Назва – фраза із «Гамлета». Розумію, що вона збентежує. Як же так – адже програма так чудово продуманого концерту в Одеській філармонії, про який буде йтись, розрахована саме на те, щоб цю «связь времен» відновити! І виконавці – дуже талановиті! Але не усе залежить від їхньої доброї волі – тому що є об'єктивна логіка цього самого часу, нашого «века, вывихнувшего суставы» (інший варіант перекладу усе того ж шекспірівського рядка).
...На сцені – камерний оркестр Одеської філармонії. Його художній керівник Ігор Шаврук – серед слухачів у залі, а за диригентським пультом Маріо Беретта (Швейцарія), відомий і як композитор, і як диригент, який успішно гастролює у багатьох країнах світу. Мені вже доводилося писати про нього. І ось другий його приїзд до нас – і продовження плідної творчої співпраці із Олексієм Ботвиновим. У програмі – Моцарт та Бетховен. І твір самого Маріо Беретти, присвячений Бетховену, який має, так би мовити, навести мости, які ведуть із дев'ятнадцятого століття до сучасності.
Заслужений артист України піаніст Олексій Ботвинов грав концерт № 20 для фортепіано із оркестром ре мінор Вольфганга Амадея Моцарта. Знову Моцарт – і щоразу він звучить у Ботвинова усе повнокровніше, усе переконливіше. Цей концерт у його трактуванні – прорив до майбутнього, до епохи романтизму, до ХІХ сторіччя. Фізично Моцарт до цієї нової епохи не дожив – але духовно, як кожний справжній геній, випереджав своє нуднувате раціоналістичне сторіччя. "Ці пудрені перуки. Молоді – як старі." Музиканти, що зібралися у великій палацовій залі, майже аматорське, "домашнє музикування". Грайливі звукові візерунки, які інколи захоплюють своєю хитромудрістю та артистизмом. Відмінний смак, добірність, граціозність та налаштування на рівновагу усіх людських думок та почуттів.
Якщо пам'ятати про усе це, то перші ж такти Концерту (оскільки їх зіграв Беретта та Ботвинов) – приголомшують! Це насичене звучання оркестру, цей невідворотний рух – куди? У невідоме майбутнє? Шлях невідворотний. Удари барабану. Й жодної "переможності" – швидше, тривога. І – готовність до усього.
Дивна властивість особистості Моцарта, що ніяк не вкладається в стандартні параметри свого сторіччя: душевна відкритість, безпосередність та гранична повнота почуттів. І ось, здається, настав час дати волю усім почуттям, усьому багатству душевного життя. Життя – різноманітне, скільки в ньому усього намішано, так би мовити "в одному флаконі"! І як швидко усе в ньому рухається, змінюється – від тривоги до грайливої граціозності. Співуча прекрасна арія, миті світлої лірики, нічим не скаламученого голосу струмочка, прихованого десь у душевній глибині. І драматизм, й бурхливі пасажі, і звучання оркестру, що здається похмурим.
Здається, Ботвинов останнім часом знайшов свій ключ до багатьох творів світового репертуару: і цей "передромантичний" твір Моцарта він грає як романтик – бурхливо, жагуче. Але, оскільки перед нами все ж таки Моцарт, а не, припустимо, Ліст, то розумієш, що усе зачарування романтизму, який народжується, – не стільки в "бурхливій пристрасті", скільки у свободі. Приголомшуючій свободі духу, що безбоязно й напряму виражає себе.
Майбутні романтики ще мають упоратися із багатством власних суперечливих почуттів. А Моцарт управляється з ним по-своєму: на ненадійному фундаменті швидкоплинної миті він споруджує живий та рухливий дім, образ краси й гармонії, що ніби зависає у повітрі, над прірвою. І потрібні постійні зусилля духу, щоб дім цей не звалився у безодню, не обрушився.
У другій частині концерту – я раптом відчув і усвідомив до кінця, що відбулося, чого чекати від сторіччя, що підступило. Це зміна масштабу: замість малого кімнатного простору – відкривається простір грандіозний, що здається безмірним. Начебто зникли стіни і стелі, що захищають нас від відкритих небес. Ніби людина насмілилася вийти у відкритий Космос. На відміну від Бетховена, про якого йтиметься далі, і який, так би мовити, спеціально готувався до цього, знаходячи титанічну волю та міць, – Моцарт не стає навшпиньки, щоб здаватися велетнем, не демонструє силу м'язів... Він здається зовсім беззахисним. Він так живе, і не страшиться цього життя на світі. Він знає, що це загрожує трагедією – і не боїться найвищої плати за цю повноту буття. Беззахисність, безстрашність, готовність до трагедії (не даремно концерт написано у мінорній тональності!) – усе це виконавці відчули, виразили сповна. Мені залишалося лише записувати думки, які народжувалися під музику.
