КНЯЗЬ ПОЛЯН, ЗАСНОВНИК КИЄВА, УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ
1
Ім’я цього князя і воїтеля дійшло до нас із легенди, яку явили світові «Повість врем’яних літ» та «Новгородський літопис». Ця легенда відома нині кожному освіченому українцеві, а сперечатися з легендами – річ безнадійна. Мовиться ж у ній, що «...були три брати: одному ім’я Кий, а другому Щек, а третьому Хорив, і сестра їх Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що нині зветься Щековиця, а Хорив – на третій горі, що прозвалася від нього Хоревиця. І збудували град в ім’я старшого брата і назвали його Київ... І були ті мужі мудрими та кмітливими і називалися полянами. Від них є поляни в Києві до сьогодні».
Можливо, ми й досі ставилися б до цієї оповідки, як і годиться ставитися саме до легенди, тобто до витвору фольклору. Якби ж то не йшлося про надзвичайно важливий для національного самоусвідомлення будь-кого з українців, та й взагалі, слов’ян, факт – сотворіння столиці праукраїнців, котра й досі лишається столицею незалежної України, культурним і духовним центром світового українства. Адже заснування Києва стало немовби своєрідним, ритуальним висвяченням могутньої слов’янської держави, цілого слов’янського материка.
Майже всі знані історики, котрі в різний час займалися дослідженням заснування Києва – А. Шахматов, М. Брайчевський, М. Каргер, Б. Рибаков, І. Шаскольський, – сходяться на тому, що князь Кий – постать історична, і саме як до подій та фактів історії і слід ставитися до всього, що з ним пов’язане. Щоправда, автор «Новгородського літопису» вважає, що Кий був не князем, а всього лиш перевізником на Дніпрі, в районі сучасного Києва. Але ще літописець Нестор у своїй «Повісті врем’яних літ» рішуче виступає проти цієї версії. У розділі «Переказ про заснування Києва» читаємо: «Дехто, не знаючи, стверджує, що Кий був перевізником; що, мовляв, був тоді поблизу Києва перевіз із того боку Дніпра, отож і говорили «На перевіз, на Київ». Проте, якби Кий був перевізником, то не ходив би до Царграда. А тим часом Кий цей княжив у роді (племені – Б.С.) своєму і ходив він до царя. Не знаємо, до якого царя, знаємо лише, що цар той, до якого він приходив, вшанував його великими почестями».
Питання, як бачимо, ставиться досить принципово. Якщо Кий, як історична постать, одним із вождів полян не був, Києва не засновував, а подарував лише назву місцевості і місту, тоді проблема трактування всього процесу сотворіння Києва і давньоукраїнської першодержавності втрачає будь-яке літописне, а отже, й документальне підгрунтя.
Щоправда, період заснування Києва логічно переноситься тоді на часи значно давніші. Це нібито й престижно, та оскільки «часи» ці ніяк і нічим, прямо чи опосередковано, не датовані, то й перенесення таке втрачає будь-який сенс. Крім того, заснування Києва і Київського Великого князівства не виключає – як цього побоюються деякі наші сучасники – факту існування значно раніших давньоукраїнських державних формувань, з іншими державними політико-економічними центрами. І, як бачимо з попередніх есе, саме так воно й було. Проблема лише в тому, що, наприклад, для германця все, що відбувалося на територіях, успадкованих сучасною Германією, або які вважаються віддавна германськими; всі історичні постаті, що належали до племен, котрі брали участь у генезисі германської нації, – давно стали складовими давньогерманської історії. Ми ж, українці, наші мужі від історії, вже й на порозі ХХІ століття усе ще сором’язливо уникаємо терміну «давньоукраїнська історія», послуговуючись терміном «давньоруська», навіть не замислюючись, як уже мовилося, над тим, а для якого саме народу вона виявляється тоді «давньою».
На цікаві аналогії наштовхує дослідників історії України вірменська хроніка часів раннього середньовіччя «Історія Тарона» (VI ст.). У цій праці привертає увагу новела про трьох братів, лицарів далекої країни Полуні, які, об’єднавши свої зусилля, заснували на горі славне місто. Ну, новела як новела... Якби не імена братів: Куар, Мелтей і Хореан. Середньовічні автори не соромилися запозичувати сюжети, переказувати оповідки інших авторів та опрацьовувати «мандрівні сюжети». Так ось, схоже, що гіпотетичний автор першої частини (книги) «Історія Тарона» єпископ Зеноб Глак якраз і вдався до інтерпретації сюжету із «життя» братів, засновників Києва. Не можна не звернути увагу на те, що давньоукраїнське слово «щек» і вірменське «мелтей» означають однакове значення – «змій». А Куар і Хореан дуже вже нагадують Кия і Хорива. Та й обставини їх життя дуже подібні. Тобто напрошується висновок, що Зеноба Глака заполонила романтична історія братів з країни Полуні, тієї ж таки Полянії. До речі, назва нашої столиці в різних іноземних, особливо східних, мовах трансформується то в Куяб, то в Куяв.
