Пасажирський лайнер «Карелія», неспішно залишаючи англійський порт Тільбері, брав курс на голландський Роттердам. Судновий лікар Ярослав Станіславович Сурмяк, дивлячись на палахкотливу заграву мінливих портових вогнів, що віддалялася, намагався вловити якусь їхню схожість із вогнями Одеського порту і не знаходив її. Свої вогні привітніші, закличні. Вони неповторно хвилюють серце моряка, який чи то вирушає у рейс, чи повертається до рідної гавані після подорожі за тридев’ять морів та земель.
Було це 1988 року, коли за плечима Ярослава вже залишилися тисячі пройдених миль на суховантажу "Александр Грин", на контейнеровозі "Герои Панфиловцы", на "Петре Дутове". На Гавану із Одеси ходили, до Сингапура... Добру школу пройшов у бувалих капітанів далекого плавання. Особливо у Анатолія Івановича Капрала, який вважав, що судновий лікар в екіпажі – друга особа після капітана. Але при цьому схвально ставився і до того, що Сурмяк не цурався чорнової роботи; і палубу драїв, і фарбуванням займався... А тяга до будь-якої корисної праці у Ярослава з дитинства. Його та старших братів Володю і Романа привчали до праці мати Віра Матвіївна та батько Станіслав Йосипович. Він, солдат піхоти, повернувся із фронту інвалідом, але не нарікав на долю, у поті чола добував хліб насущний, своїми силами ставив на ноги сім’ю. І тому в селі Матиушівці, яке розкидало свої хати на Тернопільщині уздовж мальовничої річечки, про Сурмяків говорили шанобливо. Ярослав прямо-таки ощасливив батьків – закінчив середню школу, яка розташовувалася за 6 кілометрів, із золотою медаллю і заявив, що стане лікарем. Чому? З раннього дитинства до медиків вабило. Особливо після того, як вони витягли із нестерпно ниючого та розпухлого вуха зерно, що якимось чином потрапило туди.
Пропонували до військово-медичної академії вступати, як і однокласникові Володі Петровському, але він обрав Івано-Франківський медін, лікувальний факультет. Треба було один лише іспит здати, з хімії, і – студент! Але на ньому й зрізався – "четвірку" поставили. Зате решту оцінили на "відмінно".
Коли до інституту приїхав на оглядини випускників заступник головного лікаря Чорноморської басейнової лікарні водників, Ярослав знайшов із ним спільну мову. Одеса зустріла радо. У гуртожитку одержав кімнату, то ж коли вступив до інтернатури, ніхто не заважав готуватися до занять. Одержавши статус суднового лікаря-хірурга 3-ї категорії, не квапився до моря. В Іллічівській портовій лікарні досвіду набирався і на "швидкій" чергував ночами. Лише через два роки ступив на борт "Александра Грина".
...Багато про що згадалося тоді Ярославу Станіславовичу на палубі "Карелії", яка легко й вільно долала милі мінливої Атлантики. Вона заштормила раптово, дозволяючи потужним потокам повітря піднімати високі водяні вали, які затіяли скажену гру із настирним теплоходом. Жертвою цієї штормової гри-бовтанки стали літні "західні" туристи. Сурмяк обійшов усіх, хто попросив допомоги. І тут надійшов виклик: помирає старий німець. Коли Ярослав вбіг до каюти, хворий байдужими очима дивився на заплакану дружину. Діагноз визначили точно – напад серцевої астми. "Надії немає", – мигнуло в голові, але одразу почав приводити астматика до притомності. Крапельницю поставив. Для підстрахування викликав вертоліт з надією, що шторм незабаром затихне. Але довелося усю ніч провести біля ліжка хворого. На підході до Роттердама шторм стих, і німець відчув себе краще, не потрібний був і вертоліт. Сурмяк, задоволений таким результатом, заговорив із пацієнтом англійською мовою, а той, з посмішкою воскреслого сказав: "Розмовляйте російською мовою, я у радянському полоні був". Розмова закінчилася наполегливою пропозицією заможного, сімдесятип'ятирічного німецького пана і його сяючої від щастя дружини стати їхнім сімейним лікарем.
Ярослав, щоб не засмутити туристів швидкою відмовою, пообіцяв подумати. Звичайно ж, він не міг піти на привабливий контракт. Чи можна було уявити собі життя далеко від рідної домівки, від батьківщини, без запашної свіжості її трав та бруньок, що розпускаються, без неповторної синяви пролісків, без річки, що біжить між вербами, у якій хлюпалося його дитинство...
