Серед проблем, які порушувалися під час прес-конференції заступника начальника Держуправління охорони навколишнього природного середовища в Одеській області Валентини Крутякової, виразно виокремлювалася і проблема малих річок та струмків – їх екологічного стану, їх відродження і самого існування. Про це і йдеться сьогодні в нотатках нашого спеціального кореспондента.
Розмову цю слід почати з сумного нагадування про те, що лише внаслідок масштабної державно-екологічної акції “Спрямлення русел малих річок”, яку радянські органи влади та господарники провадили в Україні в 70-х – на початку 80-х років, на нашій землі загинуло близько 5 тисяч річок. Причому, підкреслюю, що це – за офіційними даними, які можуть бути дещо заменшеними. Ще стільки ж було поставлено на межу відмирання.
Дозвольте нагадати провідну ідею цієї цілковито божевільної акції. Високому державному керівництву і підлеглим йому науковцям здалося, що це велика розкіш для природи – дозволяти малим річкам текти по широких долинах, вигинаючись, як їм заманеться, та створюючи луки і заплави. Відтак долини і схили їх були розорані і на них посіяли, здебільшого, кукурудзу. Ну а що відбувалося далі – зрозуміло: почалися весняні та осінні зливи (в подільських районах вони можуть тривати тижнями), родючий грунт зі схилів і самих долин позмивало, річечки позамулювало, а в багатьох місцях і зовсім вони пішли під землю, оскільки були зруйновані їх природні русла. Селяни залишилися без великих заплав, де паслася худоба і збирали по два сінокоси, позникала риба, не було де гніздитися та годуватися птаству. Одне слово, трагедію винищення малих річок цілком можна назвати ще однією національною трагедією України.
Зараз на Одещині все ще існує 1134 малі річки та струмки. Досить поглянути на карту, щоб помітити, що значна частина тих, які нанесені на неї, уже позначаються пунктирно, тобто вони оживають тільки під час значних злив і перебувають на межі зникнення. А переважна більшість із цих річечок влітку взагалі пересихає. Я можу з якими завгодно емоціями описувати й аргументувати значення річок, але краще вдамося до сухуватих визначень екологів-науковців, узагальнених у спеціальній довідці для преси Держуправління екології та природних ресурсів в Одеській області (начальник – Віталій Примак): “Водні ресурси малих річок є частиною структурних територіальних елементів екологічної мережі. Вони відіграють значну роль у розвитку економіки області зоологічного та ландшафтного різноманіття, підвищують природно-ресурсний потенціал території регіону. Для територій з недостатньою зволоженістю відродження малих річок є пріоритетним для збереження та відтворення рослин і тварин, унікальних природних комплексів та екосистем. Також відтворення водних ресурсів малих річок є невід’ємною частиною створення нових заповідних територій, багатих на біологічне та ландшафтне різноманіття, середовища існування рідкісних видів рослин і тварин”.
Тилігул, Кодима, Савранка, Сарата, Куяльник – за кожною з цих річок цілий пласт нашої історії, за кожною з них – хроніка створення низки сіл та містечок на їх берегах; за кожною – душі сотень залюблених у ці річки місцевих мисливців, поетів, художників, краєзнавців та фольклористів. Та водночас за кожною з них – усвідомлення того, що живлення цих річечок в основному від талих вод, отож до 80% річкового стоку припадає на весняні повені, після яких життя багатьох річечок по суті завмирає. А якщо зважити, що на тлі загального потепління, снігів у нас випадає все менше, то й доля річечок стає все тяжчою. І якщо на півночі області середньобагаторічний стік річок сягає 35 млн куб. м, то на півдні він ледве дотягує до 1 млн кубометрів. І зважте, що це в межах однієї області.
Я вже говорив про те, що знищення заплав та річкових лук болюче вдарило по економіці села. Але не тільки. Річ у тому, що у спрямлених та поглиблених руслах річечки прискорюють свій плин, не залишаючись в луках та заплавах. А це означає, що великі річкові басейни виявляються позбавленими значної частини вологи, яку ці заплави зберігали впродовж усього року, збагачуючи флору та фауну краю і допомагаючи виживати десяткам побережних сіл. Розорювання схилів призвело до того, що річечки втратили тисячі кілометрів природного біологічного фільтру, який, зауважу, формувався впродовж сотень бо й тисяч років, а знищений був розчерком пера одного чиновника та плугом одного тракториста. Вже зараз нам слід повернутися до відродження прибережних захисних смуг. На жаль, їх формування зводиться до 1-2 рядів дерев та кущів уздовж річок (та й то ми бачимо їх далеко не всюди). Причому фахівці зазначають, що нерідко ці смуги складаються з таких порід дерев, які неефективно виконують берегозахісну функцію.
Ми вже багато разів говорили про те, що великою загрозою для існування річок, й особливо для виконання ними належних природних функцій, стають скиди неочищених та недостатньо очищених стічних вод. Водночас відомі випадки, коли викиди неочищених вод сягають рівня самого середньорічного природного стоку річечки. То про яку вже тут якість річкової води може йтися? Ну а щодо майже повсюдного розорювання схилів, то думка екологів-науковців та фахівців природоохоронних органів одностайна: “Розораність берегових схилів до урізу води призводить до посилення ерозії берегів, винесення значної кількості органічних та неорганічних речовин у водотік навіть при незначному дощі, до погіршення якості води”.
Так вже повелося, що кожна поважаюча себе сільська громада прагне загатити в межах свого села річечку і створити ставок. Мені не раз доводилося чути категоричні вимоги деяких наших екологів заборонити будівництво таких ставків. Але я з цим не погоджуюся. Тобто, в ідеалі, краще звичайно, обходитися без загачування річок. Але особливо багато ставків почало з’являтися тоді, коли зникли природні річкові луки та заплави. Так, згоден, будь-який ставок порушує природний водотік річечки, впливає на її життєдайність і життєздатність.
Але, з іншого боку, ставок на селі – це додаткові запаси прісної води. Це порятунок для місцевих криниць, бо коли зникає ставок, починає зникати вода в поближніх криницях; це питна вода для сотень голів худоби; це рибні запаси і запаси мисливської та домашньої водоплавної птиці. Нарешті, це елемент оздоровлення місцевої молоді: плавання, купання, засмага. Інша річ, що поява ставків не повинна призводити до загибелі річок. Отож, слід визначити, скільки ставків здатна витримати та чи інша річечка. А ще слід налагоджувати стоки зайвої води, допомагати ставкам відродженням давніх та пошуками нових джерел, підкачуванням у ставки води зі свердловин. Ставки завжди з’являються там, де річка перестає бути повноцінною річкою, отож науковцям та місцевим господарникам слід віднаходити розумний компроміс.
Зараз в області існує програма “Відродження малих річок Одещини”. Вже провадяться роботи з відродження (або ж готуються відповідні проекти) щодо річок Журавка, Тилігул, Кодима та низки інших. З обласного фонду охорони навколишнього природного середовища минулого року було виділено 35 тис. грн на розробку цієї програми та її конкретизацію. А на запитання, хто ж заступиться за річечку, треба відповісти, що це повинні зробити всі ми, хто з цією річечкою пов’язаний: розчистіть джерельце, посадіть деревце чи кущик, приберіть сміття... Тобто кожен може і повинен бодай щось зробити для того, щоб річечка відродилася і знову стала окрасою вашого краю.