Одначе повернімося до літописних часів Кия. Ще рішучіше, ніж автор «Новгородського літопису», обстоюють князівський стан Кия автори «Київського літописного зводу», укладеного в 1093-1095 роках. Ніби передбачаючи, що нащадки їм дістануться національно та історично недовірливі, вони роз’яснюють факт появи топоніма «Київ», послуговуючись відомими і, в суті своїй, незаперечними аналогіями: «так, як був колись, у давні часи, імператор Рим, і на честь його назване місто Римом; і так само Антіох... – була Антіохія, і так само Олександр – на честь якого з’явилася Олександрія. І в багатьох краях так само міста були названі на честь імператорів та князів. Так само і в нашій країні названий був град великий Київ на честь Кия».
Проте походження топоніму – це одна проблема. А князівське походження, чи князівський стан Кия на час заснування міста – інша. Не слід забувати, що в племені полян, як і в інших праукраїнських племен, князі були виборними. То вже згодом, коли сформувалася давньоукраїнська держава Русь-Україна, титули Великого князя, інших князів стали спадковими. Тобто, полемізуючи з приводу того, чи був Кий перевізником, а якщо був, то як це узгодити з тим, що згодом він виявився на чолі давньоукраїнського війська і став князем ні літописці, ні історики чомусь не замислились над тим, що ці дві інформації не обов’язково повинні суперечити одна одній. У часи Кия ще досить сильними були роди, що були основою племені. Тому я цілком припускаю, що один з міцних полянських родів, представниками якого були літописні Кий, Щек, Хорив і Либідь, осіли в чудовій місцині, в межах сучасного Києва, і певний час були перевізниками. Заняття було прибутковим, а земля і ріка – щедрими. Розбагатівши, брати спорудили собі престижні, як би сказали нині, оселі на панівних пагорбах з видом на Дніпро, а згодом старший брат Кий очолив спочатку громаду поселення, яке почало називатися його іменем, а далі і ціле плем’я. Тобто ці дві версії: перевізник – князь логічно поєднуються.
Але ще одне зауваження. Перевіз не можна влаштовувати в безлюдному полі чи між порослими лісами безлюдними пагорбами. Поява перевозу – з обов’язковими пристанями, складами та заїжджими дворами, завжди виникали на торговельних шляхах, при більш-менш значних населених пунктах. Інша річ, що облаштування родом Кийовичів надійного, сталого перевозу, з охороною; поява їх укріплених садиб на панівних, зручних для оборони висотах, призвела до прискореного зростання міста. А з обрання Кия на князя (очоливши громаду міста Києва, Кий уже міг виступати в ролі вождя, правителя), Київ почав набувати й обрисів міста-фортеці.
2
По-різному датується і час княжіння Кия. Історик М. Брайчевський був переконаний, що Кий жив наприкінці VI – на початку VII століть. Автор «Новгородського літопису» датує заснування Києва, а отже, й час княжіння Кия, 854 роком, тобто IX століттям, що рішуче заперечується академіком Б. Рибаковим та багатьма іншими, зокрема, сучасними українськими дослідниками. Бо й справді, на той час Київ уже був досить відомим містом. Рибаков вважає, що візит Кия до Константинополя та укладення між ним і імператором угоди про військовий союз відбулися десь наприкінці V чи на початку VI століття. Й оскільки літописець Нестор мав би знати такого популярного на той час імператора, як Юстиніан І (527-565), то під зазначеним у його літописаннях «невідомим цісарем» слід мати на увазі когось із більш ранніх імператорів, наприклад, Анастасія Дікора (495-518).
Одначе тут можна й не погодитися з логікою Б. Рибакова. Так, літописець, напевне ж, знав про існування імператора Юстиніана І, і назвав би його ім’я, якби ж то... він знав роки княжіння Кия. Отож, на мій погляд, наукова делікатність літописця грунтувалася не на тому, що він не знав імені одного з імператорів, а на тому, що не міг достеменно датувати візит Кия до Візантії, бо, якби це йому вдалося, з іменами цісарів-імператорів він якось розібрався б.
Важливим історичним джерелом є Никоновський літопис (XVI ст.), в якому сповіщається, що Кий здійснив похід на Царгород «з силою ратною». Коли саме це сталося, якою була та сила і що відбувалося під стінами столиці Візантії – літопис не повідомляє. А шкода.