У другому відділенні – першим виконувався твір Маріо Беретти "До Людвига та Елізи", але я спершу скажу про П'яту симфонію самого Бетховена, якою диригував маестро. Оркестр під його управлінням звучав чудово, але трактування спантеличувало. Головним було піклування щодо якості звучання, точності фразування. На перший план виходила сама краса музики, – справді незвичайна. Важливими були не стільки страждання героя, боротьба із долею, що "стукає у двері" – скільки радість подолання, перемоги. По суті, цього й слід було очікувати – так сьогодні усе частіше грають Бетховена, у трактуванні маестро яскраво втілилися характерні тенденції нашого часу.
Чи багато слухачів сьогодні здатні відгукнутися на ці бетховенські титанічні пориви, масштаб, розмах, розпал боротьби? Ми здебільшого інші, звичайні "маленькі люди", рядові представники масового суспільства. Не герої. "Смерть героя" – стала невідворотним фактом. Тому сьогодні у виставі за Шекспіром – не варто шукати Гамлета, а у симфонії Бетховена – шукати самого Бетховена.
Тим часом – П'ята симфонія ніби відкривала собою ХІХ сторіччя, голосно заявляла про народження нового типу особистості. Герой готовий боротися, хоч із усім світом одразу, він борець за природою, він щосили напружує потужні, треновані м'язи душі, він не постоїть за ціною, готовий заплатити за перемогу. Ми сьогодні не можемо поставитися до цього героя однозначно, та нас і бентежить його майже надлюдський масштаб: ми здаємося собі поруч із ним ліліпутами. Але що ж – окрім безмірної волі до перемоги, до утвердження свого гігантського Я, яке непомірно розрослося, – дає йому силу? І тут, вслухаючись у музику, я раптом розумію, що у трактуванні Беретти на перший план виходить друга частина симфонії, ці віденські мелодії, що неквапливо розгортаються, майже народний мелос. Так, тут присутність якогось Ми, народу, а не безформної "маси". Ось фундамент, на якому стоїть, на який опирається гігантське Я. Спалахує у пам'яті рядок Пастернака: "и дышат почва и судьба". Щоб була "судьба" – потрібно, щоб була і "почва". Ми ж сьогодні – подібні до рослин, які вирощують особливим способом, у відриві від ґрунту, в штучному живильному середовищі.
І, врешті, про п'єсу Маріо Беретти "Людвигу та Елізі". Вона виконувалася вперше, у нашому місті відбулася, так би мовити, "світова прем'єра". Професійні композитори, музиканти – оцінять гру із цитатами та дотепність музичної мови. Але сама ця музична мова – разюче контрастувала із музичною мовою кінця ХVІІІ – початку ХІХ сторіччя.
Юна слухачка, яка не дуже розуміла, але зате точно відчувала, сказала: "Мені здавалося, що тут передається землетрус або повінь". Так чи інакше – катастрофа! Але ми до цієї катастрофи давно звикли, вона в нас, що називається, "на слуху", і якщо років ще тридцять тому ми чули б протестуючий голос особистості, який пробивається крізь шум працюючої "машини цивілізації", то зараз і його не чути. Є лише цей шум, що вдало удає із себе музику. Несподіваний гармонійний акорд струнних наприкінці п'єси – нічого не може змінити.
"Порвалась связь времен", між часами – безодня, і через неї – не перескочити. Як у казці: три роки стрибай, але до іншого краю прірви не дострибнеш. Міст побудувати? Який? Він має бути у нашій власній душі, і ім'я йому – "культурна спадкоємність", що зникає сьогодні. Але говорити про те, що воно таке, ця рідкісна здатність, занесена сьогодні "до Червоної книги", у нас немає ані місця, ані часу. Невже газети виділять для цього спеціальну рубрику, або комерціалізоване телебачення відкриє цикл передач про культуру? Але це означало б початок нового часу...
