Резонанс: точка зору ІНІЦІАТИВА ПІД ВИБОРИ?
З великим інтересом прочитав в “Одеських вістях” від 21 серпня ц. р. роздуми кандидата у народні депутати Юрія Кармазіна. Колись я знав його як борця за справедливість і навіть вважав гідним кандидатом на посаду Генерального прокурора України.
Але те, що Ю. Кармазін проповідує сьогодні, мене здивувало, і я вирішив поділитися своїми думками з цього приводу. Тепер він загострює увагу на проблемі зняття депутатської недоторканності, начебто це питання виникло тільки тепер і виключно за ініціативи Президента. Поміж тим, колотнеча навколо цієї недоторканності триває вже не перший рік, і пропозиції щодо цього надходили не від Президента Віктора Ющенка. Згадайте референдум, на якому було задано це запитання: тоді народ висловився, що депутатської недоторканності не повинно бути. Чекали, що її знімуть. Але не так сталося, як гадалося: в обмін на зняття з’явився Указ Президента щодо недоторканності депутатів місцевих рад.
До речі, а чому сьогодні мова йде тільки про депутатську недоторканність? Чому не порушується аналогічне питання щодо самого Президента, його секретаріату, де тільки у В. Балоги вісім заступників. І всі вони недоторканні! Чому б не показати приклад – розпочати з себе? А нинішня ініціатива схожа, насамперед, на передвиборний хід, бажання підіграти народу, який, звичайно ж, хоче справедливості і дії принципу: “Закон один для всіх”.
А коли Верховна Рада зібралася на своє засідання, щоб вирішити, нарешті, це питання і ухвалити рішення щодо зняття депутатської недоторканності, Президент в черговий раз поквапився заявити, що вона не легітимна, і рішення її законодавчої сили не мають. Хоча, згідно з Конституцією, парламент повинен виконувати свої обов’язки до того часу, доки не буде обрана нова Верховна Рада.
Дивно, що Ю. Кармазін, заслужений юрист України, схвалює дії гаранта Конституції, який не вперше її порушує. Тепер лідер Партії захисників Вітчизни увійшов до блоку “Наша Україна – Народна самооборона”, підтримавши піднятий кулак Ю. Луценка, спрямований невідомо проти кого у рідній країні. І цим, очевидно, пояснюється його сьогоднішня позиція.
Дмитро ЧАРКІН, ветеран Великої Вітчизняної війни
Питання руба СУМНІВНЕ РОЗВАНТАЖЕННЯ
Мешканці житлового масиву Котовського м. Одеси надіслали до редакції листа, який дуже емоційно назвали «криком душі». Ось про що вони пишуть:
“З середини серпня ц. р. маршрути мікроавтобусів № 230 та № 270 були продовжені до вул. Радісної і стали маршрутами № 130 та 170.
Мотивувалося це рішенням Одеської міськради “розвантажити від транспорту центр міста”. Але таке “розвантаження” є досить сумнівним, оскільки тепер ці маршрутки їдуть вулицями Ришельєвською та Пушкінською, і без того завантаженими міським транспортом, а також через Привокзальну площу, на якій завжди затори. Але основна проблема у тому, що з центра міста тепер можна поїхати лише на підніжці транспорту, що проїзджає повз центр міста.
Дуже багато мешканців житломасиву Котовського працюють і навчаються у центрі міста. Зазвичай люди йшли на кінцеву зупинку, вистоювали у черзі, щоб з відносним комфортом їхати додому. Тепер через центр міста справді йде багато маршруток, але вони заповнені пасажирами вже з кінцевих зупинок, тому поїхати з вулиць Жуковського або Преображенської можна тільки якщо дуже пощастить, і ви втиснетеся до вкрай заповненого салону транспорту, що проходить повз центр міста. Та й чекати на маршрутку тепер доводиться не менше 25 – 30 хвилин.
Так, мікрорайони з’єднувати важко. Але чому не зробити це за прикладом маршрутів №№ 242, 145 та 146? Чому не додати ще один маршрут замість того, щоб знімати зручні та звичні для більшості мешканців міста № 230 і № 270? І кому заважала кінцева зупинка на вул. Жуковського? Там і тепер з трьох ліній дві крайні зайняті приватним транспортом. “Розвантаження” не принесло жодних позитивних результатів, а незручностей мешканцям міста додало вщерть. На вул. Жуковського, як і раніше, збираються великі черги в очікуванні тепер вже заповнених маршруток № 130 та № 170. Чому перед ухваленням рішення ніхто не поцікавився нашою думкою? Людей просто в черговий раз поставили перед фактом”.
