Вбралось у зелено-багряні кольори село Демидівка. Серед осіннього різнобарв’я виблискує на сонечку своїми щедро вибіленими стінами альма-матер сільської дітвори – Демидівська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів. Тут працює і живе турботою про 57 юних демидівців досвідчений колектив, очолюваний директором Клавдією Олександрівною Кириченко. У освітянському закладі працює найбільше чоловіків-учителів, ніж деінде, – п’ятеро. Два випускники школи, однокласники, вчителі початкових класів Олександр Васильович Чиж і Володимир Леонідович Рубля нещодавно закінчили Балтське педагогічне училище Південноукраїнського державного університету імені Ушинського і першого вересня влилися у педагогічний колектив.
Мені вдалося зустрітися з вісімнадцятирічним Олександром Васильовичем Чижом. Запитання “Чому обрав професію вчителя?” мого юного співрозмовника не здивувало.
– Моє дитинство пройшло саме у цьому класі, – розпочав свою розповідь молодий педагог.– Моя матуся Людмила Миколаївна пропрацювала у нашій школі двадцять шість років вчителем початкових класів. Десь з дворічного віку (у дитсадок я не ходив) вона брала мене з собою, і я сидів на задній парті, разом з школярами малював або виводив каракулі у своєму зошиті. Мої старання були недаремними, у трирічному віці я вже вмів читати, а у 5 років пішов у перший клас. Після закінчення дев’ятирічки не задумувався над вибором професії і вступив до Балтського педучилища. Педагогічну практику впродовж шести тижнів проходив у рідній школі під керівництвом матері. Я зрозумів: робота з дітьми – моє покликання.
– На серпневій освітянській конференції випадково дізнався: Людмила Миколаївна Чиж пішла на вислугу, щоб звільнити місце для свого сина...
– Мабуть, це так, але її рішення здивувало всю нашу родину. Головна ж причина – наш переїзд у Любашівку, де ми придбали хату, а демидівську садибу нещодавно продали. Тож на роботу я добираюся на моторолері, бо автобусного сполучення з райцентром немає. Коли стане холодніше, то буду квартирувати у рідного дядька Сашка...
– Олександре, мабуть, важко у такому молодому віці, коли однолітки живуть для свого задоволення, вже заробляти на життя?
– Я над цим не замислювався, але наступного року хочу заочно продовжити навчання у педагогічному вузі Одеси або Умані, тож грошові заощадження не завадять. Мрію стати вчителем математики.
Привітавши молодого педагога з наступаючим святом, я запитав у восьми учнів, хто з учителів їм подобається більше. На це діти, не лукавлячи, хором відповіли, що однаково сильно люблять і свою колишню вчительку Людмилу Миколаївну, і Олександра Васильовича.
Не менше люблять і поважають юні односельчани і дев’ятнадцятирічного педагога Володимира Леонідовича Рублю. Правда, йому не «вистачило» молодших школярів, тому викладає зарубіжну літературу, англійську мову і музику. Але хлопець каже, що з задоволенням готується до уроків. Обрати професію вчителя йому порадила його тітка-вчителька з Балти Євгенія Іванівна Жовта. На перших курсах Володі не дуже подобалося, але після педпрактик у Балтській школі, Андрієво-Іванівському інтернаті для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у рідному селі та в українському республіканському центрі «Молода гвардія» в Одесі він зрозумів, що знайшов покликання на все життя. Після закінчення педучилища відразу вступив на третій курс Балтського філіалу Південноукраїнського педагогічного університету імені Ушинського. Разом з тим, віртуозно граючи на баяні, допомагає матері Вірі Михайлівні Рублі, яка працює завідувачкою клубу, влаштовувати концерти та вечори розваг для своїх односельчан...
Директор школи К.О. Кириченко задоволена молодими вчителями і вірить, що згодом вони стануть справжніми педагогами і надійною зміною для своїх наставників.
