого графіка Моріса Ешера. А вишуканість і філігранність малюнка зближають її з графіками початку минулого століття. Але, навчаючись в майстрів, вона оберігає свою індивідуальність.
За складом мислення і художніми уподобаннями Беляєва – графік, хоча останнім часом займається і живописом. Їй ближчий лаконізм виразних засобів – тільки колір паперу, контурна лінія, штрих, пляма. Їхня взаємодія стирає грань між площиною й об’ємом. Виразні засоби графіки величезні. Єдність і боротьба чорного й білого можуть передати і тонкість колірних співвідношень, і гротескну контрастність форм. Цей вид образотворчого мистецтва має дуже багаті традиції. Беляєва належить до тих майстрів, що розвивають їх, хоча на арт-ринку графіка, на жаль, зараз мало затребувана.
Художниця успішно освоює різні техніки, зокрема, і таку складну, як офорт. Вона любить, створивши аквареллю колірне тло, тушшю прорисовувати деталі з ювелірною тонкістю. А якщо користується кольором, то він вражає багатством відтінків. Мушля – від молочно-білого крізь рожевість, помаранчовість – до коричневого. Риба – перлово-сіра, болотно-зелена, мерехтлива... Естетично досконале і так пристосоване до своєї стихії живе!
Один із по-філософському глибоких аркушів Лариси називається «Невипита чаша». Так можна позначити і творчість іллічівської художниці, кредо якої: «Від роботи до роботи потрібно рости».