Автори листа через газету звертаються до Одеської міськради з проханням переглянути рішення щодо маршрутів № 230 та № 270 і повернути кінцеву зупинку до центра міста.
Тривожний сигнал ЯК ЇХАЛИ, ТАК І ЇДЬТЕ СОБІ...
Ті, хто часто їздить по трасі Ізмаїл-Одеса, швидко впізнають це місце – в районі переїзду залізниці біля станції Сарата. Багато людей, звичайно, проїжджають, не дуже роззираючись на всі боки. Але я б порадив роздивитися, і звернути увагу на будівлю, відображену на фотознімку.
Я – лікар. Справа моя – піклуватися про здоров'я людей. Однак є хвороба, яку я б назвав «байдужість», і впоратися із нею набагато складніше. Ви звернули увагу на силует людини, яка розбирає, причому знизу, стіни, що утримують будівлю (можливо, це підстанція), точніше, які поки що утримують? Вперше я побачив це при поїздці до Одеси з місяць тому. Тоді ж здивувався: як ніхто не помічає варварства – ані міліція, яка постійно чергує біля переїзду, ані працівники залізниці? Довідався номер телефону Саратської районної державної адміністрації, зателефонував, відрекомендувався, розповів про побачене, не забувши згадати, що й самі злодюжки можуть незабаром постраждати – будівля у будь-яку мить може звалитися прямо на них. На жаль, мене, взагалі, і слухати особливо не стали: мовляв, зі своїми проблемами ми самі розберемося, а ви, як їхали, так і їдьте собі...
Подумав тоді: мовляв, справді, самі розберуться. Не розібралися! Цей знімок зроблено кілька днів тому. На ньому видно, що будівля вже нахилилася, проте полювання за цеглою триває. Проїжджаючи переїзд, побачив машину місцевої міліцейської служби, яка не звертає жодної уваги на те, що робиться у неї під носом.
Як же так, шановні? Або ж справді, ми спочатку чекаємо на якусь «НП» (а їх останнім часом в країні цілком достатньо), а потім поспішаємо вжити заходів? Сподіваюся, прочитавши цю замітку й подивившись на знімок, чиновники й правоохоронці Сарати розбудять свою совість і займуться своїми безпосередніми обов'язками.
Олександр ВЕРБА, головлікар Дунайської басейнової лікарні м. Ізмаїл
Людина та її справа УЧИТЕЛЮ, ПЕРЕД ІМ'ЯМ ТВОЇМ...
Моє спілкування із цією чудовою жінкою тривало сім років шкільного життя, аж до випускного вечора, і зараз сприймається мною як найщасливіші миті.
Я почала захоплюватися Тетяною Григорівною Чорною, директором нашої Холоднобалківської школи, ще у 5-му класі. Вражала її манера ведення занять – сувора й у той же час проста. Її пояснення з предмету (вона вела уроки російської мови та зарубіжної літератури), були настільки цікавими, доступними й зрозумілими, що навіть пропащі двієчники захоплювалися темою й починали міркувати. Запам'яталися її голос, завжди гучний і переконливий; погляд, іноді добрий та турботливий, як у матері, а іноді твердий і проникливий, як у батька.
Справжній учитель (не лише у школі, але й у житті), Тетяна Григорівна завжди була, є і буде для мене та багатьох моїх однокласників яскравим прикладом високоморальної особистості. У ній поєдналися найчудовіші якості Людини, Жінки, Вчителя, Директора. Саме так: усе – з великої літери. Вона стоїть за шкільним кермом вже далеко не перший рік, а це вимагає такої витримки, твердості, розуму, терпіння, вміння, нервів, зрештою!
У неї завжди є чіткий виконуваний план, програма, у той час як у когось – лише виправдання власної бездіяльності. Тетяна Григорівна, скільки себе пам'ятаю, вміє знаходити розв’язання кожної проблеми, що виникає, у той час як інші бачать проблему у кожному розв’язанні. Вона завжди говорить: «Це важко, але можливо», а від інших доводиться чути: «Це, може, й можливо, але занадто важко». Ці рядки не просто так написані, не з повітря взяті. Я бачила це протягом багатьох шкільних років, всотувала, як і мої однокласники, усе те краще, що прагнула дати нам Т.Г. Чорна.
Наш директор, відмінний психолог не за освітою, а за своєю вдачею, кожному може допомогти цінною порадою та пояснити «конституцію життя», тому що сама багато чого пережила й зуміла вийти із честю з багатьох складних ситуацій. З неї хочеться брати приклад, наслідувати її. Адже такі особистості, цілеспрямовані та вольові, одного разу обравши життєвий шлях, залишаються вірними своєму покликанню на все життя.