Юрій ФЕДОРЧУК, власкор «Одеських вістей», Любашівський район
БУДИНОК НЕ СПОРУДИВ - КНИЖКУ НАПИСАВ
У цьому болгарському селі, розташованому в урочищі річки Великий Катлабух, – садиби красиві, будинки добротні. «Огородное – Чийшия, наш отчий дом» – з такою назвою у минулому році вийшло у світ чудове видання, яке підготувала група авторів. Організував і очолив її 90-річний педагог Семен Семенович Галуцький (на знімку).
…Скромна зелена хвіртка. На ній табличка: «Тут живе ветеран Великої Вітчизняної війни». Афанасій Афанасійович Константинов, корінний сивочолий мешканець Городнього, зупинився біля воріт з тим трепетом, з яким учень завмирає біля дверей директора школи:
– Тут живе найчесніша людина нашого села. Він все життя віддав роботі. 21 рік був директором школи. Дуже багато спорудив – і новий навчальний будинок, і виробничі цехи... А от для себе будинок так і не спорудив. Ніколи було. Сільрада ветеранові житло виділила, і це правильно.
Зустріч з автором книжки була нетривалою – розповідати про себе Семен Семенович не звик. А книжка говорить сама за себе.
Професійний історик, мабуть, знайде у виданні низку недоліків. Але з погляду краєзнавця ця книжка безцінна, тому що у ній зібрано унікальний матеріал. Тут наводиться поіменний список перших переселенців колонії Чийшия від 1820 року, взятий із «Исповедных росписей» Петро-Павлівської церкви. Чим займалися колоністи, як облаштовували своє село, як розподіляли землі. Як жилося Чийшиї у роки реформи 1868 року, потім – перетворень Столипіна, у Першу світову, у період румунської окупації. Колективізація, індустріалізація... Досягнення городненців у галузі освіти, культури, спорту. І, звичайно, фольклор – старовинні обряди, звичаї, традиції.
У книжці – понад двісті портретів людей, які внесли особистий внесок у розвиток села. Крім того, майже сто групових фотографій. І, звичайно, офіційні, з гербовими печатками документи ХІХ – початку ХХ століття.
Що примітно: натхненник і провідний автор книжки – людина не місцева. Семен Семенович потрапив до Городнього з дружиною за розподілом, але дуже полюбив цей Бессарабський край, його жителів.
У 1955 році Галуцький був призначений директором школи, і з цього часу у житті закладу освіти розпочався новий етап. Загальноосвітня школа ставала професійною, політехнічною. Силами вчителів, техпрацівників, старшокласників, за допомогою майстрів колгоспної бригади були споруджені і обладнані столярна і слюсарна майстерні. Навчаючись у школі, хлопчики могли освоювати автосправу або тракторну справу, одержуючи потім відповідні документи. Дівчаткам викладалася швейна справа, уроки машинного доїння. Школа мала 35 гектарів землі, трактор, – діти самі сіяли кукурудзу, соняшник, сорго, вирощували картоплю і перець. Їхня робота мала дослідницький характер: велося сортовипробування різних сортів озимої пшениці, вивчався вплив мікроелементів цинку і молібдену на врожай кукурудзи, засвоювалися методи ефективної боротьби зі шкідниками.
Семен Семенович захоплювався сам і захоплював дітей. Атмосфера у великому педагогічному колективі була творчою. Кожен прожитий день приносив нові ідеї – і з їхнього втілення розпочинався кожен шкільний ранок. Так, у 1960 році з ініціативи Семена Семеновича було відкрито шкільний музей. Згодом він став одним з культурних центів села, а нині є філією Болградського історико-етнографічного музею.
Матеріали, що збиралися для музею чотири десятиліття, і лягли в основу книжки. Її вихід у світ став можливим завдяки фінансовій підтримці Івана Куюмжи – уродженця села Городнього, нині інженера-хіміка, який очолює одне з найбільших підприємств м. Одинцово (Росія).
Семен Семенович вийшов на пенсію тридцять років тому, але його досі називають в Городньому директором школи.
…Скромна зелена хвіртка. Для себе будинок так і не спорудив – ніколи було.
Антоніна БОНДАРЕВА, власкор «Одеських вістей»
