Петро Романович Суман не вірить у передчуття, але тієї ночі його сон був сповнений якимось усвідомленим занепокоєнням від того, що ось-ось повинно статися щось важливе, по-особливому значиме. Він встав раніше, ніж звичайно. Коли обдумував розпорядок наступного дня, задзвонив телефон. «Хто б це міг бути?» – подумав Суман, не припускаючи, що цей дзвінок стане для нього ніби покликом самої Долі.
Телефонували з Одеси. Спочатку він почув незнайомий привітний жіночий голос, а потім – чоловічий, який міг би відрізнити серед безлічі інших – голос лейтенанта Сашка Ружина, замполіта роти 1-го «корольовського» батальйону, завжди неспокійного, наполегливого, націленого на підтримку товаришів. Він, Суман, не бачив і не чув однополчанина з того часу, коли того, важкопораненого, евакуювали з бойових порядків і відправили до госпіталю. Це ж скільки років минуло? Цілих 23 роки! «Отже, вижив Ружин в Афгані. Отже, не забув про мене!» – порадів Суман.
А Ружин схвильовано говорив:
– Товаришу полковник, любий наш командире! З Днем танкіста, і чекайте в гості! З гарними новинами.
Дружина, Валентина Григорівна, побачивши просвітліле обличчя чоловіка, запитала:
– Хто і чим порадував?
– Сашко Ружин, пам'ятаєш, я і про нього розповідав. Живий, здоровий. Орденоносець. Полковник запасу. Бойове братерство без кордонів організував разом із Сергієм Куніциним і Володимиром Александровим. Куніцин тепер – мер Севастополя, тямущий був сержант. Александров – військовий комісар Адигеї, полковником став. Його одним з найкращих комвзводів вважали. Отож, готуйся, матінко, бажаних гостей зустрічати.
Дні очікування зустрічі з побратимами, яких замав на тій неоголошеній афганській війні, що тепер вже відійшла в історію, тяглися довго. І Суман, залишаючись наодинці, ніби заново переживав події тих давніх днів і ночей, коли вважалося за щастя виспатися і вдосталь напитися води. У 1984 році він прийняв командування 682-м мотострілецьким полком і одержав бойове завдання щодо очищення від душманів та їхніх найманців району Панджшер.
До цього він очолював 285-й танковий полк, визнаний найкращим у з'єднанні. Там, в Афганістані, де ті, хто ходив на бойові операції, постійно відчували на собі перехрестя ворожого прицілу, проявилися його організаторські здібності, непоказна офіцерська мужність, знадобилися знання, отримані у Військовій академії бронетанкових військ. Підтвердилася справедливість того, що в роки мирної служби він достроково одержував всі чергові військові звання, удостоївся медалі «За бойові заслуги», ордена «Знак Пошани». Неабиякі командирські якості Сумана високо цінували не лише радянські начальники, але і супротивник, зокрема, польовий командир моджахедів Ахмад Шах Масуд. Не випадково за голову підполковника Сумана обіцяли виплатити 800 тисяч афганій. І називали його вороги не інакше, як «Чорний командор» (Суман, прийнявши під командування мотострільців, і далі носив танкову чорну куртку).
Згадалося тепер комполку у далекому від Афганістану білоруському Гомелі, як, після запеклих боїв, ганяючи по горах і ущелинах, наче шакалів, озлоблених від безсилля стримати натиск радянських батальйонів моджахедів Ахмада Шаха Масуда та його найманців, вийшов до кордону Пакистану і доповів про визволення Панджшера. Командарм генерал Генералов одразу ж представив Сумана до ордена Червоного Прапора. Комполку заявив, що цю високу нагороду поділяють з ним і ті однополчани, які загинули у бою, підірвалися на мінах, і ті, котрі заліковували рани, хворіли на тиф і гепатит... І дуже хотів, щоб ті, хто залишився у строю, були відзначені гідно і одержали довгоочікуваний відпочинок. Але... Генералов одразу віддав попереднє бойове розпорядження на прочісування низки ущелин, що прилягають до кордону з Пакистаном. А вихід з ущелини Панджшер повинен був статися до 9 травня 1984 р., ставши своєрідним подарунком до Дня Великої Перемоги. Суману здалося не стільки дивним, скільки підозрілим те, що командарм віддавав і наносив бойове розпорядження на його робочу карту у присутності пещеного генерала-афганця, який, як згодом з'ясував, був міністром розвідки Афганістану. Досі пам'ятає Суман напівпосмішку того генерала з якимось лиховісним відтінком і жалкий, гострий, мов бритва, погляд з-під опущених вік. Адже саме від афганських інформаторів тоді надійшли відомості про розташування душманських баз зі зброєю, які після перевірки виявилися неправдивими. Вже тоді, слухаючи Генералова, підполковник Суман відчув раптову тривогу.