Спасибі вам, Тетяно Григорівно, за те, що мені пощастило навчатися саме у вас. Дивлячись на вас, я зрозуміла, що за все потрібно боротися, не опускаючи рук, щоб домогтися бажаного. Ще я зрозуміла, завдяки вам, що сильна людина не та, яка не падає, а та, яка, впавши, неодмінно піднімається, щоб йти далі, переборюючи будь-які труднощі.
Із глибокою повагою, Ольга КРАСНОЩОК, випускниця Холоднобалківської школи 2006 року, Біляївський район
Комунальне господарство «ПОСЛУГИ МОЖУТЬ БУТИ І ВІРТУАЛЬНІ, А ОСЬ ГРОШІ ПЛАТИМО РЕАЛЬНІ»
Хто з вас, шановні співгромадяни, звертаючись до всіляких інстанцій у спробах домогтися розв’язання наболілих проблем, не натикався на кам'яні обличчя чиновників? Гадаю, кожному є що розповісти з цього приводу. У кращому випадку нас «обнадіють»: «Питання перебуває на контролі». У гіршому – зроблять вигляд, що тебе зовсім не помічають.
А «контроль» цей самий може затягтися на десятиліття без будь-яких позитивних наслідків. У цьому ми, жителі міста, переконалися давно на власному гіркому досвіді. Адже не знайдеться людини, яка б не намагалася чогось домогтися (зазначимо, належного за законом) від комунальних служб і всілякого роду адміністрацій. Буквально одиницям щось вдавалося. Схема чиновницької бездіяльності проста: «Грошей немає. Матеріалів немає. Майстрів немає. І взагалі – питання на контролі...».
Неодноразово перетворюючись з домоуправлінь у ЖЕКи, РЕПи, ДЄЗи тощо, величезна армія комунальників, які не надто обтяжують себе розв’язанням проблем мешканців будинків, «пішла у підпілля», перейменувавшись у «Житлово-комунальний сервіс». Отож, якщо наші будинки старіли самостійно, зношуючись з часом, тепер їм допоможуть руйнуватися комплексно, згідно із «сервісом». Оскільки користі як не було, так, судячи з усього, і не передбачається.
Комунгоспівський насос, який викачує солідну оплату за комунальні послуги, якість яких ніякої критики не витримує, і далі справно працює. Послуги можуть бути і віртуальними, а ось гроші платимо реальні, причому чималі, і у нас з вами, шановний читачу, не зайві. Чого вартий один тільки «Додаток 1» щодо оплати утримання будинку і прибудинкової території! Чого у ньому тільки немає – суцільна благодать і турбота про збереження житлового фонду у пристойному стані. Але це – на папері. А на ділі з 23 пунктів цього документа виконується один, і то – від випадку до випадку. Йдеться про прибирання прибудинкової території. При цьому комунальники примудрилися якимось чином розділити поняття «прибудинкова територія» на дві складові. Вони чомусь вважають, що ця сама територія – лише частина вулиці, яка прилягає до будинку, а от внутрібудинкова, тобто територія двору, до цієї категорії не належить. І якщо вулична частина прибудинкової території, тобто тротуари, ще більш-менш регулярно підмітаються, то двори можуть не прибиратися тижнями, а то і місяцями.
До обов'язків комунальників, як відомо, входить вивезення побутових відходів, твердого сміття і металобрухту з прибудинкових територій. Але спекотного нинішнього літа по 10 діб міг «пахнути» набитий до самого верху сміттєвий контейнер на розі вулиці Ніжинської та провулка Маланова, отруюючи повітря в радіусі трьох кварталів. Понад 15 років у дворі будинку № 43 по вул. Ніжинській існує своєрідний пам'ятник автомотлоху, про існування якого добре відомо міській владі, Приморській райадміністрації з неодноразових публікацій в одеських газетах і сюжетів телебачення, у яких говорилося про цю наболілу проблему. Питання про ліквідацію цього «монументу» із квітня 2005 року «перебуває на контролі» у райадміністрації і досі залишається відкритим.
Мабуть, легше було перенести пам'ятник Потьомкінцям на Митну площу, ніж за допомогою евакуатора вивезти з двору автохлам на смітник.
Проблема, яка добряче ускладнює життя мешканцям будинку, стала притчею во язицех, обросла неабияким томом відписок про нібито вжиті заходи. Але все як було, так і залишилося: «питання на контролі»…Доки?
Віктор ГОЛУБЄВ, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС, м. Одеса