З тієї неспокійної штормової ночі минуло багато років, а вона, у всіх її подробицях, така свіжа у пам'яті, що начебто усе трапилося вчора. Не забудуться ніколи Ярославу Станіславовичу і подробиці того дня, коли йому запропонували очолити медичний департамент "Бласкомед" у Чорноморському пароплавстві. 750 суднових лікарів довелося взяти під своє крило. Відповідальність величезна, але не злякався. Як і тоді, коли очолив незалежну від державних структур медкомісію з профвідбору моряків. Півроку довелося переборювати усілякі бюрократичні бар'єри, щоб утвердитися на ринку надання платних медичних послуг. Зате як вдячні були моряки, коли почали проходити профвідбір без тяганини за стандартами світового рівня. Не вибили із сідла й усілякі перевірки. Бувало, протягом півроку їх набиралося понад 20. Але що частіше доводилося відстоювати інтереси 100 лікарів і тисяч моряків, які потребували на їхні послуги, то усе реальніше визрівала ідея створити власний, приватний медичний заклад.
Наважився на таке Сурмяку 1996 році, коли держава взяла курс на підтримку малого та середнього бізнесу. Свій медичний центр за узгодженням із дружиною Ларисою Григорівною назвали "Медмарин". Адже їх теж доля звела у морі, на теплоході "Карелія", куди Лариса прибула для проходження практики із Одеського морського технічного училища. У цьому напрямі підприємництва вони стали першопроходцями у морській столиці України.
Знаючи, яких зусиль, не лише за того часу, а й сьогодні, коштує нам "відкрити" власну справу, я запитав у Ярослава Станіславовича, чи не опускалися в нього руки, коли натрапляв на чиновницький бюрократизм, ходячи по дозвільних інстанціях. "Ні. Я не з тих, хто опускає руки", – відповів він. І розповів, як, ставши на стежку бізнесу, шукав однодумців, як розробляв з ними статут ТОВ "Медмарин", як орендував приміщення, нарощував матеріально-технічну базу. Поступово "Медмарин" почав здобувати авторитет у моряків. Ставши в 1998 році головлікарем 12-ї Одеської міської поліклініки, Сурмяк орендував у неї частину приміщень під медичний центр. За його рахунок надав їй, без перебільшення, велику підтримку: на усіх занедбаних поверхах зробили ремонт, створили нові лікарські кабінети, закупили сучасне обладнання. Але 2006 року, через надмірні вимоги орендаря, довелося шукати "Медмарину" нову гавань, на жаль, на добро не завжди відповідають добром.
Сьогодні "Медмарин" розташовується по вулиці Краснова, 8. За найвищими сучасними вимогами він провадить на підставі Держліцензії медичний огляд моряків, які працевлаштовуються на судна іноземних судновласників за сприяння посередницьких структур, медичні консультації, надає амбулаторно-поліклінічну допомогу потребуючим, причому, ветеранам флоту – безкоштовно. Його послугами вже скористалися десятки тисяч пацієнтів. "Медмарин" має акредитацію Міністерства охорони здоров'я, а також американського, англійського та німецького клубів страхувальників та судновласників, гідно репрезентуючи Україну на міжнародному ринку морської робочої сили. Своїм головним досягненням Ярослав Станіславович та його колеги, а це переважно лікарі першої та вищої категорії, вважають відсутність рекламацій з боку судновласників. У "Медмарині" суворо дотримуються правил профвідбору, не йдуть на поступки перед совістю. Не випадково він нещодавно став п'ятим медцентром із України, прийнятим до Всесвітнього клубу страхування. Про авторитет "Медмарину" говорить і той факт, що його сертифікати намагаються підробляти. Поки що усі такі спроби було виявлено.
Сьогодні Ярослава Сурмяку хвилює те, що чимало молодих людей, які проходять медобслуговування, страждають різними захворюваннями й, звичайно ж, на судна їм шлях замовлено. Тут потурань не буває – будь-яка хвороба навіть у зародковому стані може спричинити у морі велике лихо.
Багато про що говорили ми із директором "Медмарину". У тому числі й про медичну науку, до якої він має безпосередній стосунок: у 2001 році у Московському інституті гігієни водного транспорту він захистив кандидатську дисертацію, яка одержала високу оцінку фахівців морської та космічної медицини, серед них і її світил, опонентів – професорів Леоніда Бутенка та Валерія Волянського. Сурмяк стурбований тим, що після розвалу вітчизняного торговельного флоту морська медична наука здала свої позиції й держава не приділяє їй належної уваги.
Я поцікавився, чи займається "Медмарин" добродійною діяльністю так само, як це було під час його "дислокації" у 12-й міськлікарні. "Це свята справа – допомагати потребуючим. І не лише по святах. Я виріс у бідній сім’ї і знаю, що таке голод та холод. Тому підтримка інвалідів, товариства Червоного Хреста, благодійних акцій нами надається постійно", – сказав Ярослав Станіславович. А вже не від нього я довідався, що у "Медмарині" передбачили робоче місце й для інваліда. Як кажуть, приклад, що гідний наслідування.