Але він не міг навіть припустити, що через якийсь день – другий після цієї зустрічі його кращий 1-й батальйон, яким командував хоробрий, розумний, надійний капітан Олександр Корольов, стане жертвою начальницьких амбіцій, потрапить у засідку і буде розстріляний найманцями впритул. Тоді, 30 квітня 1984 року, у важкому і нерівному бої з душманами і найманцями загинули 87 вірних синів Радянської Батьківщини, які недолюбили, недомріяли... Пролилася ріка материнських сліз, стислися у невимовному болю серця дружин, осиротіли діти, які чекали батьків з війни...
Про трагедію, яка сталася в ущелині Хазара (Панджшер), «Одеські вісті» писали 21 липня 2007 р. у матеріалі «Непогамовний біль».
Після виходу у світ цієї публікації багато читачів просили розповісти про подальшу долю підполковника Сумана, якого військове начальство поспішило звинуватити у тому, що 1-й батальйон довіреного йому полку зазнав в одному бою небувалих на той час втрат. І нещодавно, на зустрічі з ним, яка відбувалася в Одесі, довелося все почути, як кажуть, з перших вуст. А до Південної Пальміри «Чорний командор» прибув на запрошення Бойового братерства без кордонів, яке розшукало його через 23 роки.
Коли Ружин і Александров приїхали до Гомеля і доповіли про те, що вони розшукали багатьох, хто залишився в живих, «корольовців» і добули факти, які реабілітують капітана Корольова та його, тепер уже полковника, Сумана, Петро Романович не стримав сліз. Він сказав: «Двадцять три роки думав, краще б я тоді загинув з батальйоном. Хіба назвеш життям пекло, у якому живу стільки часу? Тільки бойові товариші вірили у мою невинуватість, хоча я був впевнений – помру зі страшним тавром, яким позначили мене бездарні і брехливі командири». І першою ластівкою того, що це клеймо буде знято, стала зустріч Сумана і гостей з Одеси у Мінську з головою Білоруської Спілки ветеранів Афганістану Володимиром Борщовим та його колегами. Вони посадили «Чорного командора» на чолі столу, вважаючи, що це почесне місце належить відтепер саме йому: гордості воїнів-афганців і грозі ватажків бандформувань Масуда, Каріма, Шера, Шаміля та інших.
Слухаючи схвильовану розповідь Петра Романовича на зустрічі в Одесі, я мимоволі схилявся перед стійкістю його духу, вірністю честі офіцера. Він, вихований у найкращих традиціях радянської військової школи, і думати не смів про те, що люди у генеральських погонах могли робити безвідповідальні заяви, брехати і... зраджувати своїх же підлеглих. Тоді, ретельно розроблений план дій 1-го батальйону, затверджений Суманом, вирішив змінити командир дивізії генерал-майор Віктор Логвинов. Комполку заперечив і той, було, трохи знітився перед його доводами. Але вранці наступного дня генерал самостійно вийшов на зв'язок з комбатом, і облудним шляхом, загрожуючи трибуналом, змусив йти на нічим не виправданий ризик.
– Адже це зрада! Логвинов заявив Корольову, що я відсторонений від командування батальйоном, але ж мене ніхто не відстороняв, – говорив нам Суман. – Тому Корольов і не вийшов на зв'язок зі мною, що комдив нахабно обдурив його. Капітан повірив генералові.
Відлуння того обману відгукнулося тим, що винними у трагедії, яка сталася в ущелині Хазар, зробили саме Корольова і Сумана. Через роки генерал-полковник Віктор Меримський безапеляційно заявив у своїх мемуарах про те, що командир 682-го МСП змінив раніше прийняте рішення. «Як можна було таке писати, якщо я не змінював рішення, якщо мене ніхто не заслуховував? Як можна було звинувачувати мене у втраті управління, коли саме я, одержавши тривожні дані, пішов у бойові порядки батальйону і організував вихід з бою?» – стримуючи гнів, говорив Суман. І захотілося, дуже захотілося почути відповіді на ці запитання від Меримського і від Логвинова, спішно переведеного до нового місця служби. А ще про те, чому одразу ж після трагедії знов-таки у спішному порядку військовою розвідкою були вилучені карти бойових дій полку, апаратні журнали, куди зв'язківці заносили всі переговори. Чому Сумана без попереднього розслідування відправили до Ташкента, і позаочі очорнили його ім'я перед особовим складом, який збунтувався, почувши таку єресь. Два місяці ніхто з вищих військових чинів не хотів почути з уст комполку щиру правду. Пояснювальна, подана військовому прокуророві ТуркВО генерал-майорові юстиції Івану Лебедю, не подіяла. Не дозволили і зустріч з начальником зв'язку полку Юрієм Васюковим, що забезпечував переговори між комдивом, комполку і комбатом.