Зрештою, ми не в змозі оглянути зараз усі наукові праці та теорії щодо заснування Києва, а виходитимемо з найбільш вірогідної та прийнятної версії, згідно з якою князь Кий жив наприкінці V на початку VІ століть. Згуртувавши навколо себе войовничих та працелюбних полян, тобто плем’я, яке стало одним із провідних елементів генези української нації, він сотворив укріплене місто-фортецю Київ (що, одначе, не виключає, що задовго до його потуги на цьому місці вже існували давніші поселення, тому залишимо цю проблему археологам) і став засновником могутньої праукраїнської держави, засновником династії українських князів, що логічно прибрали назву – Києвичів.
Зусилля князя Кия і його братів, спрямовані на формування могутнього племінного союзу й утворення нової держави, не могли залишитися непоміченими. Дізнавшись, що на землях слов’ян формується нова держава, спадкоємниця Союзу Антів, імператор Візантії Анастасій Дікор завбачливо надіслав до Києва послів, які й запросили князя до Царграда. Розумів, що з таким сусідом, як правитель Кий, краще домовитися заздалегідь, поки умови взаємин ще можна диктувати з Царграда, а не вислуховувати їх, та ще й ультимативно сформульованими, в Києві.
Дороги тоді були далекими, тяжкими і небезпечними. Тож на подібні кількатижневі візити правителі вирушали з чималим загоном війська. Природно, що так вчинив і наш мудрий пращур. А що воїнів він підібрав міцних і рубак завзятих, то імператор Візантії, який зустрічав українців з усіма належними почестями, досить скоро зрозумів: з такими воїнами варто мати справу! І домовився з Києм, що той зі своїм військом зупиниться на пониззі Дунаю, закладе там місто і фортецю, а ще краще – кілька, і в такий спосіб допоможе охороняти подунайські рубежі від нападів кочівних орд та від тих слов’янських племен, які поки що не готові до союзу ні з Великим князівством Київським, ні з Візантією, але які не наважаться наживати собі ворогів одразу і серед візантійців, і серед подніпровських слов’ян. Князю Кию ця пропозиція сподобалася. Але не тому, що дбав про безпеку Візантійської імперії, а тому що мріяв про подунайські кордони власної держави.
Повертаючись назад, українці на певний час зупинилися на пониззі Дунаю. Обравши придатну для життя й оборони місцину, князь Кий звелів закласти там фортецю, навколо якої незабаром виросло справжнє місто, ностальгійно назване Києвцем, тобто малим, чи молодшим, Києвом. Дослідники запевняють, що рештки такого міста існували на правому березі Дунаю аж до ХІІ століття, підтверджуючи в такий спосіб правдивість літописної легенди. Отож і князі київські пам’ятали про його існування та добре знали ім’я його засновника. Тобто князь Кий створив прецедент, дав підстави всім своїм наступникам для ностальгійного військово-політичного потягу до Дунаю, який я назвав би «дунайським тяжінням».
Що-що, а місцина князю Кию дуже подобалася. Звідси вже було недалеко і до Візантійської столиці, і до германців та іллірійців, одне слово, Європа! Хоча терміну цього князь Кий тоді ще не знав. Але як би не западав йому в душу придунайський край, проте затримуватися там на все життя князь не міг. По-перше, подунайським сусідам-неслов’янам дуже не подобалося, що в них з’явилися такі войовничі суперники, отож для Кия та його воїнів перебування на Дунаї мало б перетворитися на суцільну боротьбу за виживання. По-друге, князеві хотілося повернутись на рідну землю та продовжити збирання навколо Києва і племені полян інші слов’янські племена, а відтак творити державу. Таку ж, яку він бачив – з усіма її інституціями – в Візантії. Тобто візит князя Кия до Царграда слід сприймати і як своєрідне стажування його в країні, яка вже на той час мала значний державотворчий досвід, що, слід гадати, згодом знадобився йому.
Одне слово, заповідав князь Кий свій новий град Києвець місцевим жителям, залишив у місті невеличкий гарнізон – із тих, хто примудрився створити тут нові сім’ї, з рештою ж воїнів вирушив назад, до Києва. А, повернувшись до столиці Київського князівства, був приємно здивований, побачивши, що місто розростається, стає могутньою фортецею і значним торговельним, військово-політичним та культурним центром, про який уже знають і варяги-нормани, і германці та римляни, і звичайно ж, непосидющі тюрки-кочівники. Князя Кия це втішило: що не кажіть, а життя прожито не марно.
Ось тільки саме воно, життя людське, надзвичайно коротке. Тож чи варто дивуватися, що для Нестора Літописця цілі періоди його легко вкладалися лише в кілька рядків: «Так і по сьогодні називають придунайські жителі городище це Києвець – творив він хроніку буття князя Кия. – Кий же, повернувшись до свого міста Києва, тут і помер...»
Що ж, помер – то помер. Усі ми не вічні. Але погодьтеся: закласти два міста: одне на Дніпрі, друге – на Дунаї, заснувати праукраїнську державу і славетну князівську династію – задля цього справді варто було жити.
