Немов у вулику бджіл, оточена з усіх боків учнями 117-ї школи, я опинилася на святкуванні Дня української писемності та мови. На моє запитання, яку мову слід вважати рідною, від дівчат, що сиділи найближче до мене, я почула понад 10 блискавичних варіантів. Учениці 6-го класу цілком впевнено та грамотно володіли обома мовами, в них не викликало труднощів переходити з однієї на другу, залежно від того, якою мовою я зверталася до них. Але між собою вони спілкувалися російською. І на запитання, яка ж мова для них є рідною, відповіли: «Ми дуже любимо українську, але спілкуватися краще російською». Та незважаючи на це, стверджували, що сьогоднішня подія для них, хоч і надзвичайно масштабна, але урочиста.
Уже понад 10 років в Одеській загальноосвітній школі № 117 поглиблено вивчають українську мову. З тих часів бере початок і співпраця викладачів школи з науковцями Одеського літературного музею. Для школярів постійно влаштовуються тематичні лекції з факультативу «Українське літературне краєзнавство Одеси». «Голівуд на березі Чорного моря» за творчістю Яновського, «Микола Куліш як перший український драматург, що порушив тему голодомору», «Корифеї українського театру» – ці та багато інших лекцій про творчість українських письменників на Одещині слухають учні 117-ї школи.
Разом із Одеським літературним музеєм викладачі та учні цієї школи підготували літературно-музичне свято, присвячене Дню української писемності та мови. В Золотій залі музею зібралися учні від 6-го до 11-го класу. Вони підготувались декламувати твори видатних українських письменників, виконувати народні та сучасні пісні українською мовою. Жвава атмосфера дитячої аудиторії робила це свято щирим, простим та динамічним. Не було традиційних для таких заходів урочистих промов про велике значення та необхідність вивчення державної мови, лише виступи школярів та невеличкі історичні повідомлення викладачів.
Авторка проекту співпраці школи з літературним музеєм, викладач 117-ї школи, Валентина Василівна Мамедова розповідає:
– Багато років мене бентежили розмови про те, що в Одесі українська мова нежива, що її не почуєш на вулицях, що нею не спілкуються вдома, що це виключно нав’язана державою ідеологія. Але тепер я можу стверджувати, що це лише пусті слова. Діти, на відміну від нас, дорослих, не вміють видавати за справжні нещирі почуття. І на своїх уроках я бачу істинне, дуже шанобливе ставлення нових поколінь до нашої мови.
Учні підготували вивчені напам’ять до уроку літератури вірші українських класиків Шевченка чи Франка, хтось звернувся до творів, які не входять до шкільного курсу, деякі учні прочитали власні вірші. Присутні могли почути сучасну пісню про Україну та народну «Ой на Івана Купала», але найбільше вразило виконання всім класом пісні «Ой у лузі червона калина», якою, за словами їх викладача, вони розпочинають кожен день навчання. Ніяких національних костюмів, традиційних червоних чобіт та віночків, як і іншої артистичної атрибутики, не було на святі, лише шанування української мови у всіх її проявах.