Без суду і слідства Сумана відправили до подальшого проходження служби у Білоруському військовому окрузі, де його майже два роки тримали «за штатом», і тільки згодом призначили начальником штабу кадрованого полку. А це – пониження у посаді на три ступені. Незабаром у багаття інквізиції підкинули новий «гарячий матеріал»: характеристику, підписану генералом Ремезом, у якій стверджувалося, що Суман втратив керування, виявив боягузтво та інші негідні якості, що ганьблять його як офіцера. Постало питання про перебування у КПРС. Врятували порядність начальника політвідділу В. Автономова та генерала П. Крянги, який добре знав полк і його командира. Партквиток залишився біля серця чесного, безмежно відданого військовому обов’язку високоосвіченого офіцера.
Але як жити після такої несправедливості? Як відновлювати своє добре ім'я, якщо по всій країні розлився меримський мемуарний бруд: «Підполковник П. Суман часто забував, що тільки він особисто несе персональну відповідальність за доцільність прийнятого рішення на бій, правильність і обґрунтованість рішень, прийнятих під час бою, за найефективніше використання сил і засобів у бою, за виконання завдань і, звичайно, за життя підлеглих. Тільки цим можна пояснити, що під час боїв в ущелині Панджшер підполковник Суман змінив своє, затверджене командиром дивізії рішення, що не було викликано умовами обставин, і не доповів йому про це. Він наказав командирові 1-го батальйону наступати вздовж ущелини без попереднього оволодіння панівними висотами, які прилягають до неї. Командир, одержавши такий наказ, сам ніяких заходів не вжив. В результаті такого злочинно-халатного ставлення до організації бою були грубо порушені основні принципи бойових дій у горах». Все тут поставлено з ніг на голову!
– Найбільше я боявся, що почну заливати горе горілкою, – говорив Петро Романович притихлим слухачам, тим, хто зібрався в Одеському Будинку офіцерів. – Образ було багато! Мене, власне кажучи, позбавили нагород: орденів Червоної Зірки і Червоного Прапора. Затримали представлення про дострокове присвоєння військового звання полковник. Але одного разу я запитав себе: чи личить тобі, бойовому командирові полку, тинятися по забігайлівках і по шалманах, тягтися до пляшки? Можливо, наклепники на це і розраховують?!
…Він повністю віддався службі. Знову пройшов по всіх східцях кадрового сходження. Став полковником. А знявши армійський мундир, вирішив зайнятися науковою діяльністю. Успішно захистив кандидатську дисертацію з теми: «Менеджмент керування підприємством». Сьогодні він – ректор Міжнародного інституту трудових і соціальних відносин. І, як у ті, тепер вже давні роки в Афгані, говорить однодумцям: «Спирайтеся всі на мене. Я не підведу».
…Так знайшла право на істину ще одна доля. Вона зайвий раз підтверджує, що війну в Афганістані програли політики, а не солдати, сержанти і офіцери. Справді правий був Оноре де Бальзак, сказавши, що поле битви, на якому бореться розум, страшніше, ніж поле битви, де вмирають, його важче обробляти, ніж ріллю. І лише тому, хто живе обманом, істина здається смородом. 23 роки знадобилося, щоб розігнати сморід неправди, який поширювали люди, позбавлені самоповаги, про Петра Сумана. А скільки ж ще зберігається таких, для когось «білих», а для когось «темних» плям за доступним лише обраним грифом «секретно»? І наскільки ж важлива нині та пошукова, спрямована на доведення правди, робота, яку провадять офіцер-афганець, орденоносець Олександр Ружин та його соратники по Бойовому братерству без кордонів. Тому братерству, яке народилося там, де мужність випробувалася під безжалісністю душманських куль і осколків, під гримучими зблисками вибухаючих гранат і мін, зміцнювалося здатністю жертвувати собою заради інших, сподіватися, любити і вірити всім смертям на зло. Справді, треба бути мужньою людиною, щоб заслужити визнання, висловлене на зустрічі в Одесі від імені однополчан Петрові Суману колишнім начальником інженерної служби 682-го МСП Ігорем Федуловим: «Ми вірили вам, віримо і будемо вірити!»
